У добрій традиції фейсбукових галерей, де на загальний огляд виставляються фотографії зі знаменитостями "я і Кличко", "я і Руслана", переглядаю власну галерею "я і Шевченко", переслуховую саундтреки моєї пам'яті – дуже інтимні спогади, персональні асоціації, власні роздуми – все, що в моєму житті відбулося під тегом "шевченко".
Звукова доріжка моєї пам'яті/track1
Якщо їхати експресом зі Львова до Києва, можна добре роздивитись Україну за білого дня. Ця 6-годинна подорож, як болісна очисна процедура. Вона унаявнює існування двох Україн – не проросійського сходу і патріотичного заходу, а України профанної й України міфічної.
Та Ук-рай-іна, у назві якої вчувається присутність раю, з чепурними хатками, вишневими садками та широкими степами, існує у віртуальній колективній свідомості громадян десь поруч з Марусею Чурай, Мавкою та козаком Мамаєм. А та реальність, що відкривається за вікном потяга, вимагає вливання неймовірних доз патріотизму, щоб не відректися від тієї іншої - України профанної: засмічені лісопосадки, сірий шифер, похилені плоти, а замість маків і волошок у житах – різнобарвний пластик. Реальна Україна – це один суцільний поганий фен-шуй за вікном і в головах.
Садок вишневий коло хати,
хрущі над вишнями гудуть…
- як епіграф до великого українського міфу, до великої стратегії національного розвитку.
Так, напевно, має виглядати українська Шамбала, загублена десь у глибинах родової пам'яті, чи наша версія "землі обітованої". Тільки в затінку тих вишень зможемо ми віднайти спокій та душевну рівновагу. "Посади вишню і прибери прибудинкову територію!" – чим не національна ідея, що об'єднає схід і захід?
track 2
Мій прадід Дмитро Дучинський був січовим стрільцем, потрапив у російський полон, працював на шахтах у Юзівці й, повертаючись із полону до рідного Перемишля, заїхав до Канева. А потім своїм нащадкам заповідав: кожен, хто вважає себе українцем, має будь-що відвідати Канів і вклонитись Тарасові.
Я – українка не тільки за паспортом, а й за серцем саме тому, що у мене був такий прадід. Він, у середовищі польського шовінізму, спонсорував українську читальню "Просвіти" в Перемишлі, відправив свою доньку, себто мою бабцю, до єдиної української (дуже дорогої) приватної гімназії, скупував бестселери українських авторів до своєї приватної бібліотеки, і моя бабця зачитувалася любовними походеньками Мазепи і Мотрі, як тепер читають плітки про зірок. Тож оцю любов до України, як Вифлеємський вогонь на Різдво, передала нам бабця Маруся, отримавши його в дарунок від свого татка Дмитра.
І от недавно мій тато, внук Дмитра і син Марії, виконав наказ свого діда. Вони з мамою відправились у подорож Україною з головним пунктом призначення - Канів. Тато мав ще одне особливе таємне завдання - MISSION IMPOSSIBLE: знайти у книзі відгуків запис, зроблений прадідом 1919 року. І поки мама спілкувалася з Дніпром "ревучим", він переглядав стоси фоліантів, і на диво, його місія таки виявилась здійсненною - запис, зроблений каліграфічним почерком випускника гімназії Дмитра Дучинського, було віднайдено. А приємним side-effect-ом таких архівним розкопок стала дружба з директором, заввідділом та іншими працівниками музею.
track 3
Шкільні Шевченківські вечори пам'ятаю ще з тих часів, коли "реве та стогне" було для мене "ревета стогне" і я все дивувалася, хто вона – та таємнича істота "ревета", що постійно стогне десь біля Дніпра.
Я співала у шкільному хорі і так вивчила усю співану шевченкіану - "Ревету", "Садок вишневий", "Думи мої". Моєю найулюбленішою була тоді "По діброві вітер виє". Згодом "Антонич був хрущем" Віктора Морозова і "Суботів" Андрія Середи.
