Іларіон Свєнціцький майже півстоліття очолював Національний музей у Львові
– Я потребую помічника у збиранні. Ви знакомі з сим ділом, починайте в добрий час, – звертається греко-католицький митрополит Андрей Шептицький до бібліотекаря Народного дому 28-річного Іларіона Свєнціцького на початку 1905-го. Спілкуються у митрополичих палатах неподалік собору Святого Юра у Львові – столиці коронного краю Австро-Угорської імперії.
Шептицький пропонує Свєнціцькому очолити його приватну фундацію "Церковний музей". На той момент має у своїй колекції майже чотири тисячі артефактів. На знак співпраці тиснуть руки. Того ж дня Іларіон береться за роботу. Оглядає помешкання митрополита, щільно заставлене стародруками й іконами. А в березні вирушає на пошуки нових експонатів. Чотири місяці подорожує територією Російської імперії: Москва, Санкт-Петербург, Смоленськ, Почаїв, Бердичів, Київ, Чернігів, Вільнюс, Вітебськ.
Далі – мандрівка підавстрійською Галичиною. За п'ять тижнів відвідує 60 сіл. "Видів безліч, чимало записав, описав і зібрав, та чисто все намітив до музея", – нотує Свєнціцький. А ще згадує: "Селяни, учителі, духовенство, шкільна молодь, студенти – усі отсі круги українського громадянства ріжного віку і ріжних світоглядів радо знакомилися з новою українською установою і старалися по всякому співпрацювати з нею".
Усі надходження записують до "Книги вступу". Перше – від аптекаря з села Звенигород неподалік Львова Андрія Винницького. Передає музею шість фрагментів скляного браслета княжих часів. Знайшов їх на городі. Близько тисячі експонатів жертвують парафіяльні священики. За рік п'ять просторих кімнат заповнені. 1907-го Шептицький купує для фондів ще один будинок – майстерню польського художника Яна Стики на вул. Міцкевича – тепер Листопадового Чину.
Професор археології Вадим Щербаківський домовляється з директором, що працюватиме за вільним графіком. Платять йому 4 крони на день. Це удесятеро більше, ніж мав наймит за 15 год. праці. Їздить у відрядження із фотоапаратом. 1908-го отримує кліше для кольорових знімків. Одразу вирушає до Карпат – фотографувати гуцульське вінчання.
1911-го фундацію перейменовують на Національний музей. Шептицький вирішує передати його у власність українського народу. Приурочує це до 60-річчя панування австрійського імператора Франца Йосифа І. Ще за два роки експонати перевозять до нового просторого приміщення – вілли на вул. Мохнацького, тепер вул. Драгоманова.
"Учора я відверто і рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці, не хочемо чужої культури. Хочемо жити своєю, культурою тисячоліття від ХІ століття починаючи, відмінною від усіх культур слов'янського Сходу Європи, дарма, що вона створилася під впливом Візантії, але ще з дохристиянських часів заховала свою поетичну душу", – згадує Андрей Шептицький урочисте відкриття Національного музею 13 грудня 1913 року – в день своїх іменин. На адресу установи отримують вітальні телеграми з Москви, Відня, Кракова, Софії, Праги, Парижа, Києва, Вільна, Петербурга, Одеси, Чернівців.
У червні 1915-го Львів займають російські війська. 17 лютого наступного року кабінет Свєнціцького обшукують. Наступного дня музей закривають і опечатують. Директора двічі арештовують на короткі терміни. Він встигає сховати найцінніші експонати – аби їх не забрали в Росію. Іларіон Свєнціцький потрапляє до списку 40 "закладників" – заручників, яких нова влада відвозить до Києва.
"Десь біля години 11-ї задзвонив сильно і протяжно дзвінок, – згадує його двоюрідна сестра Михайлина Береза-Верхола. – Служниця пішла до брами і вернула з вісткою, що кола брами є салдати, які хочуть бачитися з директором музею. Брат казав їх впустити. Увійшли салдати. Старшина оповістив, що вони мають доручення арештувати доктора Свєнціцького. Брат оглянув по своїх кімнатах, мов очима пращав кожний їх куточок. Накінець наплічник був готовий, хоч слабо наповнений, бо хліба тоді в хаті не було".
Віддає Михайлині ключі від музею.
– Хорони всього, як ока в голові. Пам'ятай, шо се скарби віків, я біля них перевів кращу частину мого життя. В них вложив я усю свою працю, – наказує.
Директором закладу стає 26-річний історик Микола Чубатий. Протягом трьох років надходить один новий експонат. Тим часом у Києві місцеві українські інтелігенти беруть львівських "закладників" на поруки. Іларіон Свєнціцький влаштовується до Київського художньо-промислового і наукового музею ім. імператора Миколи ІІ, нині – Національний музей історії України.
"Останнього дня лютого 1918-го прибув у Львів директор Свєнціцький зі своєю дружиною та малою дочкою, – згадує Микола Чубатий. – У музей заїхав він як лубочний торговець книжок та антиків у Києві на Подолі. Чого він тоді не навіз? Всякого добра була повна долівка та столи. Були там старо- та новодруки, поломані хрестики, гафти, ікони. А все було безмежно цінне та безмежно вартісне. У кожній рисці бачив він вдесятеро більше, ніж я та всі видючі люди. Окрема порода людей, думав я, ці музейники. Було що описувати на цілу весну – аж до літа".
