Після створення Помісної Православної Церкви минув рік. З цього приводу хочеться окинути поглядом ситуацію в Україні, пропустивши її через призму латвійського православ'я, та проаналізувати паралелі між нашою країною та прибалтійською республікою.
Латвія – це одна з тих країн, які в релігійній сфері йдуть прокладеним Україною шляхом. Про прагнення латвійських православних отримати духовну незалежність та історичні обставини створення Латвійської Православної Автономної Церкви (ЛПАЦ) було написано в статті "Становлення Латвійської Православної Церкви, як це було, і чому вони називають себе прибічниками Константинополя", зараз же хочеться розповісти про ті зміни, які відбулися з моменту її написання. Тому для повноцінного розуміння всіх подій, рекомендується спочатку прочитати попередній матеріал.
У цій країні, як і в усіх інших, є певні особливості. Враховуючи відсоток православних в багатонаціональній та багатоконфесіональній Латвії, ієрархи, духовенство та вірники ЛПАЦ КП хочуть отримати офіціальне церковне визнання в статусі автономної церкви Константинопольського Патріархату, а не в статусі повної автокефалії. Проте, хоч ЛПАЦ КП і отримала офіціальну юридичну реєстрацію в країні, влада все ще не дуже бажає її переходу під омофор Фанару. Представники латвійського керівництва більше хотіли б мати незалежну від зовнішніх центрів, тобто підконтрольну та лояльну лише до них Церкву. Тому, як зізнався архімандрит Філарет (Романов), чекати на допомогу та посередництво керівництва країни в рішенні нагальних питань визнання та побудування автономної національної церкви не варто.
Враховуючи, що ми (Україна) розбиралися в канонічних можливостях та обмеженнях аж 25 років і тільки потім визначилися із бажаним статусом та знайшли взаєморозуміння із Фанаром, латвійська ситуація все ще має шанси на виправлення. Все залежить від того, чи сприйме влада Республіки дійсність, яка не передбачає повну автономію ЛПАЦ КП, або ні.
За словами архімандрита Філарета (Романова), вони із самого початку могли зареєструвати свою Церкву як нову, обрати свого Патріарха та організувати "Латвійську Патріархію". Не факт, що з точки зору законодавства Латвійської Республіки цю організацію визнали б швидше (закон про присутність в країні по одному представнику від кожної конфесії був скорегований лише нещодавно, та й тільки завдяки судовим справам, а декілька представників латвійського Сейму досі дуже скептично ставляться до перспектив ЛПАЦ КП). Але на сьогоднішньому етапі вони точно мали б менше проблем. Наприклад, не треба було б боротися та доводити своє історичне старшинство відносно ЛПЦ Московського патріархату. Однак у православному світі така структура визнання ніколи б не мала.
Повертаючись до паралелей із українським православ'ям, архімандрит Філарет (Романов) не вважає, що у випадку прийняття ЛПАЦ КП під омофор Константинополя Фанар захоче отримати декілька храмів в якості ставропігій для зміцнення своїх позицій в Прибалтиці.
Щодо першоієрарха ЛПАЦ КП архієпископа Віктора (Контузорова), під час інтерв'ю каналу LTV7 він заявив, що сподівається отримати від ЛПЦ Московського патріархату 10 храмів. Журналісти, які, ймовірно, стоять на проросійський позиціях, відразу почали лякати судовими процесами та ледве не захопленнями, а також виділили більшу частину часу сюжету священику з ЛПЦ МП із його розповіданнями про "новоствореність" ЛПАЦ КП та "анафеми".
Проте, мова-то про масове вигнання Московського патріархату не йде. Архімандрит Філарет каже: "Особисто я, як віруюча людина, вважаю, що на все воля Божа. Константинополь має тоді привласнювати не 10 храмів, а всю власність Константинопольського Патріархату в Латвії до 1940 року. Але з іншого боку, це питання вирішуватиметься не в Константинополі й не в Москві, а в юридичних колах Риги. Най вже юристи та суд встановлять, чи законним було це визнання Московського патріархату нащадком власності Константинопольського Патріархату на початку 90-х років після розпаду СРСР, і потім вже вирішать, на підставі якого права може відбутися передача храмів Московського патріархату Патріархатові Константинопольському".
Механізм можливого повернення може бути таким: "якщо митрополит Олександр добровільно по-братськи передасть нам 10 храмів, не буде потреби судитися, інакше – спірне питання цивілізовано вирішіть суд. Якщо він постановить, що МП має передати нам храми, це будуть наші храми, якщо ні – значить, суспільство ще не дозріло до демократії та мріє про старий режим. Ми приймемо будь-яке рішення суду, бо на то буде воля Божа".
При цьому архімандрит Філарет підкреслив, що у разі успіху, ЛПАЦ КП не планує виганяти священиків, які зараз служать у спірних храмах. Якщо вони захочуть перейти до ЛПАЦ КП, вони залишаться на звичних місцях. У випадку ж їхньої відмови, за словами архімандрита, ЛПАЦ КП має декілька прохань про зачислення до кліру від п'яті священиків Московського патріархату з Білорусі та РФ – Полоцька, Санкт-Петербурга та Нижнього Новгороду. Крім того, 25 грудня цього року в Даугавпілсі відбулося рукопокладення в сан ієрея отця Петра Татчина, який закінчив Ризьку Духовну Семінарію Московського патріархату, але не захотів служити священиком в МП, а звернувся із проханням прийняти його до ЛПАЦ КП.
