Якби Майдан програв, то перетворилися б на Білорусь - політолог

Більшість мітингувальників в 2004-му були молоддю. Значну частину свідомого життя вони прожили в незалежній Україні. Крім того, серед населення панували романтичні настрої. Вірили, що з приходом Віктора Ющенка вдасться реформувати економіку, встановити нові відносини між суспільством і владою. Додатково люди побачили, що донецька мафія в образі Віктора Януковича приведе в нікуди. Відповідно розуміли загрози, які для них відкриваються.

Пам'ятаю, як перед Майданом менеджерів з Донецька, Макіївки, Єнакієва розсилали по регіонах, де вони встановлювали свої порядки. Тоді в людей був шок, вони сприймали це як вторгнення. Не хотіли, щоб чужинці ними порядкували. Знали, що донецька мафія формувала свою команду, яка поглине політику і економіку, не рахуючись з місцевими елітами, культурними, історичними особливостями.

Партійні штаби якусь роль відігравали, але величезна кількість людей, зокрема, студентів, аспірантів приїздили за власним бажання. Люди вірили, що Ющенко – це той президент, який зможе змінити Україну, поведе до європейської, євроатлантичної інтеграції і віддалить від минулого, у тому числі від Москви. Масштабна фальсифікація голосів стала для них особистою кривдою. Розуміли, що справа не лише у кандидатах в президенти, а й в самій Україні, в ставленні влади до народу, його голосу. Тоді почали протестувати не лише за Ющенка, а й проти фальсифікації.

Програш Януковича став для України великим добром. Нам вдалося відтягнути момент реваншу проросійських сил. Інакше вплив РФ в Україні був би настільки сильним, що фактично незалежність мали б лише не папері. У нас були б і російські гарнізони, і російські громадяни в уряді. Відбувалася б повільна анексія України. Довелося б докласти набагато більше зусиль, аби скинути з себе російську владу. Не факт, що після цього, Україна контролювала б ту територію, що маємо зараз. Її було б значно менше.

Як показують дослідження, анексія Криму, вторгнення в Донецьку та Луганську області планувалися довгими роками, це не спонтанна дія. Усі сценарії були готові. На відміну від проведення політичних мітингів, пересування цілих батальйонних тактичних груп, великої техніки вимагають багато часу, ресурсів, логістичних схем. Над цим довго працювали.

Якщо Помаранчева революція була протестом дітей, то Революція гідності – батьків, які побачили, що їхніх дітей б'ють, і вони уже не мають права бути осторонь. Вона об'єднала дуже різних людей, але усі були згідні з тим, що жити далі в країні, де панує диктатура і одна родина вирішує все, неможливо. Для більшості українців поворот в бік Росії сприймався як абсолютний регрес. Залучення російських спецслужб в Криму, на Донбасі стало очевидним доказом, що за Януковичем стоять російські агенти. Протестувальники усвідомлювали, що на правильному шляху, якщо відступлять – втратять країну.

Кремлівська пропаганда стверджує, що війна на Сході сталася саме через Майдан. Це не так. Якби не велика мобілізованість українців на Майдані, то не було б такого потужного опору перед Росією, ми не мали б добровольців, волонтерів. Ці люди повірили, що у них є власна країна, прийняли її політично.

 

Янукович не мав тоді повноцінної влади. На нього тиснула Росія і вимагала крові. Хотіли, щоб показав свою міць і покарав усіх. Тому і почалися обстріли. Участь у них брали не лише українські силовики, а й мафія з Донбасу.

Використання зброї стало проявом безсилля. Показало, що влада остаточно втрачає легітимність. Замість того, щоб вести дискусії, шукати вихід з політичної кризи, провести позачергові вибори, влада вирішила, що простіше стріляти людей і вирішувати конфлікт силою.

Тоді мали б величезну присутність Росії в України. Була б повноцінна диктатура, на зразок режиму Олександра Лукашенка в Білорусі. Чимало людей не витримали б і втекли з України. Чимало б сіли в тюрми, СІЗО. Жити при Януковичі було б вкрай важко.

В Україні і в світі є криза політичних партій. "Партія Регіонів" завжди була командою хижаків, які об'єдналася заради корисних цілей: панування над певними регіонами, сферами економіки та інше. Вони нікуди не ділися. Розбіглися по різним партіям, створили ОПЗЖ і успішно існують. Найстрашніше те, що вони досі представляють інтереси Росії і не ховаються. А ми дали можливість розправити крила, впливати на політику України, роблячи вигляд, що війни немає. Це розхитує нашу державність.

