Нині ми відзначаємо роковини трагедії у Бабиному Яру. 74 роки тому нацисти практично знищили єврейську громаду Києва, що становила чверть жителів столиці УРСР. Тоді лише небагатьом вдалось втекти із Бабиного Яру, який став могилою для представників різних національностей. Однією з тих, хто врятувався Діна Пронічева.
22 червня 1941 року 30-річна киянка Діна Пронічева, як і мільйони радянських громадян, почула про напад Німеччини на Радянський Союз. Її чоловіка та двох рідних братів було мобілізовано. До радянсько-німецької війни Діна працювала в київському ляльковому театрі, та вже невдовзі залишилась без роботи – заклад припинив свою діяльність, а переважна більшість артистів готувалась до евакуації. Жінка влаштувалася у відділ зв'язку при штабі 37-ї армії, де згодом була призначена старшою машиністкою. Робота була вкрай необхідною, адже у Діни на утриманні залишилися двоє дітей – донька Лідія (3,5 роки) і син Володимир (1,5 роки), а також свекруха Катерина Антонівна Пронічева.
Тим часом німці стрімко просувалися територією УРСР, а в Києві тривала поспішна евакуація. Нацисти стискали своє смертоносне кільце навколо столиці. Не дивлячись на небезпеку та від'їзд своїх колег на Схід, Діна вирішила залишитися в Києві. Так у вересневі дні 1941 року на її очах один режим змінював інший.
19 вересня 1941 року над дзвіницею Печерського монастиря замайорів нацистський прапор зі свастикою. Свій відлік почав період окупації, що за кілька днів обернеться для багатьох трагедією та безперервною втечею від смерті.
Уже 21 вересня 1941 року місто заполонили перші накази й розпорядження, що були покликані налагодити життєдіяльність міста після "золотого часу" безвладдя. Мірою покарання за невиконання наказів визначалася смертна кара.
Кінець вересня став трагічною сторінкою історії Києва. Вдень 24-го числа від потужного вибуху здригнувся Хрещатик. Першим у повітря злетіла будівля магазину "Дитячий світ", розташована у велелюдному місці на розі вул. Прорізної (Хрещатик 28/2). Вже за 15 хвилин вибухнув "Гранд-готель", де розмістився німецький штаб, а потім – Пасаж та готель "Континенталь". Так за тиждень панування вогню і вибухових речовин було повністю знищено забудову Хрещатика, а кількість постраждалих й досі достеменно невідома.
Хтось мав понести відповідальність за таку непривітність столиці, тож це стало зручним приводом для нового витка боротьби із "жидо-більшовизмом". Місто поринуло в атмосферу переслідувань, суцільної недовіри та антисемітизму. Рятуючись від облав, Діна цей неспокійний час переживала у свекрухи.
"Числа 24-25 вересня в Києві почалися пожежі. Злетів у повітря Хрещатик, горіли вулиці Пушкінська, Свердлова. Почалося полювання на євреїв, німці ходили вночі квартирами та вишукували євреїв. Я жила у свекрухи, вона була жінка побожна, у неї висіли ікони і коли прийшли німці, вона вказала на ікони, тобто що ми росіяни, і вони мене не зачепили", - свідчила у 1946 році Діна Пронічева.
За кілька днів, у неділю 28 вересня 1941 року на вулицях міста з'явилось сумнозвісне оголошення, в якому окупаційна влада наказувала "усім євреям міста та його околиць з'явитися в понеділок 29 вересня 1941 року о 8 годині ранку на розі Мельниківської та Доктерівської вулиць (біля кладовища)". Порушникам загрожувала смертна кара.
Містом ширилися чутки, що євреїв готують до переселення, тому питання подальшої долі обговорювалося чи не в кожній єврейській родині. Діна також розмірковувала, що вирішити і як вчинити. Дехто з друзів радив їй тікати з міста, а дехто, навпаки, переконував, що російське прізвище чоловіка та знання української мови врятує її в разі небезпеки. У підсумку Діна вирішила провести своїх батьків до місця збору, а сама залишитися в місті разом із дітьми.
"О сьомій ранку я була у своєї матері і на початку восьмої ми рушили до вказаного у наказі місця… Дійшли майже до воріт єврейського кладовища, там було дротяне загородження, стояли протитанкові їжаки. Біля входу стояли німці та українці, які пропускали за загородження. Туди увійти можна було вільно, а на вихід нікого не пропускали. Я посадила рідних біля воріт кладовища, а сама пішла подивитися, що робиться далі", – згадувала після війни Діна.
