Кота Вітю назвали на честь сусіда – фермера дяді Віті, який загинув у "перший день війни", як тут називають обстріли, що почалися на початку травня. В іншому будинку розповідають про жінку, яка прийшла змінити сина на чергуванні. Снаряд застав обох.
Старенька жінка підходить до групи односельчан, яка зібралася на вулиці, де постраждало чимало будинків: "Знайдіть мені, будь-ласка, сина. Він ходив на роботу, а 3 липня його поранили і забрали. Хто? Не знаю. Чи армія, чи ті, я оце їх назви вимовити не можу... ополченці. На робочому місці тільки паспорт і мобільний телефон, а сьогодні людина без паспорта – не людина. Ми всі лікарні обдзвонили. Немає. Шовкун Сергій Юрійович, 77-го року народження".
Розташована упритул до Слов'янська Семенівка постраждала чи не найбільше. Обстріли тут почалися у травні і тривали до останнього. Тут і далі немає світла й води, але ті, хто не має іншого прихистку, живуть у напівзруйнованих будинках. У "перші дні миру", як тут називають завершення обстрілів, приїздили військові. Радили не ходити по городах, там де висока трава, щоб не наступити на міну. На асфальті нерозірвані снаряди помітити легше. Їх чимало позастрявало на дорогах. Інших чиновників у Семенівці поки не було. Про те, що десь на центральній площі Слов'янська можуть видавати продукти, мешканці Семенівки не знають.
"Ми два місяці по льохах сиділи. Я в Полтаву дзвонила, а мені родичі кажуть "що ви таке розказуєте, у вас усіх вивезли". Можливо, якби знали, що ніхто нас не вивозив, що ми тут – не били так сильно. Ніхто не казав їхати. Ми бігали й ховалися в сусідній Миколаївці, але й там почалися обстріли. Ми тут посередині сидимо, а вони з обох боків граються – "бах-бах". Ті в город потрапили, інші в завод. І так два місяці".
Галина, як і її односельчани, дивується, чому так багато снарядів влучали не на блокпости, де стояли "ДНРрівці", а в звичайні будинки.
"Там цих хлопчиків вісімнадцятирічних, певно, не вчили стріляти. А може у них руки трусилися чи зброя стара?" – розмірковує жінка.
Все ж, цими днями у Семенівці не шукають винних, хоча й згадують медіа, які "розпалювали ворожнечу, налаштовуючи людей один проти одного". Думають про майбутнє. На допомогу розраховують, але не дуже сподіваються. Поки не мають уявлення, до кого звертатися, щоб відновлювали будинки, чи це взагалі можливо. Кажуть: головне – вже не стріляють. Просять переказати, що у Семенівці такі самі люди, як і всюди в Україні, а в них такі самі діти.
Про Семенівку після двох місяців бойових дій, про те, що думають люди і як жити далі – репортаж Громадського з циклу "Життя після "ДНР".
13 
79692
Коментарі
4