За останній тиждень в Україні трапилося кілька скандалів навколо польсько-українського історичного питання.
5 листопада у Львові Міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський розвертається перед входом до музею "Тюрма на Лонцького". Бо на запитання, чи директор закладу вважає Польщу окупантом території України у 1918 році, той відповідає "так".
За кілька днів у Рівному польський віце-консул з Луцька Марек Запур під час круглого столу називає Львів польським містом, стверджують свідки. Згодом це заперечує.
Тоді ж у Варшаві в ефірі католицького "Радіо Марія" президент Анджей Дуда закликає Петра Порошенка звільнити усіх посадовців з антипольськими поглядами. Говорить про "український націоналізм, неприязнь до поляків, ворожі акти щодо Польщі, котрі там чиняться".
Куди рухаються Україна та Польща в історичному діалозі, розказав Gazeta.ua львівський історик, перекладач та громадський діяч Андрій Павлишин.
Куди ми дійшли у пошуках історичного порозуміння з поляками?
З самого початку зацікавленими у подоланні конфлікту з поляками була лише частина української громади Західної України. Хоча Київ теж був територією українсько-польської катастрофи 1917-1920 років. Тоді з Правобережжя і почасти з Лівобережжя було вигнано усе польське населення.
У Польщі в сферу конфлікту залучилися широкі маси. Бо у їхній самосвідомості Львів, частина Правобережжя – є кресами. Тобто – історичними околицями Польщі. Ось ці креси досі відіграють системотворчу роль у формуванні польської ментальної мапи, уявлення про світ. В українській самосвідомості такого явища нема – ми ні на що не претендуємо у поляків.
Хто йде на конструктивний діалог з польського боку?
На пошук спільної мови з поляками я поклав багато років свого життя. Ми знайшли співрозмовників серед їхніх лібералів. Але не змогли прорахувати, що 2015-го там відбудеться правий поворот, до влади прийде велика група націоналістів і популістів.
Для нас великим ударом стало минулорічне ухвалення сеймом антиукраїнських законів про визнання подій Волинської трагедії геноцидом. Це - маніпуляція, результат майже 30-річної роботи польських націоналістів-консерваторів, поки вони були у меншості і не могли впливати на розвиток подій у Польщі. Зараз вони зловжили страхами і травмами, які виростають у постпам'яті народу. Без відміни антиукраїнських законів не можна повернутися до повної довіри між нами на політичному рівні, яка була раніше.
Але ми і далі працюємо із польською стороною. Навіть з групою тих консерваторів і націоналістів, які розуміють, що іншої України вони по сусідству не мають.
Без відміни антиукраїнських законів не можна повернутися до повної довіри між нами на політичному рівні
Чи сприяють цьому польські дипломати в Україні?
Польське дипломатичне представництво в Україні останніх каденцій виконують політичну лінію свого уряду, але дуже розумно це робить. Це хороші фахівці, прихильні до України.
З польської преси не зникають заголовки про агресивну поведінку націоналістично налаштованих молодиків на вулиці та у транспорті щодо мігрантів. У тому числі щодо українців. Як такі люди поводяться у Львові?
Це прошарок населення завжди існував. Про нього раніше не говорили, бо вони не впливали на мейнстрімовий дискурс. Зараз почали впливати. Зокрема, на прийняття законів. У мене це викликає лише побоювання, що хвороба буде поширюватися.
Польські туристи у Львові часто поводяться неадекватно. Так само, як британські у Кракові. Ну, можуть посцяти під стіною, нахамити, напитися в срачку, по викрикувати "Львув наш". Але це ніяк не змінює дійсності.
Читайте також: "Київ став жирним котом, поки Львів помирав від бідності" - Андрій Павлишин
Останніми роками суттєво зросла кількість українських іммігрантів у Польщі. Ми не соромимося говорити українською на вулицях і привертати увагу до свого походження?
Це природно, що дехто намагається злитися з натовпом поляків, аби уникнути зайвих розпитувань про себе. Найяскравіший приклад такого – Анна Валентинович, українка з Рівного. Була іконою польської "Солідарності" поруч з Лехом Валенсою. Навигадувала купу легенд і міфів про своє польське походження. А наприкінці життя почала їздити на могилу свого українського батька на своїй українській батьківщині. Виявилося, чудово говорила українською. Загинула під час авікатастрофи (10 квітня 2010 року під Смоленськом. - Gazeta.ua) разом з Лехом Качинським. Тепер польські націоналісти принципово не бажають визнавати факту, що Валентинович – українка. І вона знала, що напореться на таку реакцію. Тому не зізнавалася у цьому.
Андрій Павлишин, - громадський діяч, історик, перекладач. Народився у Львові 1964 року. Був кореспондентом газети організації "Меморіал, співпрацював з товариством "Просвіта", "Міжнародною амністією". За свої переклади у 2015 році отримав нагороду польського ПЕН-клубу.
2 
79692
Коментарі
2