Говорити зараз на Донбасі російською - це запрошувати імперію тебе підгребти - Леся Рой

5

Відколи в нас війна, вдома весь час бути не можу. Оце на Покрову виступали ми в дитячих інтернатах на Донеччині, в зоні АТО. Зараз їх повивозили, евакуювали всі інтернати, які були на лінії зіткнення – за 30 чи 40 кілометрів. Але в Торецьку інтернат лишився – нема куди вивозити дітей. Нещодавно уламки снаряду попали у стіну будівлі інтернату. Добре, що ніхто не постраждав. . Дітей вивезли в санаторій, що ближче до тилу. Але складається на те, що доведеться їх вертати назад у ці ж інтернати на лінії зіткнення. Так уже пару разів було.

Знайомий волонтер Олександр Івашков допомагає дитячим притулкам і речами, і вивозить дітей, коли є змога. На Новий рік взяв з кількох інтернатів дітей і вивіз їх в Карпати. Їх погодився безкоштовно прийняти туристичний хостел від церкви. Але, звісно, мали клопоти. Я в останню ніч перед виїздом ходила по коридору, де жили діти, і витирала спиртом їхні каляки-маляки на стінах. Схоже, що дитина просто брала ручку, ішла вздовж стіни і вела таку лінію.

Середнього шкільного. Від 10-ти до 13-ти років.

Діти з Донбасу ростуть уже не ватниками? Як вони ставляться до війни?

Ще у 2015 році вони нам розповідали: "Деякі з наших батьків – за Путіна. Ми з ними не сперечаємося – собі дорожче. Бо від них залежимо. Але коли почався якийсь "вкид" про розпі'ятого хлопчика у Слов'янську – ми відразу в інтернет заходимо. Пишемо своїм знайомим у Слов'янськ: "А що у вас там?" - "Та нічого, приїжджали російські журналісти, щось там покричали, познімали, поїхали. Все нормально".

Дітям на Донеччині завдяки інтернету мізки уже не задуриш. Вони можуть перевірити інформацію. Звісно, не всі.

От, скажімо, мій 32-річний двоюрідний брат, в Одесі живучи і маючи прекрасний доступ до інтернету, ностальгує за Союзом і хоче жити при Сталіні. Не можу сказати, що це наслідок виховання в совку. Це в нього просто якийсь бзик – Після Майдану сфоткав там одну горілу шину, яку лишили як пам'ять, виклав в інтернеті і підписав: "Анархисты разрушили Киев".

Коли гигнувся Союз, наша родина цього дуже чекала. Мій батько і його друзі боролися за незалежність, мали проблеми з КДБ у 1960-80-х роках. Вони сподівались, що совкова свідомість у народу повністю зникне, коли повимирає старше покоління, яке жило за Союзу. Однак бачу, що все одно якийсь відсоток придурків лишається. Зустрічаю таких нечасто, але вони є і кричать найголосніше.

Ще коли ми в 2014-15 роках їздили по АТО, до нас у кожному місті тихенько підходили жіночка чи дідусь, шепотіли: "Слава Україні!". Кажу: "Героям слава! А чого пошепки?" - "Я тут одна проукраїнська на ціле місто. Всі ватники і сепари". Кажу: "Знаєте, за сьогодні ви вже п'ята. Ну якось скоординуйтеся". На наших концертах такі люди часто знайомилися і іноді дізнавалися, що живуть на сусідніх вулицях.

Зараз уже люди скоординувалися – зідзвонюються, списуються. На Донбасі у багатьох містах є безкоштовні курси української мови. Хтось із волонтерів - вчителька української мови, хтось журналіст – вони й ведуть ці курси.

Тільки нещодавно, в кінці літа, Міноборони вирішило – непорядок, що волонтери їздять, хто як хоче. Влада вимагає, щоб волонтери перед поїздкою подавали повні дані – в який час в якому місті АТО вони планують перебувати. Всі знають, що розмови телефоном чи по рації часто перехоплюються. Що за голови деяких волонтерів нагорода складає 15 тисяч доларів. Неприємно, коли свої ж починають палиці в колеса встромляти. Дядьки з генштабу хочуть усіх зібрати і перерахувати до виборів.

На щастя, у нас не Білорусь і не Раша. Якщо будуть прикручувати гайки, їм же буде гірше. Пробував Яник поприкручувать, і що? Якщо вкинути жабу у холодну воду і підігрівати – вона звариться. А вкинути її в окріп – вона вискочить. Не треба допускати, щоб нас потрошку нагинали.

