Голодомором хотіли знищити здатність українців до державотворення - історик

Головною причиною Голодомору-геноциду були в першу чергу прагнення і здатність українців до державотворення. Сталін знав про них і завжди з недовірою ставився не лише до українців, як нації, а й до комуністичного керівництва України. Він бачив, як українське середовище змушували частину прокомуністичних керівників до проявів "самостійності". Варто також згадати, що частина комуністичних очільників радянської України були вихідцями із українських соціалістичних та націонал-комуністичних партій.

Ще за формування СРСР українці були одними із тих, хто вимагав певних прав для республіки. У Кремлі не збиралися надавати їх, обмежувалася лише дозволом поратися в соціальній царині, незначних республіканських поточних проблемах. Збереглася переписка Сталіна й Кагановича, що українському парткерівництву не до снаги керувати республікою. Про всю республіканську парторганізацію зневажливо у дужках писав "хе-хе". Вважав усіх петлюрівцями, націонал комуністами-самостійниками, які вдарять в спину радянській владі, коли почнуться якісь негаразди. Саме слово "націонал" для нього було лайливим.

Думка конструктора радянської тоталітарної імперії про найменшу "самостійність", а ще й національну була нестерпною. Сам Сталін, як і його найближчі поплічники, позбавилися власних національних рис і вважали себе росіянами. Саме від цього часу, на мою думку, треба відраховувати термін "рускій мір" ХХ століття і його тяглість у ХХI cтолітті.

Коли тривав селянський опір колективізації, опускала руки республіканська влада, і місцевий апарат, Сталін писав, що треба надсилати в Україну людей, які не скиглитимуть. 1932 року Україну вже прямо підпорядкували Москві. Це засвідчило прибуття надзвичайної комісії на чолі з Молотовим. Комісія без жалю заганяла людей у колгоспи та контролювала вилученням зерна, що уже вказувало на штучність голоду.

В січні 1933 року Сталін прислав сюди другим секретарем ЦК КП(б)У з надзвичайними повноваженнями Постишева, через якого і проходили усі кремлівські накази. Не довіряв Сталін генеральному секретарю ЦК КП(б)У Косіору, підсиливши його "більш ефективним" Постишевим.

Сталін та його поплічники із КП(б)У свідомо йшли на знищення українського населення. Це відбувалося не лише, щоб виморити активну частину селянства, а необхідно було посіяти страх перед державою. Стало зрозуміло "Протестуватимете чи протидіятимете – помрете".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сиділа з найменшим Іванком на руках. Схилилася над ним і вмерла" – свідок голоду

Поки ми не маємо жодних фактів застосування режиму чорних дощок у Росії. Можливо існують, але російські історики їх не оприлюднюють. Так, у Казахстані теж були масові смерті, конфісковували продукти харчування, отари. Відомо, що Нурсултан Назарбаєв декілька років назад сформував наукову групу, у якій зокрема були закордонні спеціалісти, яка провела величезну архівну пошукову роботу. Вчені намагаються визначити для себе куди ділося декілька мільйонів казахів, яких і так було небагато. Нині аналітична робота науковців за підтримки держави продовжується, це тривалий час, але висновки зроблять науковці, а не політики. Останні на підставі наукових розробок будуть вже робити політичні висновки. На жаль, в Україні наукові висновки роблять політики, чим вносять хаос у світоглядних орієнтаціях пересічних громадян.

Українські науковці вже дослідили штучність Голодомору, провели значну роботу по виявленню документів та осмисленню механізму творення геноциду. Основним інструментом штучного Голоду-геноциду в Україні були хлібозаготівлі, що набули форми тотальної реквізиції. У Поволжі й інших регіонах Росії теж відбувався голод, але кількість смертей і механізм творення голодування відрізнялися. Були хлібозаготівлі, але не було кремлівських комісій, які приїжджали і наказували забирати все. До того ж українські селяни виїжджали до Росії, бо там був хліб. Якщо він там був, значить хлібозаготівлі не мали таких масштабів. У російських селян не відбирали все продовольство.

 

Коли почався Голод в Україні почали засуджувати голів колгоспу, комірників, бухгалтерів, які намагалися видати аванси голодуючим людям із залишків колгоспного збіжжя. Їх називали петлюрівцями – тобто позначали чітким національним маркером. За даними, що опублікували представники російської ФСБ, в СРСР лише 1932 року засудили до смерті 2728 осіб. Із них 929 осіб в Україні – тобто майже третина розстріляних з усіх радянських республік. Навіть ці цифри доводять, що українці чинили шалений спротив хлібозаготівлі.