Показово, що з-поміж усіх кандидатів у забороні перебуває лише один. Це говорить про те, що навіть ті, хто служить в МП, не бажають там залишатися. А ціну московським "заборонам" усі вже знають: наприклад, ієрархам ЛПАЦ КП, за словами архімандрита Філарета, надсилали "укази" про заборону в служінні, які були оформлені "заднім числом" без будь-якого церковного суду. Окрім цього, архімандрит Філарет заявляє про наявність кандидатур-латвійців для рукопокладення в Латвії. Більш того, два з них – ієромонах Євстафій та ієромонах Андрій,– вже рукопокладені архієпископом Віктором.
Наявність такої бази бажаючих служити в ЛПАЦ КП свідчить про те, що в цій, мабуть і невеликій церкві, є можливість побудувати своє майбутнє, навіть незважаючи на всі перешкоди: історично несправедливо віддані Московському патріархату храми, відсутність фінансової підтримки, а також недовіру з боку власної держави. Держави, де навіть серед частини громадян, які поколіннями мешкають у Латвії, є якась нездорова та незрозуміла любов до Росії. Навіть останні чотири-п'ять Президентів Латвійської Республіці, не будучи православними, по декілька разів на рік відвідували православний монастир Московського патріархату, в якому зараз проживає чинний митрополит Всієї Латвії Олександр (Кудряшов) – глава ЛПАЦ Московського патріархату, та, як відомо, нерозкаяний радянський агент КГБ "Читатель".
Під час обговорення офіційного переходу під омофор Вселенського Патріарха треба згадати про досвід Естонської Апостольської Православної Церкви, яка свого часу отримала призначеного на Фанарі предстоятеля, котрий не розуміє місцевих реалій та традицій. Стефан (Хараламбідіс), який народився в Бельгійському Конго та є дуже далеким від потреб естонської пастви – за 20 років навіть не намагався хоч трохи вивчити національну мову країни. За словами архімандрита Філарета, в цілому Константинополь як перша кафедра теоретично має право призначати предстоятеля, але на практиці – не в цьому випадку: за законодавством країни глава Церкви має бути громадянином Латвії та прожити в неї не менш 10 років. Окрім того, в Статуті довоєнної Церкви-попередниці ЛПАЦ КП чітко написано, що Автономна Церква Латвії самостійно ставить єпископа з-поміж місцевих і звертається за допомогою на Фанар лише у випадку відсутності кандидатів.
При цьому варто відмітити, що діючий голова ЛПАЦ КП архієпископ Віктор (Контузоров) громадянства Латвійської Республіки не має, зарівно як і будь-якого іншого. Але для нього, ймовірно, як для особи без громадянства, зробили виключення. Чи зроблять таке виключення для ставленика Константинополю? Навряд чи, адже як написано вище, влада Латвії не дуже зацікавлена в тому, щоб нещодавно зареєстрована Церква, яка має бути противагою Москві, була не під їх контролем. Саме тому Владика Віктор (Контузоров), який мешкає в Латвії 30 років та непогано розмовляє латвійською, є кращим для влади республіки варіантом, ніж ставленик Константинополю, який зовсім на знається на місцевої специфіці.
Варто зазначити, що українська ситуація виглядає більш вдалою за естонську, бо наш предстоятель Епіфаній – українець, а це в свою чергу гарантує нам розуміння потреб населення країни та всієї української пастви в цілому світі. А завдяки тому, що Блаженіший також добре знає грецьку культуру та мову, ми можемо тісніше спілкуватися з Матір'ю – Церквою.
Щодо взаємодії з Константинополем, треба згадати ще один момент – наша країна прагнула до церковної автокефалії, тому треба було продемонструвати Фанару відповідне бажання, одностайність і готовність – як народу, так і влади – до отримання церквою статусу самоврядної. Ось тому-то, взаємодія з Фанаром здійснювалась також на рівні держави, зокрема МЗС. З ЛПАЦ КП ситуація є трохи іншою – спілкування зі Вселенським Патріархатом відбувається без допомоги держави. У свою чергу, за чутками, Естонська Апостольська Православна Церква Константинопольського Патріархату взагалі відмовилася посередничати в перемовинах між Фанаром та архієпископом Віктором (Контузоровим), посилаючись на важку сучасну міжцерковну ситуацію в світі. Все це, звісно, гальмує процес канонічного визнання ЛПАЦ КП.
Проте, незважаючи на всі труднощі, перспективи розвитку ЛПАЦ КП виглядають на реальні. Латвійська Православна Автономна Церква рухається в правильному напрямку, оскільки заховує в своєї діяльності істинний дух християнства, не зіпсований післявоєнним впливом СРСР, а також не забуває про свою історичну єдність зі Вселенським Патріархатом. У свою чергу, з Фанару принаймні був отриманий позитивний сигнал стосовно можливості включення латвійської церкви в його юрисдикцію. А отже, труди архієпископа Віктора, архімандрита Філарета та їх сподвижників врешті-решт будуть винагородженні.
Таким чином, рано чи пізно Константинопольський Патріархат отримає ще один осередок на прибалтійській землі, а наша країна отримає додаткову можливість зміцнити зв'язки з Латвійською Республікою – не тільки на політичному рівні, а ще й на духовному. Тим більше, що незважаючи на невелику, в порівнянні із протестантами, кількість православного населення Латвії, вибудовування лінії Константинополь – Київ – Рига допоможе визволити з-під впливу РПЦ як наших заробітчан, що мешкають на балтійському березі, так і вихідців з Білорусі й навіть Росії. А це врешті-решт розвіє міф про те, що "Москва – третій Рим".
1 
79692
Коментарі