 

У цьому питанні – чим раніше дітей "красти", тим краще. Але наші волонтери часто нехтують цією можливістю. Коли ми їздили торіr в АТО на День захисту дітей, з нами були якісь запрошені аніматори. І от ці аніматори виходять на площу до місцевих і врубають російськомовну попсу, роздають людям кульки, ручки, солодку вату. Не знаю, чи це з натяком, чи ні. Але все це роздається під російськомовну музику. Так не можна робити. Бо люди реагують, як на зелену лампочку, їм гуманітарка приходить з російської сторони чи з української. Якщо ви приїхали з української сторони, то хоч говоріть українською. Хіба важко знайти дитячі пісні українською мовою, а не ставити російськомовні "Танцующие утята" чи "Фиксики"? Є прикольний український журнал "Професор Крейд". У нього в музичному додатку прекрасні українські пісні.

Його думка не враховується. Звичайно, місцева влада може намалювати які завгодно результати. Як і кримський референдум свого часу. То все фількині грамоти.

Людям присилали бюлетені, надруковані частково українською.

Думаю, у них лишились українські бланки. А переробляти – то морока і гроші. А з Донбасу гроші витягуються.

Починалося все з мародерства кустарного, не професійного. Приїхали бандюки і давай вивозити сантехніку, каструлі, унітази, батареї. Пізніше, коли вже регулярна російська армія приїхала, все стало масштабніше. Пиляли заводи і станки вивозили машинами. Причому самі і хваляться, як і в роки фашистської окупації – мовляв, "ми змогли врятувати завод якийсь і вивезти, поплескайте нам, що він не дістався бендерівцям". Крадуть і ще вимагають похвали за це.

Так. Наш гурт не має свого транспорту, тому ми їздимо в АТО з іншими волонтерами і організаціями. Іноді військові самі організовують нам приїзд. У 2015-16 я просто за власні кошти їздила. Доїздила до Маріуполя потягом, і далі мене вже машинами возили по частинах, які чекали виступу.

Була в мене тоді фішка: доїжджала туди, куди не возять музикантів – на опорні пости. Бо там мало людей – 10-30 чоловік. Не має сенсу везти багато артистами. Та й небезпечно їхати здоровезним білим автобусом і ставити сцену – може "прилетіти". А я маленька, вскочила в БТР чи у танк – і приємний сюрприз виходить.

Коли я приїздила ховаючись десь у бліндажі або під маскувальною сіткою у теплий час року, то, звісно, я співала наживо. Ми не ставили підзвучку, бо, почувши, сепари могли б стрельнули по нас. Але мої сатиричні пісні "У верблюда два горба, у укропа два раба", "Забери меня из Новороссии" та подібні – наші виставляли колонки і врубали їх в якості гімна о шостій ранку щодня. Зрештою підбіг до них якийсь хлопчик, тицьнув в руку мобілку простеньку і втік. Беруть, а там голос: "Мы – ополченцы. Нам все равно, мы местные. Но вот российские солдаты просто бесятся от этих песен. Давайте вы не будете их включать, а мы вас предупредим, когда будем вести обстрел". Так що пісні – теж боєприпаси.

Ми уміємо сміятися з ворогів. Стаємо тоді сильнішими. Тому і я їжджу переважно з сатиричними піснями. Бур'яни на полі можна нищити добривами. Бур'яни від них згоряють, а культурні рослинки – сильнішають. Так само і з сатиричними піснями. Та сама пісня послаблює ворогів і посилює нас.

Армія стала більш професійною – це однозначно. Коли була мобілізація – то хай ти людина проукраїнська і патріотична, але коли в тебе робота, діти і якісь плани, а тебе вихоплюють і випихають на фронт – це все-одно інший настрій, ніж коли людина іде на війну добровільно і свідомо.

Було зразу видно, добровольці перед вами чи мобілізовані. На концертах мобілізовані просили не козацькі патріотичні пісні, а "Демобилизацию" Сектора Газа. Чекали та мріяли, видно. Хоча вони дуже класно втримали фронт у період, коли ще не було нормальної зарплати для військових. Але з другого боку, коли по тобі стріляють, а тобі через мінські угоди забороняють стріляти у відповідь – це деморалізує дуже сильно.

Зараз настрій на фронті кращий. Аватарів менше. Це перемінилося у 2016-2017 році.