Що стосується партій правого спектру. То Петро Порошенко та Арсен Аваков зробили усе, щоб їх прибрати від влади. Бачили в них серйозних конкурентів і зіграли на випередження. Звинуватили плануванні штурму Верховної Ради і державного заколоту. Хоч Авакова суд змусив публічно вибачитися за це, більшість людей повірили, що представники правих партій є напівбожевільними людьми, які хочуть захопити владу.

Крім того, праві ніколи не були спроможними фінансово і організаційно. Значна частка кадрів, які могли прийти до влади, тоді пішли на фронт. У них не було ні часі, ні можливостей розбудовувати політичні осередки. Зараз ситуація така ж. У них немає ресурсів, щоб боротися за владу в парламенті.

Майдани виникають не тоді, коли цього хочуть представники влади. Це вони добре зрозуміли. Але великих змін не бояться. Політики, які з'являлися під час обох революції, швидко згасали. Тому революції не можна вважати кузнею політичних кадрів. Легко вилізти на сцену і себе проявити, але втриматися серед політичної еліти дуже складно. Майдан - це більше фактор політичної соціалізації українського суспільства, коли народ об'єднується заради спільних цілей. Однак це не місце, де з'являються нові лідери. Усі, хто був на сцені під час обох Майданів представляли старі політсили.

Росія зрозуміла, що ми відпливаємо від них в бік Заходу, і треба будь-якими методами втрутитися в ситуацію в Україні. Зробити певні системні кроки, які дозволять шантажувати політичну верхівку, аби країна не змогла повноцінно інтегруватися до європейської, євроатлантичної структури. При цьому усвідомлюють, що мають справу не з окремим політиком чи політичною силою, а з значною часткою суспільства, яке мобілізоване, знає, чого хоче і не погодиться на російську окупацію. Об'єктивно мають певний відчай, бо вважали, що їх приймуть з почестями, а російську армію зустрічатимуть з квітами, а не кулями. Ми опираємося і міф про те, що Україна трохи не така Росія, розвіюється. І чим довше триватиме війна, тим менше РФ матиме прихильників.

Європа і США змінили думку про українське суспільство. Вважають його демократичним та здатним відстоювати свої цінності. Натомість влада України не викликає довіри ні в європейських, ні в американських партнерів. Їх дратує непослідовність і відмова від реформ в сфері судочинства, боротьби з корупцією, оборони та безпеки.

Другий Майдан був набагато масштабніший і тривав довше. Він себе захищав, бо силовики поводилися агресивніше. Люди мусили гуртуватися і давати відсіч. Це була своєрідна Січ. Мали високі цілі. Відстоювали майбутнє України та народу. Потім більшість відправилися на фронт, що демонструє твердість їхніх переконань.

Помаранчева революція була ж більше пацифістичною. Орієнтувалася в основному на Ющенка. Потім частина учасників розчарувалася і не повернулися в політичну боротьбу.

Обидва Майдани були проявами самоорганізації українців на дуже високому рівні. Були групи, які надавали меддопомогу, готували їжу, роздавали одяг.

Завдяки революціям українці стали більш політично зацікавленими. Зрозуміли, що Україна для них не просто місце проживання, що це більше, ніж назва території на карті. І це сталося дуже швидко, адже в політичній історії світу не так багато нації, які б приходили до таких висновків за короткий період. Це прискорило історичний час України і її модернізацію. Почала активно формуватися політична нація. Рано чи пізно з'являться і політичні сили, які будуть відстоювати цінності Майдану, і однозначно займатимуть достойне місце в парламенті.

Майдан є досі малодослідженим явищем, яке ситуативно гуртує людей. Виникає тоді, коли в цьому є суспільна потреба. Він дуже чутливий до глобальних проблем українців. Виникає, бо українські політики гірше відчувають виклики. Він набагато гнучкіший і активніший. Політики реактивно реагують на події. Щось сталося і вони беруться це вирішувати. Майдан дивиться в майбутнє. Це унікальна форма демократії, яка не раз врятувала Україну від Росії та диктатури. Він продемонстрував, що в нас є громадянське суспільство, яке реагує на проблеми і вимагає їх вирішення. З цим фактом доведеться рахуватися партнерам і ворогам. Майдан спонукав прийняти чимало реформ попри небажання деяких політиків та гру олігархів. І ми лише на початку шлях. Цінності Майдану досі актуальні. Він буде існувати доки усі його вимоги не виконають.