"Ми носили батькові передачі, а його вже два роки як розстріляли"

Репресовані до мене прийшли у 1989 році. Я ж бачила, як інтелігенцію відправляють на лісоповал, та ще й літератури начиталася. Вирішила ними зайнятися. Пішла до прокурора Потебенька. Сказав, що має на мене лише 4 хвилини. Ми розмовляли 4 години. Доводила йому: чим раніше ми реабілітуємо невинних людей, тим краще буде для нашої країни. Він зі мною погодився. Він був трохи віруючий — це мені пощастило. Створив Відділ реабілітації. Роботи було багато. Серед розстріляних реабілітувати вдалося, може, десяток із тисячі.

Переглядати справи було дуже складно.

Я робила видання про жертви репресій. Збирала імена і встановлювала історії репресованих. Їхні справи лежали в прокуратурах. Шукала, де вони поховані, шукала їхні родини.

Займалася цим щороку і щодня. Дітям репресованих дозволили відвідати місця захоронення батьків. Плакали всі у мене на очах. Казали: "Як? Ми носили батькові передачі і отримували від нього листи два роки, а насправді його ще два роки до того розстріляли". Виявилося, слідчі просто тягнули ті продукти з людей і дурили їм голови. Приїздили на побачення. До них виходив слідчий: "Його повезли в Москву на допит. Лишіть ті консерви, що ви йому привезли. Наступного разу принесіть теплого светра і шкарпетки. І приносьте рибні консерви знову".

Можете собі уявити, як тим людям було дістати рибні консерви після двох воєн і революції. В магазинах їх не було. Причому слідчий просив консерви не в томаті, а у власному соку. Слідчі були розбалувані. Не принесеш — не отримаєш дозвіл на побачення. Два роки тими дозволами їх слідчий годував.

У Жовтневому палаці є триповерхові підвали під землею. Керівництво сиділо на першому поверсі, а внизу розстрілювали людей. Скільки не ремонтують цей палац зараз, все-одно є тріщини. Він же на крові стоїть.

За дрібницю можна було загриміти. Двірник чи буфетниця міг тебе закласти. Чекали люди поїзда за залізничному вокзалі. Поїзд запізнювався на годину-дві, бо десь перепинила шлях урядова делегація. Люди кажуть: "Не дивно. Це ж наші "царі" десь їдуть. Тому перекрили рух". Все, буфетниця почула і доповіла черговому. Всі навколо були завербовані.

 

Віолончеліст Мстислав Ростропович виїхав у Німеччину на гастролі. Хоч його в Союзі не випускали і забрали всі нагороди. Але він таки дав концерт за кордоном. Я теж з ним їздила. Після концерту нас запросив мер якогось міста до себе на дачу. Чого там тільки за столом не було. Ростропович дивився і потім каже: "І все-одно у вас немає на дачі того, що є у мене. У мене на дачі 4 роки працює лауреат Нобелівської премії Солженіцин". Думала, що знепритомнію. Ростропович був завжди щирим і балакучим, як дитина. Була певна, що він підписав сам собі вирок. Мало того, він ще книгу Солженіцина з собою на гастролі взяв. Як ми її топили в озері з ним! Знайшли пакетик, зав'язали її, чекали, поки смеркне. Бо якби знайшли, невідомо що б з нами було. За нами знаєш як ходили.

Найбільше страждали поети. Вони ж красномовні і нестримні. Тоді ніхто не дозволяв собі критикувати владу.

Я критикувала на кожному кроці. Але не в громадських місцях, а серед друзів. Одну подругу я кликала прогулятися в парк на Різницького — біля приміщення КДБ. Вона зробила великі очі: "Ти що, хочеш, щоб ми ходили по кістках убитих? Там же щодня розстрілюють".