Так вона потрапила до Бабиного Яру – місця, що мало стати могилою для тисяч київських євреїв. Безперервний звук кулеметних черг привернули увагу Діни, однак розум поки відмовлявся припустити думку про вбивство цього галасливого натовпу, що з усіх боків оточував її. Та коли жінка зрозуміла, що потрапила в смертельну пастку, було запізно. Перша спроба вийти за огорожу виявилася марною. У паспорті, який Діна показала на вимогу поліцая, була написана її національність. З таким документом годі було сподіватись на порятунок, тому жінка знищила його, порвавши на дрібні шматки. Діна повернулась до своїх батьків, не сказавши про те, що сталося.
Тим часом машина вбивства вже працювала. Людей гнали вперед, змушували роздягатися і складати свої речі, відразу сортуючи їх за категоріями. Навколо панували відчай, паніка і страх. Діна загубила своїх рідних у натовпі спантеличених людей, що підхопив і поніс її вперед. Так вона потрапила на площу, де стояли німці в два ряди. Вони утворювали живий коридор, яким мав пройти кожен єврей, і нещадно били своїх жертв, тримаючи в руках ремені, ланцюги, палиці та інші знаряддя вбивства. Від болю та знущань люди втрачали будь-які сили для опору. Перед розстрілом жертв змушували ставати на вузький земляний виступ або лягати на вже вбитих людей, після чого стріляли їм в потилицю. Дітей же відривали від батьків і кидали в яр, як речі.
"Люди на розстріл йшли закривавлені. Я ще не йшла, усе це бачила зверху, ще не дійшовши до цього коридору. Але коли я подивилися в бік роздягнених, вочевидь, мене знизу помітила мати і вона мені кричала: "Доню, ти не схожа, рятуйся". Мені хотілося кинутись їх захистити, але інстинкт самозбереження підказав – ти не врятуєш", – переказувала Діна.
Вона зрозуміла, що їй потрібно зробити усе, аби врятуватися. Зібравшись із силами, жінка впевнено підійшла до поліцая та українською мовою пояснила, що вона – не єврейка і потрапила сюди випадково – проводжала колегу. Для більшої достовірності Діна показала членський профквиток та трудову книжку, в яких національність не вказувалася. Російське прізвище здалося переконливим аргументом на користь цієї вигаданої історії, тож поліцай запропонував їй сісти й почекати до вечора. Так Діна приєдналася до групи випадкових свідків, які чекали на вирішення своєї долі. Скута потрясінням і страхом, жінка сиділа тихо, не піднімаючи голови. Їй здавалося, що хтось може впізнати та видати її.
Розстріли, що розпочалися о 10:00, тривали цілий день і закінчились між 17:00 та 18:00. Але навіть цього часу виявилося недостатньо для "остаточного вирішення" єврейського питання в Києві. До настання темряви нацисти розстріляли дві третини з тих, хто прийшов – близько 22 тис. осіб. Решту загнали на ніч у порожні гаражі на вул. Лагерній (сучасна вул. Дорогожицька), аби зранку продовжити свою криваву розправу. Після завершення дводенної акції німецькі сапери підірвали схили яру, щоб засипати тіла, і потім змусили військовополонених вирівнювати дно яру. Згідно з доповіді нацистського керівництва, тут було поховано 33 771 осіб.
Німецький офіцер наказав розстріляти усіх свідків. Людей повели на місце страти. Коли всіх вишикували на піщаному виступі, Діна швидше відчула, аніж побачила, як від кулеметної черги почали падати людські тіла. За мить до того, як в її бік пролунали постріли, вона стрибнула з обриву.
"Звісно, мені здавалося, що я лечу цілу вічність, оскільки було дуже високо. При падінні я не відчувала ані болі, ані удару – нічого… Спочатку мене обдало кров'ю, по обличчю стікала кров. Я чула стогони. Після нашого розстрілу, нас було небагато, нікого не розстрілювали. Ми були зверху. Потім я почула передсмертний хрип і плач", – свідчила пізніше Діна.
Німці йшли на стогони напівживих людей і добивали їх. Так вони наблизились до місця, де лежала Діна. На ній не було ані слідів від куль, ані крові, тож її тіло привернуло увагу. Для того, аби перевірити чи жива вона, Діну підняли й кинули на землю.
Потім перевіряючий став однією ногою їй на груди, іншою – на руку, але жінка не подала ознак життя. Вирішивши, що вона мертва, вбивці рушили далі.