Аватар – це не просто п'яниця. П'яниця – це той, хто сидить у себе вдома і нищить своє здоров'я, але це його вибір. І коли він не хуліганить на вулиці, то бог з ним, хай хоч бухає, хоч вішається. Аватар - це той, хто п'є на фронті. Тобто, грубо кажучи, на роботі. У мене є друг, він не дурний бухнути, але коли він працював висотником, казав: "Мені й на думку не спадає випити, коли я йду на роботу. Лізу на дах. Можу сам зірватися або не підхопити вчасно товариша". У цьому різниця між п'яницею і аватаром. Аватар бухає н фронті і деморалізує товаришів. Погано виконує роботу, стріляє своїх. Аватари – це була недавно велика проблема АТО в Україні. Останнім часом стало їх менше. Якщо у 2015 році я бачила у клітці якогось аватара, в ямі чи на виховних роботах – принаймні вони траплялися на очі, то зараз їх стало менше. Як тарганів.

 

Завдяки тому, що більшість військових зараз – контрактники, які ідуть на війну, як на роботу. А не люди, яких зірвали на війну з дому проти їх волі.

Я бачила деенерівців полонених. Ми в одному місці робили концерт до першої ночі. Чую, щось ворушиться на веранді: заглядають два шакали з бандюковськими замашечками: "Начальник, такая музычка хорошая, респектик. Мы под дверями слышали, нам так понравилось. А можно мы послушаем?". Але їх не пустили – хай слухають через стіну.

Був сумний випадок у 2015 році. Наші захопили полонених і чекали їх обміну. Старші полонені сиділи собі просто похмуро. А був серед них хлопчик років 18-ти. Видно було, що йому задурили голову, мовляв, "бендери страшні", і він оце воювати пішов. А поспілкувавшись на базі добровольчого батальйону з нашими дядьками-добровольцями, йому полуда з очей спала, і він так просив: "Не віддавайте мене назад, не обмінюйте, бо вб'ють мене там". Але його разом з усіма обміняли – треба ж було своїх забрати. Через місяць виявилось, що його вбили свої ж, на його боці.

Ми ж потвори містичні. Іще на Майдані вийшло так, що ми виступали перед нападами беркутів – перед першим побиттям студентів. Виходило так, що співаємо про героїв, збираємося додому, і через кілька годин на наших налітає беркут. Кажу: "Ми співаємо про хороших, і хороших б'ють. Давайте співати про поганих". Заспівали про тітушок – через два тижні прибрали антимайдан. Заспівали про Беркут – його розформували. Заспівали про аватарів – і аватарів менше стало. Зараз співаємо про Путіна. Це жарти, звісно, але, можливо, таки ворогам здоров'я трохи попсує .

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вперше за 5 років війни Росія офіційно є агресором - Зен Антипоп

Маю хоббі – збирати і співати різномовні пісні. Коли зустрічаєш на фронті грека, чи цигана, молдованина, поляка, грузина, азербайджанця, і співаєш їхньою рідною мовою, вони в такому приємному шоці. Грузин казав – як мед по серцю.

Був один підрозділ, де я попросилася переночувати між концертами. А оскільки мій чоловік пішов на мобілізацію, мені в Києві було дуже тоскно. Тож я в них практично на рік зависла. Оскільки у мене тонкі руки, я найкраще чистила кулемети – руки повністю пролазять у полум'ягасник. Коли жаркий був час, я зранку по полях концертами, а ввечері і вночі допомагала драїти залізяки. З цього взводу ніхто за три роки не загинув і не був поранений.

Тільки друга зачепило: в 2014 пообіцяв, що на певну дату приїде в Київ, однак не був певний, що вдасться. Я сказала: "Хоч тушкою, хоч чучелом, хоч застудись, хоч захворій, але щоб ти до цієї дати був на місці". У призначений день приїздить він у Київ зі зламаною рукою. Каже: "Тьху на тебе, не пробачу ніколи". У його бтр влучив снаряд, і кулемет зламав йому руку. Я його кілька місяців доглядала і вибачалася.

 

Мені дуже подобається Оболонь. У мене прізвище Рой. Моя тотемна тварина – це бджола, а Оболонь, якщо глянути на карту, не кварталами, решітками, а шестикутниками побудована, як сотами. Мою музичну школу видно з вікна, тож мені не дуже далеко ходити на роботу. Пляжик – хвилин 15 пройти. Оболонь і Троєщина – мої улюблені райони. Вони не геть забудовані, як Позняки. І не такі похмурі, як стара хрущовська забудова на Борщагівці. Світленькі зелені райончики. Живу тут 13 років.

Мамине прізвище Зброжек. Зброжеки - польська шляхта, воювали весь час – у шведській війні, при Хмельницькому. Мама в дитинстві мене в тир водила, у вісім років у мене був власний ніж.