Проте я ніколи так і не спромоглася заспівати "Заповіт" на повні груди - мені завжди перехоплювало дих і скручувало лицеві м'язи від спроб справитись зі сльозами на очах і "комом" у горлі. Під час концертів ситуація погіршувалася ще більше, коли помічала схожі симптоми на обличчі нашого музичного керівника Любові Павлівни.
Як умру, то поховайте – фраза-концентрат, фраза-архів: любов до України, інтеграція власної смерті, заклик до консолідації – усе це в чотирьох словах…
track 4
Ікони під рушниками – невід'ємний атрибут традиційної української хати, тієї що з садком вишневим. Проте українці до пантеону традиційних християнських богів і святих – Святої Трійці, Спаса Нерукотворного, Купини Неопалимої, Богородиці у різних версіях і улюбленців Миколая Чудотворця та Юрія Змієборця, вішали під рушниками своїх народних святих: козака Мамая, фотографії предків – родових духів-охоронців і Тараса, а на Західній Україні – ще й Франка. Мої сімейні реліквії – портрет Кобзаря, вишитий прабабцею та різьблені дерев'яні іконки Шевченка і Франка у нео-гуцульському стилі 60-років минулого століття.
track 5
У нас з бабцею була своя мета-мова – тільки нам зрозумілі жарти, тільки для нас по-особливому пам'ятні звороти. Бабця часто читала мені у дитинстві "Кобзаря". Особливо ми з нею полюбляли любовно-містичні історії на кшталт "Великого льоху" чи "Тополі".
Згодом, як я хотіла щось у бабці випросити, то завжди зверталася до неї цитатою головної героїні "Тополі": бабусенько-голубонько, серце моє, ненько, скажи мені щиру правду… І завжди отримувала те, що просила.
track 6
Я започаткувала свій власний щорічний весняний ритуал – 9,10 березня знімати з книжкової полиці "Кобзаря" і читати навмання те, що відкрилося.
Взагалі, на "Кобзарі" можна гадати як на Кастанеді, Ніцше чи будь-якій іншій "book of wisdom" - така собі українська "Книга перемін І-цин": 78 сторінка 9 рядок зверху – "гнівиш Бога, моє серце – кращої немає"… ось і думай тепер…
track 7
Дитинство має над нами якусь магічну владу – все, що трапилося з нами там, сакралізується, покривається сусальним золотом і архівується в добре захищених підвалах підсвідомого. Дитячі травми і дитячі враження – вічно живі, як Ленін, - беруть нас у полон на все життя і роблять безмежно відданими маминому борщу чи татовому світогляду.
Тому потрібно заселяти дитяче підсвідоме вічним. От, і ми вчили маленького Дем'янчика - це наш поет Тарас Шевченко, всяк раз проходячи повз пам'ятник Кобзарю на проспекті Свободи. Тарас Печенько – повторював 2-річний Дем'ян і з кожним таким повтором все більше перетворювався на українця.
track 8
Шевченко і сучасна психотерапія суголосні у спробі зрозуміти, що таке "любов до батьків-щини і до mother-land" - до батька і мами.
Німецький психотерапевт Берт Геллінгер нагадав нам про "добре забуте старе" - п'яту заповідь Божу: стосунки з батьками і власним Родом, з усіма нашими "і мертвими, і живими, і ненародженими" - вирішальна складова психічного здоров'я та передумова життєвої реалізації. Щоб не опинитися "по підтинню сиротою". Дорога до власної цілісності і власного зцілення лежить тільки через маму – інакшого шляху немає.
Любов до Батьківщини, за Бертом Геллінгером, трактується як продовження любові до матері – тож небажання значної частини населення Сходу і Півдня ідентифікувати себе з українською нацією – це смертельний діагноз нації, що чинить самогубство, відтинаючи себе від власного коріння.
"Чужого научайтесь та свого не цурайтесь"… треба терміново прописати великі дози Шевченка з надією на одужання і повторювати щоранку як мантру "обніміться ж, брати мої, обніміться ж, брати мої, обніміться ж, брати мої"…
17 
1
Коментарі