Російські історики зазначають, що голод був скрізь і не мав якихось конкретних особливостей. Утім забувають, що чорні дошки, кремлівські надзвичайні комісії, блокування населених пунктів та республіки в цілому відбувалося лише в Україні. Поза межами України найбільше голодували на Кубані, у станицях, де проживали українські громади.

Побутує й міф, який я називаю "так треба було". Наче завдяки колективізації та вилученому зерну "побудували" важку промисловість і це дало можливість нам протистояти німецькій агресії у Другій світовій війні. Справді, купили і перевезли на терени України з США чимало. Але по-перше, виходило забагато браку через відсутність відповідної кваліфікації у робітників. По-друге, із наступом нацистів усе перевели на Урал. У 1941–1945 роках СРСР отримав станки і матеріали від США як допомогу. А Україна була окупована і постраждала найбільше і де ж тут ефективність?

Кожне економічне рішення має враховувати можливу кількість смертей, яких було аж занадто для вирішення проблеми індустріалізації. Ми пережили війну так, але в Україні під час Голодомору за різними оцінками загинуло від 4 до 10 млн. За час війни ми втратили 8 млн. Чи вартувало воно? Якби промисловість розвивалася поступово, без такої смертності, можна було б оцінювати інакше, але це однозначно була б не сталінська держава.

Забагато міфології довкола статистики. Дані про кількість населення за 1932–1933 роки здебільшого прогнозовані. Перепис 1937 року відомий як "репресований", через спроби його фальсифікувати. Збереглася справа керівника управління народногосподарського обліку при РНК України Асаткіна. Чоловіка забрали на допити, били і питали, "куди він подів людей для товарища Сталіна", адже перепис не показав прогнозованої кількості населення. Всі розуміли, що люди померли 1932-33 року, але ж ті дані не оприлюднювали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Студенти відкрили онлайн-ресторан зі стравами часів Голодомору

Нині статистики здійснюють спроби дослідити кількість населення через документи районів і сільрад. Збирають первинні статистичні матеріали, які дають певну мультиплікацію на інші райони. Можливо, це покаже відносно точний результат. Загалом, на мою думку, наукова дискусія, навіть тривала, завжди призводить до реального всіма визнаного результату. Треба просто трохи почекати і відкидати нав'язувані політичні висновки та інсинуації.

Пересічні громадяни погано ставляться до статистики. Страшно, але люди часто говорять "померло 4 мільйони, ну і що". Але для вчених важливо знати реальні втрати людей, адже це дає розуміння реального впливу на економіку країну і зміни національного складу. Наприклад, багато людей раптово стали "рускіми", але не тільки тому, що росіян завозили на знелюднений Донбас. Самі українці розуміли, що їх знищують – дітей записували, як росіян. Проходила зміна національного складу. Відбувалася національна мімікрія, тобто люди приховували національність і боялися навіть принизливого слова "хохол".

 

Російська пропаганда протягує міф, що українці заморили себе самі, адже членами буксирних бригад з вилучення хліба були місцеві. Не забуваємо, чиї вказівки вони виконували. Так, могли відмовитись, але тоді їх засуджували чи виганяли з партії. Це означало стати маргіналом. Коли опиралися хлібозаготівлі до них приїжджав уповноважений і представник силових структур, які вимагали виконати план. За невиконання відбувалися репресії. Створення бригад по хлібозаготівлі, направлення уповноважених по селах вимагали московські посланці як-то голова РНК СРСР Молотов, а негайного і повного виконання хлібозаготівлі – безпосередньо Сталін.

Чимало людей, які працювали у буксирних бригадах, забирали справді все. З одного боку карали за те, що люди не здавали зерно. Але часто мали й особисті мотиви – були ображені на когось, адже знищували навіть горщики з готовою їжею. Ці активісти були ізгоями селянської громади, їх не любили й не терпіли. У прислужництві владі вони бачили можливості соціального ліфту. Вели себе як влада і бажали, щоб всі підкорялися. Звідси масові зґвалтування, побиття селян, тримання в холодній, ходіння по селу з рогожними прапорами чи табличками "Я не здав хліб", "Ворог влади" тощо. За цими психологічними і фізичними катуваннями стояло намагання підкорити українське селянство.

