"За що? За те, що ми були найщирішими комуністами?"

 

"Між нас простяглась третя рука, довга і костява, жовта й тремтлива, як засохлий лист на галузці… Стиха прозвучав несміливий благальний голос:

— Згляньтеся, голубчики. Не на мене — на дітей…

Просила молода ще жінка, яку горе, видко, передчасно постарило, — згадує письменник Аркадій Любченко у спогаді "Його таємниця" зустріч із Миколою Хвильовим навесні 1933-го на харківській вулиці. Їхню розмову перервала молода селянка-жебрачка. — Таких голодуючих з'являлося в місті день у день більше. Влада розпорядилася не пускати їх до столиці, але це не допомагало…

Хвильовий вихопив з кишені гаманця, згріб усе, що було в ньому, й віддав…

— Вона перша має право на хліб, бо сама його робить, — сумовито зронив Хвильовий. — А вона при соціалізмі шматочок хліба просить".

Домовилися поїхати по селах і на власні очі побачити, що там відбувається. Дорогою Любченко підхопив плямистий тиф. Був ледь не при смерті, Хвильовий його переконував: не має права зневірюватися, мусить вижити, будь-якою ціною. Та раптом додав: "Правда… бувають випадки, хоч і досить рідкі, коли смерть заслуговує на виправдання, — переповідає Аркадій Любченко. — Це — коли всім і тобі самому цілком ясно, що актом смерті можеш зробити для свого народу щось більше, ніж присутністю в житті". Ця розмова відбулася наприкінці квітня 1933-го. За два тижні Микола Хвильовий застрелився.

"На Украине делается что-то страшное, — цитував агент спецслужб слова Хвильового, сказані під час поїздки до Берліна 1927-го одному з українських емігрантів. — Что держимордовский, великодержавницкий дух распоясался так, как англичанин в Китае, и он готов покончить самоубийством, лишь бы показать, что здесь на деле творится". Інформатори — їх було з десяток — доповідали в ГПУ про розмови й зібрання як удома в Хвильового, так і в кафе, ресторанах — останні роки він дедалі більше пив. Щоправда, критичних щодо влади висловлювань у "комуніста Хвильового" було небагато.

Навесні 1926 року Хвильовий пише у памфлеті "Московські задрипанки": "Оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс? У всякому разі, не на російську. Це рішуче і без застережень". Один з аргументів: "Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну так і ми — самостійна". У листі тодішньому генеральному секретарю КП(б)У Лазарю Кагановичу Сталін закликає звернути на Хвильового особливу увагу — бо той захоплюється "якоюсь месіаністичною роллю української молодої інтелігенції". І вже 4 грудня 1926-го він разом із двома друзями-письменниками публікує в газеті "Вісті ВУЦВК" заяву: "Нічого спільного ми з представниками буржуазного націоналізму не тільки не мали й не маємо, а й увесь час своєї революційної діяльності провадили з ними рішучу боротьбу. Отже, нині ми рішуче рвемо з тими своїми помилками, що давали привід ворогам компартії горнутися до нас".

Та він і далі закликає йти "до Європи, подалі від Москви". "Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. (...) Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив "присмерк", не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д.". А в лютому 1928 року — як пустили під ніж журнал із закінченням його роману "Вальдшнепи" — друкує другого покаянного листа. Утім, серйозно загрозу, очевидно, не сприймає: "Ми написали "зречення"? Написали, — пише Михайлові Яловому. — Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю, чи що?".

З'являються нові й нові статті із засудженням "хвильовізму". А в березні 1930-го проти нього виступає сам Микола Хвильовий — закликає "поставити до стінки" хвильовізм. Але, міркує далі, "судити якусь громадську течію, не чіпаючи цієї течії речників — річ неможлива". Тобто у статті, написаній для власного захисту, пропонує себе ж засудити до страти. Дослідники вбачають різні причини такого роздвоєння. Юрій Шаповал, слідом за одним із донощиків, повторює характеристику Хвильового як "царя і раба хитрощів". Мовляв, намагаючись переграти систему, заплутався сам. Юрій Шевельов зазначає, що "воістину не знати, де в усьому цьому самобичуванні кінчається пародія і де починається фанатизм самозаперечення". Віра Агеєва: "Найцікавіше і найдетальніше розроблено в прозі Хвильового психопатологічний, невротичний дискурс… Невротичними проблемами пояснює власну непослідовність".

Улітку 1924-го він пише до Миколи Зерова: "При всій своїй нормальності я все-таки, коли провіряю себе, трошки психічно ненормальний". Пояснює, що "життєві пертурбації довели мене до такого стану". Має на увазі події Першої світової: "3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, в Румунії і т.д., і т.д., — все це теж що-небудь значить". І ще з того ж листа: "Словом — достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повертався живим і невредимим: очевидно боягуз я великий, нікчема". А 1928-го звіряється Михайлові Яловому: "Мій психічний стан і справді не в блискучому порядку, саме психічний, а не фізичний. Чортівщина лізе в голову".

1931-го на зібранні харківської Всеукраїнської спілки пролетарських письменників Хвильовий каже, що відмовляється від "старих ухильницьких традицій і тенденцій", які заважали "сприйняти генеральну лінію пролетарської літератури". Після цього один із інформаторів занотував, як письменник Микола Куліш запитав його: "Чим пояснити, що поки Хвильовий був "хвильовістом", він давав яскраві речі, а тепер одне "насіння". Хвильовий відповів: "логічно і розумом я перебудувався, а емоційно — ні, і відчуваю, що ще не скоро перебудуюся. Емоційно я ще колишній".

За свідченням Аркадія Любченка, під час поїздки спустошеними голодом селами навесні 1933-го Хвильовий прохопився: "Я ще раз скажу одну "єресь". Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою".

Зранку 13 травня 1933 року Микола Хвильовий позвав до себе приятелів — письменників Миколу Куліша й Олеся Досвітнього. Всі вони жили в харківському Будинку письменників "Слово". Говорили про арешт Михайла Ялового. Хвильовий поривався телефонувати комісарові держбезпеки, аби роз'яснити ситуацію. Об 11-й перервав розмову. "Хвильовой вышел в комнату. Мы не обратили внимание. Зашел он в эту комнату, услышали выстрел, прибежали — лежит, — свідчила на допиті дружина письменника Юлія Уманцева. — Письма он не успел бы заготовить, по-видимому он заготовил его до разговора".

У передсмертній записці Хвильовий написав: "Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви і не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам'ятаєте як я був закоханий в це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія".

До 40-річчя він не дожив рівно сім місяців.

6 осіб засудив до розстрілу за ніч герой новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)" — главковерх чорного трибуналу комуни. Він говорить: "Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!". Його свідомість роздвоєна між переконаннями революційної необхідності й жахом від своїх дій. Останнє випробування, яке має подолати чекіст, — вбивство власної матері. В одному з доносів на Хвильового новелу названо серед "пасквилей на коммунистов, революцию". Агент "Литератор" вказує, що в тексті "вся работа ЧК представлена, как "чорний трибунал", состоящий из дегенератов".

×