Невдовзі тіла почали засипати землею. Не бажаючи бути похованою заживо, Діна почала вибиратися з-під першого шару насипаної на неї землі. Загальна втома, виснаження та скалічена рука давалися взнаки, але жага до життя була сильніша.
"Побачити куди повзти було неможливо, оскільки був в очах пісок і, крім того, було вже темно. Потім, пролежавши трохи в темряві та звикнувши до пітьми, я розгледіла, що навколо 4 стіни на великій відстані і повзти мені потрібно до тієї стіни, звідки ми впали, і я поповзла туди. З великими труднощами, роблячи останні зусилля, я вибралася нагору…", – свідчила Діна.
Далеко їй втекти не вдалося – місцину оточували яри. Уже займався світанок, тож треба було знайти схованку на день від сторонніх поглядів.
Дві ночі поспіль без будь-якої їжі та води Діна повзала навколо Бабиного Яру. Вночі під покровом темряви вона переповзала в інше місце, шукаючи вихід, а вдень – переховувалася в кущах. Перебуваючи у своїх схованках, вона бачила чимало страшних і жорстоких убивств, звідусіль чулися крики й постріли. Діні здавалося, що кулеметні черги лунали навіть вночі… На другу добу своїх поневірянь жінка натрапила на провулок і кинулася туди. Там виявилося сміттєзвалище.
"Я зарилася по горло у сміття та закидала себе всіляким ганчір'ям, паперами, кошиком, який я поклала на голову. Напроти себе я побачила два великих зелених помідора, але до них потрібно було повзти. Мені відразу захотілося пити, я намагалася думати про будь-що, але мене все повертало в той бік, як би дістати ці помідори, та інстинкт самозбереження переміг", – розповідала по війні Діна.
На третю ніч жінка побачила житлові будинки і забігла в перше подвір'я у напіввідкритий сарай. На гавкіт собаки вийшла господиня дому. Зовнішній вигляд Діни промовисто говорив про всі її поневіряння: боса, брудна та зі слідами від крові на тілі. Відчувши загрозу в голосі господині подвір'я, Діна розповіла їй вигадану історію про те, що вона йде з окопів з-під Білої Церкви, загубилася і тепер шукає коменданта міста, який би допоміг їй дістатися дому… Та замість співчуття і допомоги Діну зі словами "Ось, пан, юда" видали німецькому офіцеру.
Так жінка знову повернулася туди, звідки відчайдушно тікала останні дні – до Бабиного Яру. Приєднавшись до чергової групи приречених, Діна познайомилась із дівчиною Любою, 19-річною медсестрою, яка потрапила в полон. Спільне горе об'єднало жінок, тож вони домовились, що при нагоді вистрибнуть з машини, в якій їх перевозили на місце страти.
"Ми домовилися з Любою – як випаде зручний момент, стрибнути з машини, втікати, а якщо будуть по нас стріляти – це буде неочікувана смерть, це буде все ж легше, аніж сидіти й чекати смерті. Нас привезли до гаражів, навпроти єврейського кладовища. Але там не було місць, гаражі були переповнені євреями. Нас повезли кудись далі. І от, в районі Шулявки, через задній борт машини ми по черзі, спочатку я, потім Люба, зістрибнули…", – розповідала Діна.
Врятувавшись від однієї смертельної небезпеки, жінки опинились перед лицем іншої. Що робити далі? Куди йти? Кому довіряти, а кого – сторонитись? Адже відтепер кожен, хто допомагав євреям, наражав на небезпеку себе та свою родину. Розуміючи, що додому повертатись не можна, Діна запропонувала піти до її двоюрідної сестри, полячки за національністю. Саме у неї жінки пережили нічну облаву.
"Вона прийняла нас і цілу ніч вони удвох гріли воду та відмочували сорочку, що влипла у рани. Вночі була облава. На мене поклали зверху подушки, і таким чином мене врятували. Зранку ми з Любою пішли на Дарницю".
На лівому березі жінки тримались одна за одну. Вони поселились у покинутих хатках-вагонах; вогонь жінки розводили на щіпках і старанно прикривали його, щоб їх не виявили. На городах Люба збирала залишки картоплі, жінки харчувалися тим, що могли знайти навколо. Тут на них і натрапили два німця й українець, інженер місцевого заводу, який випадково сплутав Діну зі своєю колегою. Вона ж не розгубилася й підтвердила їхнє "знайомство", а Любу представила своєю родичкою. На цей раз її історії повірили та навіть запропонували роботу при заводі. Діну влаштували реєстатором, а Любу – перекладачкою. Так жінки на деякий час убезпечили себе від переслідувань і отримали доступ до продовольства.