Врешті, після Голодомору, деякі активісти дійсно йшли на гору, адже хлібозаготівлі були ще й радянським маркером чи здатна людина виконати накази. Хто залишався у селі ставав – бригадирами колгоспів, головами сільрад, "колгоспною аристократією" – опорою комуністичного режиму. Існують факти, що із приходом нацистів частина з них почали працювати на них, такі собі пристосуванці. Але більшість німці розстріляли – їх видали, як катів минулого, селяни та місцеві поліцаї.

Вінницька область була зерносіючою і разом із такими ж прийняла основний удар хлібозаготівлі. Але була ще й прикордонною не лише України, а всього СРСР. Тому мала бути взірцевою. Тут створювали комуни в які переїжджали колишні червоноармійці і їх родини, усі промиті ідеологією. Керівництво знало, що не бунтуватимуть і стануть опорою прикордонників на випадок бунтів і спроб селян перейти кордон, адже мали зброю. У комунах бунтів не було, сюди завозили додатковий реманент, будматеріали, людей годували,але попри це їм все одно не вистачало пайків. Порівняно з 1931 роком станом на 1934 рік населення значно скоротилося. Люди не лише помирали, а й тікали в інші області, на великі будівництв,а де сподівалися отримувати хоч якийсь пайок.

Тоді, як і зараз, грала роль політика. СРСР скуповував машини, цілі заводи, особливо в американців. Тривала економічна криза – Велика депресія. Іноземцям також була важливо зберігати робочі місця і виживати. СРСР став великим і відкритим ринком збуту. Розвинені країни розуміли, що це велика ресурсна країна. Сталін вміло маневрував між англійським і німецьким напрямком в політиці. А ті розуміли, до кого долучиться СРСР, той отримає величезні ресурси, тому не втручалися.

Щодо сучасності, то німецькі політики наприклад заявили, що Голодомор – це російсько-українське питання. Насправді, для Німеччини російський ринок надто важливий, забезпечує її компаніям надприбутки, хоч вони і вважають Путіна диктатором. Але згадати Ірак, з яким торгували усі, бо потрібна була нафта. Росія сприймає кожне визнання Голодомору як відкриту підтримку України. Тут чітко діє принцип "хто не з нами, той проти нас". Тому деякі країни, особливо слабкі чи економічно залежні, намагаються уникнути і конфлікту з Росією і Україною, як все заспокоїться визнають що треба, але не зараз. Проблема визнання поліпшиться, коли Україна стане політично й економічно сильною державою, коли європейські політики зрозуміють, що сучасний "російський сталінський реванш" подібний до "нацистського реваншу" і є неприйнятним для європейської практики.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Норвегія бореться за визнання Голодомору геноцидом українців

Коли збираєш свідчення часто питають "нащо це тобі". Ми думали, що не хочуть говорити, бо про це важко згадувати. Насправді, бояться держави. Думають, як розкажуть, вона засудить тих, кому передали інформацію. Річ у тім, що традиційно корисна інформація завжди передається з покоління в покоління. Так молодші уникають минулих помилок у подальшому житті. За радянської влади дідусі і бабусі не розповідали своїм дітям і онукам що пережили під час голоду – боялися, що інформація нашкодить їм.

 

Панував державний терор. З того часу люди боялися протестувати, відстоювати свої права. Однак, коли тоталітарна держава ослабла, терор став нестійким, то страх почав пропадати і з'явилося малесеньке вікно можливостей, завдяки якому українці створили свою власну державу. Нині маємо чергове вікно і шанс створити не просто формально державу, а реальну, громадянське суспільство, завдяки якому українці зможуть корегувати ту чи іншу шкідливу політику державних структур.

Вони втручатимуться в усі меморіальні проєкти. Із початком пандемії у багатьох забирали кошти. Мотивація була класичною "Люди помирають, а ви хочете щось будувати, треба думати про живих". Звісно, але при цьому більшість ковідного фонду пішло на дороги. Вважаю, що це і є вплив проросійських сил.

У суспільстві існує нерозуміння важливості таких проєктів. Багато залежить від зрілості громадянського суспільства та ініціатив на місцях, що дасть можливість зменшити той російський вплив. Гарною є акція "Зерно надії", де можна пожертвувати кошти на будівництво Національного музею Голодомору-геноциду. Людина може продовжити пам'ять про когось, хто помер від голоду. Це і є те зерно надії й пам'яті.