У батька навпаки три покоління професійних музикантів. Мама вчилася музиці у мого батька, так вони і познайомились.

Батько - кобзар. Мав проблеми з КДБ. Його викликали і казали: "Що ви співаєте про козаків? Це застаріле. Станьте соловейком партії". Мав клопоти.

Сестрі прабабці Галина Олейніченко була оперною співачкою в Москві.

Я мультиінструменталіст. Це просто – бачиш систему, і можна грати на будь-якому інструменті, який ти до цього жодного разу в руки не брав. Не граю хіба що на флейті-поперечці, бо не вистачає "дихалки".

Люблю імпровізувати, без репетицій підігравати іншим музикантам. Це як кинути парашут з літака, і стрибнути за ним самій, щоб підхопити в повітрі. Я роблю це в музиці. Це адреналін. Я не вживаю алкоголь, не пробувала ніколи курива чи наркотиків. У мене наркотик музика. Вистачає.

Мені подобається виводити людей з рівноваги, щоб вони ставали справжніми. Можна людину насмішити, можна перелякати, і зробити це музикою. Мені подобається коли люди відкриваються. Хлопці на блокпостах кажуть – таких пісень не буває. Тому я їх і співаю, - кажу.

Вважаю, що треба придумувати пісні, яких тобі не вистачає. Хочеться щось заспівати – а нема цієї пісні. Так сама пишу.

Перші мої пісні були навіяні традиційним російським роком на зразок БГ, Аукціона, Ноля, Гражданской обороны.

Звісно. Я народилася на Одещині, виростала в Криму. Я і зараз російською часто говорю. Я білінгв. Це як бінокулярний зір, який розвинувся в ході еволюції у мавпи і в людини. Бо коли ти кінь, ти дивишся одним оком на схід, другим на захід і видивляєшся небезпеку, а коли ти мавпа і мусиш дуже точно стрибнути на якусь гілку, тобі потрібен бінокулярний зір. Інакше ти промахнешся і гепнешся об землю.

Двомовність допомагає бачити слова під різними кутами.

Коли ми переїхали у Переяслав, мені було 9 років. Я з Криму потрапила в українську школу, українське місто. Звісно, з народження чула, що батько співав думи. У мене певний словниковий запас був, але не говорила, а тут заговорила українською і за кілька років опанувала переяславський суржик. Тут треба знати, в якій мірі сунутися – в бік російської чи в бік української. Якщо на західній Україні сказати "харашо", ти виглядатимеш чужорідно, а сказати в Переяславі "добре" - то ти там будеш виглядати не своїм.

Мені подобаються усілякі діалекти, суржики. На фронті в цьому плані дуже класно, бо там перемішані люди з різних регіонів України. Я не могла тільки вичислити одного дядька. Він вставляв російські слова, але розмовляв чистою українською літературною мовою. Виявився з Чернігова. Але до війни був російськомовним, а зараз принципово перейшов на українську, тому і такий дивний словниковий запас вийшов.

Під час Майдану і війни у мене багато знайомих перейшло на українську.

Це імунітет. Це захисна реакція на інфекцію "русского мира". Бо вороги роблять, як колись Гітлер: "Ми не нападаємо на Чехію, ми просто захищаємо своїх німецькомовних громадян Чехії". Те саме на Донбасі і в Криму. Зараз, якщо говориш там російською – це наче запрошуєш імперію тебе підгребти.

В імперській армії є учасники армії з різних народів, треба їм якось взаємодіяти. І вони говорять мовою метрополії. В Союзі вчили всі російську і так виходило, що в армії практично всі російськомовні були. Як і в науці – де треба було комунікувати в межах імперії. До недавнього часу і в нашій армії було так. Зараз хтось принципово перейшов на українську мову, хтось із україномовного середовища.

Звісно. Менталітет різний, і тому нюанси у мові теж. Влітку читала я Стругацьких – "Понедельник начинается в субботу" - перекладений на українську мову. Як на мене – відстій. У свою російську геніальні Стругацькі вставляли канцеляризми, анахроніхми. От у них "замшелый дед". Українською такого присмаку немає. Коли переклали на літературну українську, воно стало несмачним, прісним.

Українська мова багата тим, що органічно в себе приймає і русизми, І полонізми. Як, куховарячи, можна додавати різні приправи, так можна присмачувати мову різними прийшлими словами. Але літературну мову треба знати, хоч би для того, щоб тебе не могли загарбати.

