Письменниця Богдана Матіяш розповідає, що київське оточння 80-х років, у якому виростала, було не тільки всуціль російськомовне, а й вороже до родин, які розмовляли українською.
- Батьки познайомилися в хорі "Гомін", яким керував Леопольд Ященко. Все дитинство ми знали, що за нашою родиною стежить КДБ. Тато був інженером-програмістом. В кінці 80-х церква виходила з підпілля, і 1991 року він висвятився на священика. Вчився в останній ще підпільній семінарії. З дисидентами зналися. То було їхнє середовище. Батьків звинувачували, що мають в дома книжки невгодні. Тому книжки про січових стрільців батьки ходили закопувати до лісу. Мама викладала в школі українську мову і літературу. Уже в кінці 90-х колеги сказали їй, що у підсобці під час уроків завжди сидів кадебіст і слухав. Хоча мама здогадувалася. Одному вистежувачу, який хвостом за нею по вулицях ходив, обернулася й сказала: "Вам ще не набридло?" Дуже дивно в цьому світі було жити.
Богдана згадує, що батькам безперестанку повторювали, що українською рідною мовою вони калічать дітей, а в КДБ погрожували позбавити батьківських прав.
- Люди на вулиці запитували: "Зачем калечите ребенка? Говорите на нормальном языке". Батьків у КДБ тягали. Мамі за українську мову погрожували: "Мы у вас детей отберем" Мама накривала руки хустинкою, щоб не бачили, що вони тремтять, і крізь нервовий усміх відповідала: "Будете самі моїх трьох виховувати". Кагебіст виходив з себе: "Она еще и смеется над нами!" Я змалку знала, що ми живемо в окупованій державі, що в будь-який момент можуть прийти. Нам батьки пояснювали все.
Найстарша сестра Богдани Софія пішла до школи у 1980 році. Школа з українською мовою викладання, але всі діти були російськомовні.
"Діти притискали її до стіни і питали: "Откуда бендеровка приехала? Откуда твои родители?" Це була нормальна київська совєтська травматична школа. Але Софія гарно вміла розповідати казки, цим і взяла однокласників. Її все просили: "Розкажи казку". Років три-чотири тому почала їх записувати. Але записала менше десятка. Усно творить".
Пишучи ці рядки про сестер Матіяш, пригадую й зі свого життя описані ними події. Люди з мого київського дитинства теж часто просили говорити на "нормальном", і не "калічити" язик".
Українською мене перевчали говорити з російської в 5 років. Досить пізній вік. Бо мова, виявляється, встигнула вплинути на сприйняття дійсності і створила для мене певний світ зі своїм звукорядом, а відтак кольорами і вдачею.
Найнеприємніше з російських для мене п'ятирічної звучало слово "Бармалєй" - я багато разів над ним замислювалась, носила його з собою напровсяк як загадку, над якою треба міркувати. А найкрасивішим був "ландыш" - неземні квіти, які я теж тягала в голові. І от одного дня мене змусили з усім цим розпрощатися. "Будем перевчатися. Ти повинна знати рідну мову. Ця була не твоя. Перебудова". Я плакала, бо здавалося, що перестаю бути собою і все навколо разом з мовою чужіє. Минув час, поки я знайшла свої "конвалії".
Не віднімаймо рідну мову в людей, яких приводимо в це життя. Щоб вони потім не збирали її по скалках.
2 
1
Коментарі
133