Львів входить до складу відродженої Польської держави. Свєнціцький присвячує музею весь час. Живе тут же – у будиночку на його подвір'ї. Священик Іван Чорняк згадує: "Перед і поза урядовими годинами, а також взимі, коли в канцелярії і в робітні було холодно й не було гостей, директор залюбки сидів у шапці, одягнутий у свитяну куртку, підперезаний шкіряним поясом. Краватку завжди однаково зав'язував. Була вона ясно зеленої окраски, гейби мережана".
Близько 80 тис. експонатів є в Національному музеї у вересні 1939 року. Того місяця Львів займають більшовики. Свєнціцького відправляють працювати в Галерею мистецтв завідувачем одного з відділів. У музеї готують "ідеологічно витриману" експозицію. Перш за все закривають для відвідувачів відділ іконопису. Родзинку закладу – Богородчанський іконостас 1705 року – переносять у фонди. Натомість замовляють у художників портрети Маркса, Енгельса, Леніна й Сталіна.
Іларіон Свєнціцький повертається на посаду з нацистською окупацією 1941-го. Музей організовує виставку, присвячену Тарасові Шевченку.
Улітку 1944 року радянська влада знову у Львові. Того ж року помирає Андрей Шептицький. Національний музей перейменовують на Музей українського мистецтва. Окупанти вивозять колекції в невідомому напрямку – гвинтівки періоду Першої світової війни, кавалерійські шаблі, кавказький кинджал, австрійську шпагу. Привід – вилучення бойової зброї і боєприпасів. Починаються арешти працівників. Доньці директора Вірі Свєнціцькій інкримінують участь в Організації українських націоналістів. Вирок – 10 років Сибіру.
Іларіон Свєнціцький далі їздить Україною в пошуках раритетів.
Заступником директора стає художник Василь Любчик – родом із станиці Гарячеводської – нині П'ятигорськ, Росія. У серпні 1952-го 76-річний Свєнціцький іде у відпустку. Під керівництвом Любчика з музею вивозять шість вантажівок речей. У будинку бібліотеки Академії наук їх палять у двох печах. Скульптури розбивають. Після повернення з відпустки директора звільняють.
"Попри тяжкі умови соціального і національного гніту в царській Росії і Австро-Угорській монархії, народи висували з свого середовища видатних майстрів мистецтва, які своїми творами сприяли боротьбі за визволення і свободу трудящих. Історія українського мистецтва цього періоду, так само як історія мистецтва російського народу, тісно пов'язана з історією боротьби проти експлуататорських класів, проти реакційної буржуазно-поміщицької культури за близьке і зрозуміле народові реалістичне мистецтво", – йдеться в новому каталозі-путівнику по музею. Про фундатора закладу митрополита Шептицького немає жодної згадки. Так само – про роботу до 1946 року.
Натомість у музеї з'являється 15 тис. нових експонатів. Експозиція має продемонструвати зв'язок культур трьох народів – українців, росіян і білорусів. Виставляють переважно народно-ужиткове мистецтво: українські килими, тканини, вишивки, прикраси на зразках одягу, різьбу по дереву, металу, вироби з кераміки та скла, писанки та іграшки. Поряд – білоруські полотна, рушники, привезені ще Свєнціцьким. Далі – речі російських майстрів із його колекції. А ще – соцреалістичні полотна й погруддя Леніна та Сталіна.
1952 року урочисто відкривають оновлену експозицію. Запрошують й Іларіона Свєнціцького.
"Батько з початку нашого життя пробуджував в нас любов до квітів і дерев, котів, собак і різних птиць, які відносилися до нього з особливою симпатією і довір'ям. Собака Аза на привітання мусіла полизати його бороду, когут заходив на гніздо, почувши його голос, а гуска відпроваджувала батька до брами. Ми жили в особняку на музейному подвір'ї серед найрізноманітніших лісових і овочевих дерев, декоративних кущів та квітів, які мама наша вирощувала перед домом, а двірник - перед музейним будинком.
Згодом, для пробудження любові до книжки, дарував своїм дочкам народні казки - спочатку українські, а потім і інших народів. Зауваживши здібність до рисунків у сестри Віри, запрошує для приватного навчання учителя, який професійно знайомить її з правилами рисування і малювання, а згодом з іконописною технікою. До мене запрошує вчителя гри на скрипці, а потім посилає в музичну школу. Рівночасно постійно дбає про те, щоб ми вивчали іноземні мови, а саме додатково французьку і англійську, в чому нам допомагала наша мама, яка свобідно читала на цих мовах художню літературу",
пише Марія Свєнціцька (1918-2006) - донька Іларіона Свєнціцького, у виданих 1998 року спогадах.
728 творів мистецтва зі спецфонду Національного музею у Львові – тоді називався Музей українського мистецтва – знищили влітку 1952 року. Таку цифру подає виданий 1996-го "Каталог втрачених експонатів". У передмові вказано, що перелік – неповний.
"Спецфонд складається з усякого роду націоналістичних творів – портретів січових стрільців, діячів уніатської церкви, невисокоякісних портретів австрійського двору, із творів художників, що втекли з гітлерівцями, художників, засуджених як буржуазні націоналісти, а також великої кількості формалістичних творів", – інформував заступник директора музею Василь Любчик міський комітет Комуністичної партії.
Серед знищених були роботи Миколи Глущенка, Михайла Мороза, Івана Труша, Михайла Бойчука, Святослава Гординського, Олексія Грищенка, Василя Хмелюка, Михайла Андрієнка-Нечитайла
2 
1
Коментарі
1