"Зоня чує вже свій близький кінець. Ось так минається моє щастя"

Протягом семи років Олександр Барвінський втратив дружину, батька, матір і двох братів

"Справжні втіха та радість для мене мій теперішній побут – думаєш ти, певно, собі, братику любий, – пише Олександр Барвінський братові Володимиру 23 квітня 1870 року. – Так би справді й повинно бути. Так ні! Чорними сльозами ллється той жаль, що тисячними стрілами впивається в моє скривавлене серце і неначе той орел Прометеєві не дає спочинку ані на хвилину".

За три місяці до свого весілля скаржиться на третього брата – Осипа. Пояснює: "Осип біситься на мене тільки за те, що не йому, а мені довелось отримати руку моєї судженої. Угриз мене так, що може й не думав, – до живої печінки. Тато дивиться на моє подружжя лихим оком і кожним словом дає се до пізнання. Бо й не диво, коли мене мій братик представив як птицю, що своє гніздо каляє (паскудить. – Країна)! Коли приїду до судженої, то все питають, чого я такий задуманий та сумний. Я то так, то так кручу, а самому мало серце не трісне на кавалки".

 

У Григорія Барвінського – пароха села Шляхтинці біля Тернополя – було п'ятеро синів. Двоє старших – Іполит та Іван – також стали священиками. Решта – Осип, Олександр і Володимир – називають себе "молодим поколінням". На початку 1860-х усі троє навчаються в Тернопільській гімназії. Додому навідуються на свята і вакації – канікули.

Отець Григорій товаришує з розпорядником маєтків тамтешнього поміщика Романом Шумпетером, вихідцем із Чехії. Їхні родини часто гостюють одне в одного. Особлива дружба зав'язується між синами Барвінського і донькою розпорядника Софією – Зонею. Олександр закохується. Проте не хоче зізнаватися у почуттях, доки не здобуде вищу освіту.

"Ся платонічна любов вплинула вельми додатно не тільки на моє поведення, але й на пильність в науках, – розповідає він у книжці "Спомини з мого життя". – Хоч як далекою, недосяжною мрією могло тоді видаватися здійснення мого почування, однак я змагав з того часу з усею пильністю і запопадливістю до того, щоби покінчити добре науки, здобути собі певне становище в суспільності та показатися достойним руки нашої сусідки".

Наприкінці 1860-х брати переїжджають до Львова. Осип навчається в духовній семінарії. Інші двоє – в університеті. Олександр отримує диплом і посаду вчителя у Бережанській гімназії. Після цього робить пропозицію Софії. Вона погоджується, батьки також не проти. Весілля призначають на літо наступного року. Заради цього Олександр відмовляється від продовження навчання у Відні.

Тим часом виявляється, що Осип також планував свататися до Шумпетерів. Хотів зробити це на найближчих вакаціях. Між братами зав'язується гнівне листування.

"Коли там буде твоє весілля? Може б мені можна було приїхати подивитись на нього – чи, може, й того ні?! – пише Осип. – А може там де єсть яка панна на збуттю, то б сватали мене. Бо ж я такий тепер зажурений, що страх! Коли б ви подивились, вам би самим жаль було. Та дарма, підождемо до вакацій! Тоді вже шукайте панни, та тільки багатої, бо з бідною й не говорю! Як ви мене не ожените, то я сам не оженюся! От що!"

"Хіба ж не писав я ще в листопаді, що весілля буде в липні? – відповідає Олександр. – Хіба ж ти думаєш, що приємно мені було б, коли б я свого брата на моїм весіллю не бачив? Дивує мене дуже, що ти з тої женитьби так збаламутився, що й не знаєш, чого тобі взятися. Правда, такі раптові зміни викликують в чоловіці замішання. Шевченко по визволенню з кріпацтва майже збожеволів. Але ж твоє положення не таке, щоб могло викликати таку замішанину в голові".

 

Що я замишляв о пані Зоні після торішнього мого перебування в домі родичів в часі Різдва, о сім знали мої родичі, – продовжує докоряти Осип. – Дізнався і ти, як приїхав на вакації, – то з моїх поступувань, то з мови мами. Пригадую тобі мою мову раз в сінках при мамі, на котру ти тільки розсміявся. Я однак до послідньої хвилі нічого не знав, що ти замишляєш про пану Зоню – свідок Бог! Як же ж твоє поступування назвати? І не егоїзм то?"

Весілля відбувається у Шляхтинцях 24 липня 1870-го. Того ж року одружується й Осип – із сиротою Іванною. Йому надають парафію в сусідньому селі Острів.

Олександра Барвінського призначають старшим учителем семінарії в Тернополі. Річний оклад – 1000 флоринів. Це на 200 флоринів більше платні гімназійного вчителя. Він бере участь у заснуванні товариств "Просвіта" й "Руська бесіда". Їздить із доповідями на освітню тематику по навколишніх селах. У подружжя народжуються двоє дітей.

"Наше життя пливло супокійно, наче супокійна подільська ріка. Однак над моїм родинним щастям і спокоєм кружляв уже чорний зловіщий гайворон, що перебив мої народні і наукові змагання, прогнав щастя і супокій з мого родинного огнища і в нім поселився важким сумом", – пише Олександр у "Споминах".

Навесні 1876 року в Софії проявляється недуга – застуда перейшла у запалення легень. Дощове літо поглиб­лює хворобу. Особливо важко минає зима. З теплими днями настає полегшення. Але ненадовго – кожна зміна погоди спричиняє напади кашлю та болю. Жінка не має апетиту, періодично харкає кров'ю. Домашній лікар Лазарус радить якнайменше виходити з дому й пити мінеральну воду.

