"Де то хто бачив, щоб видавали книжку хлопською мовою"

2

Фото: Із фондів Музею "Русалки Дністрової" у Львові / Павло ПАЛАМАРЧУК

Слухач філософських курсів Львівського університету й учень місцевої греко-католицької семінарії Маркіян Шашкевич 15 лютого 1830 року пішов із двома товаришами до ресторану. Потім зайшли до кав'ярні. У келії, де семінаристи мали безкоштовне житло, повернувся помітно захмелілим. Через це за кілька днів його виключили із семінарії. А в університетському атестаті за поведінку поставили оцінку "незадовільно". Маркіян мусив залишити університет.

Шашкевич поселився в материного брата — управителя дому вбогих Захара Авдиковського. Замість плати за житло навчав його дітей і допомагав у канцелярських справах. Увесь вільний час просиджував у бібліотеці. Читав тодішніх слов'янських просвітителів — чехів Павла Шафарика та Йозефа Лінда, серба Вука Караджича, поляка Іґнація Раковецького. Та найбільше враження на нього справили видання українців з Наддніпрянщини, що тоді належала Російській імперії — "Енеїда" Івана Котляревського та збірка "Малороссийские песни", яку уклав Михайло Максимович. Доти Маркіян практично не спілкувався українською — "руською", як тоді казали в Галичині, що входила до Австрійської імперії. Цю мову вважали хлопською, селянською, тож писав вірші польською.

За півроку Шашкевич звернувся до губернського правління з проханням звільнити його від оплати за навчання в університеті. "Зведений чужою намовою, підписаний мав нещастя зробити нерозважливий крок проти приписів семінарії, — ішлося в написаному німецькою, яка тоді була офіційною у краї, поданні. — По цьому вкрай прикрому вчинку, покладаючи повну довіру на великодушність і батьківську доброту Високої губернії, сміє уклінно просити, щоб Висока губернія зволила скасувати незадовільну оцінку з поведінки, а тим самим і неможливість продовжувати навчання, зважаючи на його батька, який внаслідок грижі рік лежить на ложі недуги, врешті на чотирьох братів, майже немовлят, які очікують його допомоги. За весь час, доки не міг продовжувати студій, підписаний був у Львові і дав дуже хороші докази своєї доброї моральності. На цій основі сміє голубити солодку надію, що Висока губернія удостоїть свого найласкавішого помилування молодця, який кається і перебуває в розпуці".

До навчання Шашкевич повернувся переконаним українцем — "русином". Узявся агітувати товаришів виголошувати проповіді у церквах українською, а не польською.

— Судилося нам послідніми бути, — виступав на одному зібранні студентів-богословів. — Бо коли другі слов'яне вершка дохаплюються і якщо не вже, то небавом побратаються з повним, ясним сонцем, нам на долині, в густій студеній мраці гибнути. Мали і ми наших співців, і наших учителів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго здрімалося. Одначе язик і чиста душа руська була серед Слов'янщини, як чиста сльоза дівоча в долоні серафима.

Потоваришував з богословами Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. Поляки зверхньо кликали їх "Руською трійцею". Утрьох вони уклали збірку "Зоря" з підзаголовком "Писемце, посвященоє руському язику". Окрім своїх віршів, подали там кілька народних поезій, жартівливий вірш-скаргу селян на свого пароха й історичну розвідку про Богдана Хмельницького. Останній матеріал, мабуть, найбільше злякав цензорів — "Зорю" заборонили друкувати.

"Трійця" підготувала нову збірку. Забрали текст про Хмельницького, додали кілька нових творів. Рукопис, названий "Русалка Дністровая", 1837-го надіслали до Буди — теперішньої угорської столиці Будапешта, — щоб не мати проблем з місцевими цензорами. Та щойно наклад привезли до Львова, як майже всі примірники конфіскували. Вдалося роздати знайомим близько сотні книжок із тисячі надрукованих. Більшість відгуків були несхвальні.

— Де то хто бачив, щоб теологи, отже люди образовані, видавали книжку хлопською, невченою мовою! — казав один із читачів. — Та й що в тій книжці є? Якісь народні пісні, якась казка "Олена" та й усе.

— Я пробував писати в руській мові як моїй матірній, що значно різниться від мови церковнослов'янської і московської, бажав для її плекання покласти основу, а через те зарадити недостачі руської літератури, — пояснював Шашкевич на допиті.

Головацький запевняв, ніби не знав, що в Угорщині інші цензурні правила, як у Галичині. Вагилевич заявив, що не має до "Русалки Дністрової" жодного відношення, а його вірші там надрукували без згоди автора. Усі троє отримали в семінарії сувору догану.

Шашкевич опустив руки. Завершив навчання й отримав сан священика. У листі зі Львова до дружини Юлії писав про себе: "Без бакенбардів, у старій реверенді (сутані. — "ГПУ"), з молитовником під пахвою перебігає по кілька сотень сходів згори вниз, до церкви і назад. Багато думає, мало говорить і вже не ходить так жваво, як раніше. Знає, що є слугою Божим, і хоче своє завдання виконувати гідно та пильно".

"Щодня було вранці та ввечері оба на колінах молимося перед образом святого Миколи, — писав в автобіографії його син Володимир. — Отець проводить молитви, а я веду за ним, хрещуся і б'ю поклони. Коли молився ладно, то отець добував дерев'яну шкатулочку, з котрої виймав бляшки. Показував мені цікавому та навчав, як кожної бляшки називати, себто як називати ту букву, що на кожній бляшці була вибита".9

Пам'ятаючи бунтівну юність Шашкевича, церковна влада відправляла його до віддалених бідних парафій. Через туберкульоз, на який захворів у семінарії, він втратив слух і зір. Доживав віку у скруті. Помер у неповні 32 роки.

×