Золототканий "слуцький пояс" виставили після реставрації зали №3 Уманського краєзнавчого музею на Черкащині. Такі пояси — жовтий з коричневим, виткані з тонких шовкових, золотих та срібних ниток — у XVIII ст. носили польські, українські та білоруські шляхтичі.
— До появи "слуцького пояса" популярними були турецькі та перські, — розповідає 57-річна Неля Нагорна, завідувачка фондів музею. — А згодом їх виробництво опанували майстри з білоруського міста Слуцька й витіснили закордонних конкурентів із ринку. Ткацькі майстерні називали персіярнями. Ткати в них пояси дозволяли тільки чоловікам. Навчання ткача могло тривати понад сім років.
Пояс міг сягати завдовжки 4,5 м, завширшки 50 см. По краях прикрашали каймою, бахромою. На ньому були східні орнаменти, а також рослинні білоруські. Всі боки виробу — лицьові. Це давало змогу використовувати його і в свято, і в дні жалоби. Найбільше цінили чотиристоронні слуцькі пояси. Кожна була розділена на дві частини. Пояс складали вдвоє. Білим боком його носили на весілля, червоним — у гості, сірим чи зеленим — на офіційні прийоми та повсякдень, а чорним — на похорон. На кожному майстри робили напис латиною Me fecit Slucicae — "Мене зробили у Слуцьку"
— Одна персіярня на рік виготовляла понад 200 поясів. Коштував один приблизно як річний оклад армійського офіцера — до 1000 злотих. В Україні слуцькі пояси носили магнати, шляхтичі, козацька старшина й навіть заможні міщани.
2 
1
Коментарі