Напередодні Водохреща 1978-го 65-річний Олекса Гірник із райцентру Калуш на Івано-Франківщині написав дружині записку, що їде у справах до Львова. А поїхав до Канева на могилу Тараса Шевченка.
День побув у столиці, відвідав Софійський собор та Києво-Печерську лавру. А ввечері 20 січня був на Чернечій горі. Тричі обійшов навколо могили Шевченка. Розкидав майже тисячу саморобних листівок. Вони були проти русифікації, недотримання в Радянському Союзі прав і свобод громадян тощо. Спільний текст був таким: "Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава! Радянська, та не російська! Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 року — 22 січня 1978-го на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі". Близько третьої ночі Гірник, за добу до вказаної в листівках дати, облився бензином і підпалив себе.
— Десь о десятій ранку працівник музею піднімався на Гору стежкою. Він першим помітив обвуглену людину, — розповідає 50-річна Тамара Філіпович, яка тоді кілька місяців працювала в музеї на Тарасовій горі. — Ми одразу викликали "швидку", повідомили відповідні служби.
70-річний Олександр Гнучий у той час виконував обов"язки начальника Канівського райвідділу міліції.
— Уранці 21 січня 1978 року мені задзвонив стривожений колега й повідомив, що на Тарасовій горі спалився якийсь чоловік, — згадує. — Разом із комітетником (працівником КДБ. — "ГПУ") прибули на Тарасову гору. За кроків десять від оглядового майданчика на снігу лежав на спині обгорілий чоловік у "позі боксера" — руки й ноги зведені. Поряд — порожня сумка із квитком до Києво-Печерської лаври й пасічницький ніж. Потім з"ясували, що саме ним чоловік пришвидшив собі муки, розпоровши живота. Схил гори був біло-фіолетовий — від розкиданих листівок, написаних фіолетовим чорнилом. Улучивши момент, я сховав шість.
— Місце обгородили тканиною, а музейним працівникам не дозволяли й наближатися, — продовжує Тамара Філіпович. — Сказали нам, що це спалився психічно хворий чоловік, і суворо попередили, аби не розпускали пліток. Краще, казали, мовчати.
Олекса Гірник народився 28 березня 1912 року в селі Богородчани на Івано-Франківщині в селянській родині. По закінченні чоловічої гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) роботи не міг знайти: у тогочасній Польщі не варто було наголошувати, що ти є українцем. 1937-го, перебуваючи у війську, Гірник заявив, що мріє змінити польську конфедератку на мазепинку. Отримує п"ять років в"язниці. Повернувся додому у вересні 1939 року, коли Польщу поділили нацистська Німеччина й Радянський Союз. Невдовзі його заарештувало НКВС. Вісім років відбув у колимських копальнях і сибірських лісоповалах. Повернувся облисілий. Одружився із сусідською дівчиною Кароліною. Виховали двох синів, збудували дім. Й усі роки за Олексою тінню йшла його судимість. Працював, де випадало: землекопом, рахівником. До своєї останньої ночі Олекса Гірник готувався кілька років: майже тисячу доволі довгих листівок писав потай від родини.
Пасічницьким ножем чоловік пришвидшив собі муки
— Про самоспалення Гірника я чув ще тоді, як це сталося, — згадує канівець Іван Головатюк, 70 років. — Я працював водієм у "Дніпробуді". Організація велика. Хтось сказав слово, хтось добавив, і слух пішов. Тоді я нічого не розумів. Здогадувався: коли б цей вчинок зробила психічно хвора людина, як казали компартійці, то для чого було все так ховати?
Нині люди на таке не здатні, — додає. — Ось наш підприємець Пісоцький пішов із каністрою бензину до банку також самоспалюватися — але заради своїх грошей. Налякав банкірів і повернув десять тисяч. Перевелися патріоти. Ото Гірник був, певно, останнім.
16 січня 1969 року близько четвертої дня до будівлі Історичного музею в центрі Праги, де завжди було багатолюдно, підійшов хлопець і мовчки зняв із себе пальто. Вийняв із нього пластмасову пляшку. Вилив на себе щось, чиркнув сірником і вмить перетворився на живий факел. Від болю кинувся бігти на перехрестя до машин, але, зробивши кілька кроків, упав і покотився по асфальту. При цьому не видав жодного крику. Перехожі згасили на ньому вогонь куртками. Цим подарували хлопцеві ще три дні життя. Непритомного його доправили до лікарні. Там 19 січня 20-річний студент Ян Палах — так звали хлопця — помер.
Минуло шість місяців після окупації Чехословаччини військами Варшавського договору. Серед записів, знайдених у портфелі Яна на вулиці, був і такий: "Оскільки наші народи на межі відчаю й покори, ми вирішили збудити їхню совість. Я скористаюся своїм правом стати першим людським факелом. Якщо вимоги нашої групи не будуть задоволені до січня 1969 року і якщо наш народ не надасть підтримки у вигляді безстрокового страйку, зажевріє ще один факел". Студент-марксист сподівався, що його вчинок підніме народ до повстання за "другу празьку весну". "Січень 68-го почався зверху, січень 69-го може початися знизу", — написав Палах другові за кілька днів до самогубства.
Групи насправді не існувало. Ян був студентом-затворником, не товариським. А після його спроб намовити однокурсників до повстання за ним закріпилося прізвисько Більшовик. Студенти, які ще влітку кидалися під радянські танки, що входили до Праги, мовчки зібралися біля лікарні. Перед смертю Ян Палах сказав другові:
— Мій вчинок досяг мети. Але хай вже ніхто цього не робить. Хай студенти спробують зберегти себе, щоб усе своє життя вони могли присвятити досягненню наших цілей.
25 січня, коли Яна Палаха ховали, навколо кладовища зібралося понад 100 тис. людей. Могила стала місцем поклоніння, щодня туди приходили десятки людей. Через чотири роки, 25 жовтня 1973-го, агенти Служби національної безпеки викопали останки Палаха, кремували й відправили матері.
Микола ВОЛКОВ
4 
1
Коментарі
5