Людина – суспільна істота. Вона завжди шукає своїх. Хтось підкочує штани, хтось відрощує бороду, хтось ходить у певних кольорах. Я теж в одязі і поведінці шукаю свою тусівочку. Як хіппі чи націоналіст – це для того, щоб прибитися до тих, хто має подібну думку, щоб з ними тусити і не бути самотнім.

Всі мають уявлення про мавок. Це для того, щоб не описувати себе надто довго. Коли кажу, що я нявка, людина зразу розуміє, що я цікавлюся містикою і казками. Нявка – жорстока істота. Заради розваги може втопити когось чи залоскотати. А в умовах війни я хочу бути з пазурями. Нявки безжальні. Її не можна улестити чи вблагати. Ти ворог – ти мусиш піти з нашої землі, або лягти в неї.

Коли я своїми руками ладнала кулемети і збирала боєкомплекти, розуміла, що це для того, щоб вбивати. Тішилася, що хоча б так могла докластися до спільної справи. Бо найбільше бісить своє безсилля.

 

"Посттравматичну рапсодію" Дмитра Корчинського подивилася. Я не ходила на "Кіборгів" чи на щось похмуре. Не вистачає нервів. І страшно, що буде не схоже на правду. Я багато чого бачила власними очима, боюсь, що буде якась фальш. Війна виснажує, але на фронті ти просто зібраний і сконцентрований. А от коли починаєш у мирному Києві таке щось читати чи дивитися, воно так вимотує нерви, що втрачаються сили. Можливо, після війни щось і подивлюся.

Бачила комікс про донецький аеропорт. Відкриваю пару сторінок і починаю плюватися. В ДА були добробати переважно, а перша ознака, по якій можна пізнати добровольців, це різнорідний камуфляж – той у британці, той у флектарні. А в коміксі усі герої стоять в однаковісінькій формі – в однакових кепочках, шеврончиках. Це художник намалював сучасні ЗСУ. І викривив правду. Наші добровольці, як колись махновці були – той в галіфе, той в шароварах, той у кудлатій шапці. Хто у чому прийшов. Діти матимуть уже викривлену картинку. А це погано. Треба історію берегти, якою б вона не була.

У цілісінького нашого суспільства був міф, що українці з росіянами брати. Зараз цей страшний міф зменшується. Багато кому повідкривалися очі. Я у 2014 була ту Щасті на Луганщині. Там у них є Щастинська ТЕЦ. У неї обстріляний східний бік. Приходить до айдарівців, в яких ми виступали, місцевий дядько: "Це ви обстріляли" - Ні, ми ж з заходу стоїмо. – "А ви, певно, якимись американськими снарядами, які облітають бумерангом і луплять з іншої сторони". Комусь не відкриваються очі хоч тикай його мордою.

Міфів багато дрібніших. Хтось досі вірить в доброго пана, мовляв ми маємо знайти якогось лідера, який нас виведе у краще майбутнє. Такий культ особистості.

Досі сильний міф, що закордон нам поможе. З давньруських часів ми запрошувати до себе чужоземних правителів.

У мене з початку Майдану майбутнє скоротилося до місяця. Я далі, ніж на місяць, не загадую, не бачу сенсу в довгостроковому плануванні. Дію зараз тактично, а не стратегічно.

Не вважаю, що може прийти одна людина, щоб навести порядок. Має змінюватися свідомість знизу. Я роблю своє на своєму рівні – з дітьми працюю, з солдатами, з цивільними.

По-моєму, нічого не міняється за сотні років у плані музики. Є популярна музика, це може бути релаксовий лаундж, і дурацька причеплюча попса, і важкий метал. Функція музики – вихопити людину з її клопотів і дати відпочинок. Кажуть – все заполонила попса. Попса була і буде завжди.

Якщо не буде попси, люди не стануть масово слухати Баха. До речі, у Баха теж є попсові твори, наприклад, "Жарт". Будь-хто може додати туди дискотечні барабани, і Бах стане типовою сучасною попсою. У світі існує тільки те, що людям потрібно.

Що цікаво: немає українського тюремного шансону. Просто шансон український є – романси, душевна невибаглива музика, а тюремного немає. Бо у тюрмі, так само, як в армії, мова спілкування була імперська – російська. Всі, хто потрапляв у тюрму, спілкувалися нею, тому і пісні тюремні тільки російськомовні. І це зараз добре.

На щастя, ми втекли від імперії, і немає в нас такої традиції: "Не служил – не мужик, не сидел – не гражданин". Імперія особистість знецінює. У нас теж тривалий час були імперські пережитки – коли не цінують твій час і працю. Лише останні роки почалася якась повага до людських зусиль і часу.