"Нам повірили і запропонували перейти в колишні армійські казарми… Вони потребували реєстраторів, але оскільки Люба досить добре володіла німецькою мовою, мене посадили реєстратором у конторі, Люба стала перекладачкою. Таким чином, підозрювати нас не могли".
Невдовзі жінки отримали додаткову роботу – відтепер на них покладалося приготування їжі на кухні та повний обсяг хатньої роботи. Важкі умови та безліч обов'язків не стали на заваді. Постійно відчуваючи брак продовольства, Діна та Люба під час роботи на кухні періодично крали харчі, частину з яких Діна передавала своїм дітям у Київ через двоюрідну сестру Тосю.
У лютому Діну хтось видав і вона змушена була тікати до Києва. Потрапити на правий берег їй допомогло підроблене направлення, яке за попередньою домовленістю зробили знайомі лікарі. У місті Діна за посередництва Тосі зустрілася зі своїм чоловіком Віктором. Він приніс їй необхідні речі та відвів їх до знайомої, в якої Діна прожила 10 днів. Так вони побачились із чоловіком останній раз і більше їм зустрітись не судилося.
"Я почала поневірятися. Дві ночі прожила у піаністки. Вдень ходила околицями міста, а вночі приходила до піаністки нашого театру, з якою працювала до війни. Приходила до деяких знайомих, яким можна було довіритися. Але усе це було на одну ніч. У підсумку всі почали мене цуратися", – розповідала жінка.
Не маючи постійного притулку, Діна ночувала у підвалах, на горищах, навіть у вбиральнях. Поневіряючись містом, вона випадково потрапила в колону арештованих людей, яких направили у застінки Лук'янівської в'язниці, де жінка в умовах періодичних допитів пробула 28 днів.
"Били мене сильно. Там працював поліцай Мітя, який часто передавав мені зайвий кусень хліба у своє чергування, цигарки. І от, коли мене взяли на останній допит, після він мене майже напівмертву, побиту виніс. Ми опинилися з них навпроти лікарні Калініна, недалеко від Шулявки. До того він прибив німця прикладом, тому й виніс мене. Біля лікарні Калініна він посадив мене і промовив: "З тобою далеко не піду, мені потрібно поспішати. Я – не поліцай, а партизан". Він поцілував мене та зник", – переказувала жінка історію свого порятунку з в'язниці.
Дивом уникнувши в черговий раз смерті, Діна зрозуміла, що лишатися в місті більше не може. Під чужим ім'ям Надії Савченко вона рушила у Білу Церкву. Тут їй стали у пригоді її комунікаційні навички, обізнаність у новинах, які вона вдало вплітала у вигадані історії, що допомагали їй уникнути смерті. Не менше сприяння надавали знайомі з довоєнного періоду. Вони підтримували й годували її, ставали на захист під час цькування у колективі, попереджали про можливу небезпеку, яку вона перечікувала у навколишніх містах і селах. Під страхом бути виданою місцевій поліції Діна бралася за найрізноманітнішу роботу – працювала і артисткою, і адміністратором, й касиром. Та не дивлячись на шантаж із боку керівництва, Діну не видавали місцевій владі.
"Конферувала німецькою мовою, що мене змушував наш директор Прихненко. Я просила його не випускати мене конферувати перед німцями, оскільки я могла випадково не те сказати і мене відразу розстріляють. Але він мені відповідав: "Згадайте про Ваше минуле". Моє минуле полягало в тому, що я народилася у єврейській родині, йому про це було відомо", – зазначала жінка.
Разом із колективом театру Діна переїхала в Козятин Вінницької області, де працювала до завершення виснажливої окупації. 28 грудня 1943 року туди ввійшли радянські війська, після чого жінка отримала можливість повернутися до Києва.
У Києві Діні вдалося знайти своїх дітей. Через злидні та відсутність елементарних засобів для існування жінка змушена була залишити їх у дитячому будинку на кілька років.
Згодом жінка дізналася про те, що доля її чоловіка Віктора Пронічева склалася трагічно. За словами знайомих родини, його спочатку заарештували й відправили на важкі роботи, а потім – розстріляли.
Після завершення війни Діна вийшла заміж за свого колегу-рятівника, який повернувся з фронту, і продовжила роботу у ляльковому театрі, де до пенсії працювала акторкою-ляльководом.
2 
1
Коментарі