Кажучи "великий артист", зробимо поправку на епоху. В епоху Бучми ніхто, навіть сам Сталін, не міг прилюдно сказати те, що переживав і думав насправді. І Бучма не міг цього сказати. Зате Бучма зумів це зіграти. Тому він великий. При тім, він майже не грав шедеврів світової драми. Він сам був шедевр.
У популярному понині фільмі "Подвиг розвідника" (1947) Бучма зіграв людину під окупацією, агронома Лещука. Він "наш" чи "не наш"? Це хоче перевірити радянський розвідник, переодягнений німецьким офіцером. Він вивозить агронома за місто й інсценує розстріл. Постріл має бути в потилицю. Лещук чекає. А пострілу нема. Бучма-Лещук дуже повільно повертає голову й дивиться назад із-за плеча. То страшний погляд. І без слів зрозумілий. Бо отак тоді озиралися мільйони інших наших, у яких навіть не питали, чи вони "наші". Так, може, обертався й Курбас, друг Бучми, убитий "своїми" пострілом у потилицю.
Звідки Бучма знав про цей мовчазний передсмертний погляд?
Нібито ще задовго до цього фільму, під час Першої світової війни, солдат австрійської армії Бучма потрапив під розстріл і зостався живий. Та окрім досвіду смерті, він ще мав досвід мовчання.
У їхній родині досі згадують один епізод. Бучма був перший артист знаменитого харківського театру "Березіль", створеного Курбасом. 1934 року Курбаса заарештували, театр розгромили. В один із тих днів син Бучми, Ігор, прийшов додому і, не сподіваючись, що хтось є в квартирі, відчинив двері своїм ключем. І побачив таку картину: на підлозі сидить Бучма, перед ним глибока миска з горілкою, куди він накришив хліба, і тим хлібом годує собаку, бульдога Джека. Джек п'яний, Бучма п'яний, і обидва плачуть. Вочевидь, бесіда у них була довга й печальна. А про що — не знає ніхто. Така епоха: ти все розумієш, але тобі немає з ким випити, бо завтра спитають, про що говорили.
Він чекав арешту, у передпокої мав на цей випадок валізку з білизною й цигарками.
Ця валізка — ще один німий жест.
Недавно ми розмовляли із внучкою Бучми, професором Валентиною Заболотною, про фільм "Нічний візник" (1929), з якого українське німе кіно стало відоме в світі.
Перед тим в Одесі Бучма спеціально працював справжнім нічним візником. За системою Станіславського це зветься вживатися в роль — щоб ніяка собака потім не сказала тобі "Нє вєрю!" Невже йому, великому артистові, потрібні були ці школярські штучки?
— Звісно, ні! — каже Валентина Ігорівна. — Він і не вживався, він допомагав ужитися в роль своїй кобилі! Він і без того знав, що таке коняка. Але це була не просто коняка, а партнерка! І він привчав більше її до себе, ніж себе до неї. Й через те вдалося зняти вражаючий епізод: візник дізнався, що білогвардійці розстріляли його дочку. Він у нестямі йде вулицями нічної Одеси, а коняка йде за ним, немов розуміє, що з ним відбувається...
Ці кадри вражають ще й ось чим: тут зіграно ніби на п'ять років наперед те, що колись буде насправді — ота сцена з Джеком і та сама неможливість поговорити з кимось, окрім пса чи коня.
А він таки умів говорити з тваринами, які в його хаті були завжди. Було, що на кухні жили навіть гуси, й вони слухали лише Бучму — немов ті птахи, яким проповідував святий Франциск. А собачка Фітюлька, цілком безпородна й неймовірно мала, буквально непритомніла од щастя, лиш стукнуть у дворі дверцята його машини.
А от машину він не розумів. По війні мав дві машини — даровані, трофейні: маленька зелена "Опель Олімпія" й "мерседес" із колесом біля дверей шофера. Шофери жили в його квартирі, він їм платив зарплату.
Плавати він теж не вмів. Але добре знав, як почувається у воді риба. Наприкінці 30-х років Бучма репетирував роль Леніна у "Правді" Корнійчука. То був перший Ленін, який зі сцени мусив говорити по-українському. В театрі — панічний ентузіазм. А Бучма мовчки брав вудку й ішов ловити рибу. Там і народилася роль Леніна, за яку Бучма одержав свою першу Сталінську премію.
Взагалі, його ролі виникали з мовчання. То був його спосіб працювати: годинами лежав на ліжку, заклавши руки за голову, і слухав, як дружина в сусідній кімнаті грає на фортепіано. Отак зроблена його, можливо, вершинна роль — гуцул Микола Задорожний, недорікий, майже німий — під музику Шопена.
Другу Сталінську премію він одержав саме за мовчання.
Це був 1948 рік. Театр імені Франка репетирував "Макара Діброву" Корнійчука — п'єсу про повоєнну відбудову Донбасу. Бучма грав старого шахтаря Макара, син якого пропав безвісти під час окупації. І ось Макарові приносять синів піджак, знайдений у старій шахті. Виявляється, зрадник здав сина німцям. Автор написав тут для Макара великий патетичний монолог. На репетиціях Бучма мучився. Бо не вмів брехати. А монолог Макара — це була брехня: у ту мить, коли твій син обізвався з небуття, треба говорити про розквіт соціалістичного Донбасу й про те, як товариші Сталін та Ворошилов "стояли отут під яблунею"! Бучма цього виправдати не міг, хоч і намагався. Олександр Корнійчук сидів у залі. Бучма іноді казав: "Сашко, я не буду говорити оцю фразу, я її викреслю!" Мудрий Корнійчук відповідав: "Викреслюй, Бронечку, викреслюй!".
За кілька репетицій Бучма потроху викреслив увесь монолог. Окрім слів "Сину мій, сину!" Але цей монолог у автора був фіналом цілого акту! Як без нього? Чим закінчувати акт?
Рішення визріло вдома, коли Бучма вже збирався на генеральну репетицію. Але замість того, щоб іти навпростець до порога, він раптом пішов якимись дивними зигзагами по кімнаті. Чому? Потім здогадалися: оті зигзаги були щойно знайденим мовчазним шляхом Макара до синового піджака.
Той епізод захронометрували: мовчання Макара тривало п'ять із половиною хвилин. На сцені це неймовірно довго. Потім Макар казав: "Сину мій, сину!" й завіса опускалася.
Зал ридав. Бо мало хто в залі когось не втратив на війні. А то ще був час, коли на батьківщині Бучми гинули хлопці-повстанці в цивільних піджаках. Про них ні слова не було сказано. Але все було зрозуміло.
Свобода слова — це прекрасно. А свобода мовчання — геніально.
14 березня 1891 — у Львові, в родині залізничника і пралі, народився Амвросій Максиміліанович Бучма
1906 — вперше ступив на сцену
1914–1917 — воював в австрійській армії, потрапив у російський полон, працював на Турксибі
1922–36 — театр "Березіль" у Харкові та Одеська кінофабрика, ролі в німому кіно — Тарас Шевченко в однойменному фільмі 1926 року, Гордій Ярощук у "Нічному візнику" та інші
1935–1957 — робота в театрі імені Франка та Київському театральному інституті
1944 — одержав звання народного артиста СРСР
6 січня 1957 — помер у Києві
2 
1
Коментарі