Улітку Олександр везе дружину на курорт у Зальц­брунн – теперішнє Щавно-Здруй на заході Польщі. Винаймає дві кімнати у помешканні лікаря Штрелєра. Спеціаліст відвідує хвору чотири рази на день. Стежить за її харчуванням. Виписує ліки, мінеральну воду та музику. Грошей не вистачає – Барвінський змушений позичити 600 флоринів у родичів.

"Вже четвертий тиждень на скінченні, як ми тут на курації (лікуванні. – Країна), а поступ чи результат дуже маленький, – пише до Шляхтинців 26 червня 1877-го. – Сили так мало Зоня має, що заледве 30 кроків може при помочі перейти. Змарніла дуже – так, що тільки шкіра та кості. Нині вже четвертий день, як лежить у ліжку. Я хоч і нефаховий, але бачу, що погляд тернопільських лікарів, начебто чотири-п'ять неділь повернуть її здоров'я назад, є чистою байкою".

У листі від 22 липня констатує: "Зоня чує вже свій близький кінець і з надзвичайним преданням його ожидає. Навіть вже приготовилася, прийнявши святі тайни, і об'явила свою волю, що і як має бути з її похороном і після її смерті. Ось так минається моє щастя, о котрім говорили в нашій родині. Заблисло на малу хвильку – та й гасне".

Олександр хоче відвезти Софію в рідне село. Жінка не може пересуватися, тому винаймає товарний вагон, який приєднують до потяга на Краків. Там кладе її у підвішений гамак. На вокзалі в Кракові мусить на кілька годин залишити хвору наодинці, щоб організувати такий самий переїзд до Львова.

"Залізничні урядовці з повною рівнодушністю відсилали мене від бюра до бюра, поки я попав на того, до котрого належалася справа, – згадує Олександр. – Але й сей, заїдаючи з повним спокоєм ковбасу, почав оправдуватися, що знає постанови vom Transport der Leichen (про транспортування трупів. – Країна), але в тім случаю, де розходиться о перевіз einer kranken Person (однієї хворої особи. – Країна), він не має keine Idee (жодної ідеї. – Країна). Після довгих хороводів, що були невимовною мукою для полишеної на шляху без опіки слабої і для мене, повелося наостанку довести до злуки з галицьким поїздом, і ми рушили в дальшу дорогу".

 

До Шляхтинців прибувають 26 липня 1877 року. Софія помирає через два тижні.

13 січня 1880-го відходить отець Григорій. Ще на Різдво відбув службу, а далі зліг від застуди. Через снігопад Олександр не може вчасно дістатися додому, тому застає батька вже мертвим. Мати просить, щоб на місце покійного пароха призначили Осипа. Отримує відмову та змушена залишити Шляхтинці. Помирає влітку 1881‑го. Ще через два роки не стає Володимира і найстаршого брата – Іполита.

"Відради серед тих родинних нещасть, котрі так часто на мене спадали, глядів я в безнастанній праці шкільній і письменській. А оскільки ще старчило часу, обертав його на прилюдну діяльність для розбудження народного життя", – пише Олександр Барвінський.

16 років був депутатом австрійського парламенту

1847, 8 червня – Олександр Барвінський народився в селі Шляхтинці – тепер Тернопільський район. Батько – греко-­католицький священик Григорій Барвінський, мати – Домініка Білинська. Мав чотирьох братів і двох сестер.

1868 – закінчив філософський факультет Львівського університету. Викладав у гімназіях Бережан і Тернополя, працював старшим учителем учительської семінарії в Тернополі.

1888 – переїхав до Львова. Очолював Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, Руське педагогічне товариство, був заступником голови товариства "Просвіта". Ініціював створення в тамтешньому університеті кафедри історії України, запросив очолити її Михайла Грушевського. Започаткував видання "Руської історичної бібліотеки" – вийшло друком 24 томи.

1891–1907 – депутат нижньої палати австрійського парламенту. Протягом 1894–1904 років також був депутатом Галицького крайового сейму. За його підтримки укладено угоду між польською та українською фракціями сейму, яку назвали "новою ерою". Був противником "москвофільства" – ідеї єднання українців із росіянами.

1918 – очолив державний секретаріат освіти і віросповідань Західноукраїнської Народної Республіки. Після падіння ЗУНР відійшов від політичної діяльності. Зосередився на написанні підручників і спогадів.

1926, 25 грудня – помер у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

"Шановне братство! Дня 24 латинського липня (в неділю) в Шляхтинцях відбудеться моє вінчання з панною Софією Шумпетер, на котре вас ухильно запрошую, щоб і ви ласкаво причинилися до уприємнення сеї хвилі мого життя своїм побитом. На початку вакації ще залишу вас особисто відвідати і повторити мою просьбу", –

таке запрошення на своє весілля розіслав Олександр Барвінський родичам на початку літа 1870 року

Жалем безконечним, тяжкою журбою

Твій скін в молодості молодість зв'ялив,

Любов мою щиру, дітей твоїх щастя

Сирітством, як терном, навіки сповив.

Неждано душею на той світ злетілась,

В два світи дві душі тепер розлучились,

Ти в тім безконечнім, де мовкне печаль,

А я на землі, де томить нас жаль.

Цей вірш вибито на могилі Софії Шумпетер-Барвінської у Шляхтинцях. Автор – Володимир Барвінський, брат її чоловіка Олександра. Поховання збереглося до наших днів

×