Читайте також: Дівчаток у кремлівські гареми вибирали змалку - Віра Тимошенко

Перед розпадом Союзу вищі чини в Москві зовсім знахабніли. Продукти, які українська влада мала відправляти шахтарям на Донбас, перевели собі в Москву. Наш керівний апарат щодня відправляв в Москву продукти найкращої якості, по вагонах ходили, перевіряли якість цих продуктів перед відправкою. Нас уже в кабалу взяли.

Навпаки. По-перше, відчувалася повна самостійність. Я їздила з виставками по всіх країнах світу і вже намітила собі робити музей.

У кінці 1980-х я засвітила хрест Володимира на Володимирській гірці. У нас же була атеїстична країна. Не положено було, щоб горів хрест. А там уже Володимира на майже видно не було. Раніше хрест запалювали монахи жіночого і чоловічого монастирів — місяць ті, місяць ті. Але київські власті запаяли двері в пам'ятник, і вже ніхто не міг увімкнути це світло. І біля цього пам'ятника чого тільки не було — валялися використані презервативи, пляшки.

Я найняла майстрів, вони повели проводку через верх, оскільки через них не було змоги.

Займалася похованням Георгія Гонгадзе. Його поховали на дніпровській набережній і пам'ятник поставили. Якби поховали на звичайному цвинтарі, його б відкопали, щоб не було доказів.

Знаю всі підземні переходи в Києві — тут дуже розгалужена мережа. Я колись казала майданівцям: "Чого ви ідете в той Маріїнський парк штурмувати Верховну раду? Під землею є вхід в усі приміщення. Навіщо вам битися з міліцією в парках?" Тоді через підземелля ми заводили в консерваторію майданівців, щоб вони там могли поспати. З готелю "Україна" також є підземний вхід в консерваторію.

Під час революції у мене офіс був на майдані. Вся вибухівка у мене зберігалася, всі коктейлі Молотова, всі шоломи.

А влада як була дрянню, так і лишилася. Навіть не ворушиться, щоб повернути Україні наші цінності, які лишилися в Криму. Дуже багато пам'ятників Шевченку в Криму залишилося в підвалах. Їх уже не виставляють.

Продала наша влада цей Крим вигідно зеленим чоловічкам.

Я років шість тому відпочивала в Царському палаці в Лівадії. Директриса палацу в той час збирала гроші на пам'ятник Леніну. Я подивилася на неї як на людину з племені тумба-юмба. А вона попросила порадити, в якому місці Леніна поставити. Кажу: "Я б на вашому місці цього не робила, знаючи, що Ленін розстріляв царську сім'ю".

Ще тоді постійно бачила у Севастополі такі довгі черги за російськими паспортами, як колись у мавзолей Леніна. Якась відьма сидить з дівчат молодих, вони їй платять гроші, і вона всім виписує ті російські паспорти. Нічого не вартувало їх надрукувати. Вони знали, що роблять. Тепер ми отримали результат.

 

Мій другий чоловік 50 років працював ректором консерваторії. Люди з діаспори приїздили і дарували йому старі платівки — того часу, коли вони емігрували з України. Більшість з цих платівок були заборонені. Дарувати платівки раніше було модно. Хоровий спів особливо був популярний. Естрада його витіснила лише з часом. Тому мала багато записів хорів.

До революції були навіть платівки з шоколаду. Вони добре відтворювали музику. Їх слухали, а ввечері з'їдали.

Я навіть виростала серед музейних речей. Народилася в будинку на Вишгородській, 5, де зупинявся Шевченко. Багато там речей залишилися, якими він користувався — стільці, посуд. Є навіть фотоапарат, яким зробили його останнє фото. У спеціальній сумочці з замком, яку треба було відкривати ключиком.

Команда Черновецького рейдерським захопленням відібрала в мене приміщення музеїв. Зараз усі ці експонати перенесли в якесь тимчасове сховище. Хоча я викликала правоохоронців, але ж у них уже все було схоплено і проплачено. А тепер навіть не знаю, що робити. Відкрили три карних справи. Суди в мене ідуть з 2011 року.