Одне з найчистіших на території зони село — Теремці. Знаходиться в 27 км від атомної станції. Розташоване у місці впадання ріки Прип'яті в Дніпро. Попри це 3 травня 1986 року, 270 жителів відселили через віддаленість до решти населених пунктів. Зараз тут мешкає 14 осіб.
Околиця села - це дамби штучних ставків. Колись тут було одне з найбільших рибних господарств в Україні. Воду з найбільшого ставу у 550 гектарів злили після аварії — щоб вода не застоювалась і збирала радіацію.
Проїжджаючи до села, бачимо зграю зайців. Лось у кущах на звук мотору тільки неквапливо повертає голову. Хата 66-річного Івана Балашенка у найвіддаленішому куточку села на березі Прип'яті. До неї веде наїжджена колія у траві. Огорожі він не має.
"У Вас там написано ''Добро пожаловать''? Часто гості приїжджають?" - перепитую при зустрічі.
"Та ні, це я писав — "прочистіть далі". Букви вже змило певно. Просив так прикордонників, які зимою сніг грейдером гребли, щоб вони і до мене пробили дорогу", - сміється чоловік. Спілкується російською.
Пояснює, що за селом є контрольний пункт поліції і відділення прикордонників. Звідти до кордону з Білоруссю 2 кілометри.
Іван Іванович 15 років працював у міліції Чорнобиля, керував одним з контрольно-пропускних пунктів. Перед тим служив у Києві в одному з райвідділів. 2001-го вийшов на пенсію. Хату відремонтував самотужки. Викопав погріб, а навпроти нього побудував баню з піноблоків. Піч для неї зварив з старої ванни. Залишилось тільки облаштувати душову кабіну.
Біля хати на сонці гріється руда собака Маруся, схожа на лисицю. В буді пищать двоє щенят.
"Нагуляла Машка мені компанію. Їм тільки по два тижні", - з соломи дістає двох цуценят. - "Хоча тут не скучно буває. В гості постійно приходять то вовки, то лисиці. Бігають особливо коли я щось викидаю на вулицю. Кабан один був надокучливий, але я з ним розібрався по-чоловічому".
Іван Іванович має квартиру у Славутичі (збудоване у 1988 році місто для працівників Чорнобильської АЕС, яких пересилили з Прип'яті — Gazeta.ua). Отримав її коли працював у зоні відчуження.
"Дружина в Славутичі, а я тут. І знаєте, не тягне туди. Поїду на кілька годин – одразу голова починає боліти".
Запрошує до хати на вечерю. Вона у нього на дві кімнати. В cінях над головою висять п'ятилітрові баклажки з зерном. Пояснює — так колись робили, аби миші не точили зерно.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: "Тут унікальні люди жили. А в один день всіх виселили" - як живе Чорнобиль сьогодні
В кімнаті велика піч з лежанкою. У кутку над ліжком ікони. Зліва від вікна на стіні причеплений телевізор та монітор комп'ютера.
"Я піччю для готування їжі майже не використовую. Тільки зимою для обігріву. А так варю на електроплитці чи в пароварці. В мене там якраз плов мліє зараз", - розповідає чоловік.
На стіл хліб, який випікає сам, квашені огірки та помідори. По центру – тушкована кабанятину. На кілька хвилин виходить з хати. Повертається з двома пляшками.
"Калганівка і зубрівка, - ставить дві пляшки на стіл. – Майже все тут вирощене. І все дуже чисте. Знаєте, я коли трохи пожив в Славутичі чи Києві, я зрозумів, що це не моє. Ось вийшов я на пенсію і чим займався? Сидів навпроти телевізора, пультом кнопки клацав. А тут в мене часу то немає. Щодня я знаю, що маю щось зробити. Вийшов з хати — роблю баньку. Чи йду і весь день лагоджу старенький човен. Тобто весь свій час я щось роблю, а не сиджу".
Те що не може виростити купує в магазині. Їздить туди білою "Таврією". Ще одна машина "Лада Калина" стоїть в Славутичі. Її бере, коли потрібно поїхати далі.
"Коли до дружини їду, до КПП пиляю на "Таврії", а там пересідаю. Так економніше. Та і не хочу гробити по теперішніх дорогах. Ще недавно купив мотоцикла китайського. Схожий на радянський "Мінськ". Бензину прошу хлопців-міліціонерів привезти. Вони нормальні. Але раз мав проблему - колишні колеги оштрафували, бо в лісі нарубав дров. Але це тільки один там такий. Я вже давно на пенсії. Получаю майже 5 тисяч гривень. Цього вистачає на все", - розповідає Іван Балашенко.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ ВІДЕО: 87-річна Марія Шовкута: "Спасібо київським врачам, сказали: везіть бабу назад у зону, там вона ще довго проживе"
Про роботу в міліції розповідає з гордістю. Каже, що в 90-х роках тут людей у формі поважали. Дістає свій парадний кітель з погонами полковника. Показує нагрудний знак "відмінник міліції".
"Я один з останніх хто його отримав. А в СРСР його так просто не видавали. Коли ми проходили службу — все працювало як годинник. Я був в карному розшуку, потім тут. Робота в міліція важка, коли ти займаєшся дійсно розслідуваннями, а не папірці перекладаєш і перед начальником кланяєшся. Колись людину в формі поважали, зараз ні. Хоча теперішня реформа, мені не сильно подобається. Бо пішли професіонали, а набрали поки людей без досвіду", - розповідає Іван Балашенко на вулиці.
"Просто є істина — опера треба натаскувати. Мене коли вчили, я два роки бігав за досвідченим капітаном і він мені все показував, розказував і ділився секретами і місцями. Я не кажу, що нові люди це погано. Ні, навпаки, систему треба міняти. Але поки вони навчаться робити свою роботу — буде хаос".
Засвітла повертаємось до Чорнобиля. За 400 метрів від хати Івана Івановича мусимо зупинитися. Посеред дороги розлігся єнот. На сигнали не реагує. Йде геть, тільки коли фотограф підходить на метр.
Повний репортаж читайте у номері журналу "Країна" від 21 квітня.
2 
7644
Коментарі
1