Україна не Росія, як і Росія - не Франція

Мови як люди – народжуються, розвиваються, досягають успіху, переживають занепад, захоплюють нові території або здаються в полон, страждають від комплексів і почуваються меншовартісними та, врешті-решт, помирають. Є мови-агресори, які захоплюють інших, мови-модниці, якими захоплюються, і "нікомунепотрібні" мови-старі діви, яких ніхто не бере заміж.

Зараз таке важко уявити, але російська мова не завжди була "великою і могучою". У ХІХ столітті вона була "малою і слабкою". Дворяни обирали французьку мовою свого щоденного спілкування і нерідко говорили нею краще, аніж рідною.

Дослідники російсько-французького білінгвізму, характерного для російського дворянства ХІХ століття, серед його основних причин називали головно екстралінгвістичні фактори, себто такі, що виходять за межі мовної доцільності, і викликані психологічними та соціокультурними чинниками. А простіше - дворяни соромились мови народу і у спробі відмежуватись та підкреслити власну вишуканість, переходили на французьку.

Російська не завжди була "великою і могучою". У ХІХ столітті вона була "малою і слабкою". Дворяни спілкувалися французькою.

За часів правління Єлизавети Петрівни у Росії почалася мода на Францію. Книжки, гувернантки, тканини, перуки, страви – усе було французьким. Відтоді французька мова на рівні з французькою модою, архітектурою, театром, кулінарією і маскарадами стала еталоном освіченості та культури.

Так тепер Україна слабує на все російське. І так само, як російська еліта кінця ХІХ ст., українці початку ХХІ ст. стидливо переходять на російську у спробі підкреслити свою вишуканість. І так само книги, музика, кіно, герої світських хронік і запрошені зіркові гості – усе є російським.

Щось у цій тенденції є незріле і підліткове – так дитина хоче бути не собою, а схожою на свого кумира. І в казках принц обов'язково має бути заморським. Виходить, що подорослішати – це полюбити себе? Бо любов до себе – це не егоїзм і не фашизм, а щось таке ж просте і природнє, як вважати свою маму найкращою мамою у світі, а каракулі своєї дитини – наймилішим серцю мистецьким шедевром.

Британська Рада, Французький центр, інститут Ґьоте – це свідчення того, як потрібно не соромитись, а популяризувати своє у світі. Від цього залежить, буде українська мова сучасною модницею чи старою дівою.

×