Наука в Україні підходить до "точки неповернення"

Достатньо подивиться на кількість негативних матеріалів в ЗМІ стосовно НАН України, особливо після смерті Бориса Патона, послухати виступи окремих впливових людей, взяти до уваги наказ МОН щодо створення дивної робочої групи по реформуванню Академії практично без її представників у складі, якій поспіхом видано напередодні виборів Президента, що б зрозуміти - небезпека навколо НАН України не уявна, а цілком реальна. Я хочу побажати Анатолію Глібовичу сил, впевненості у собі і зваженості у рішеннях. Подолати важки часи НАН України зможе тільки єдиною згуртованою командою і її побудова - дуже важливий фактор успіху для нового Президента.

 

Якщо мова йде про світову науку, то там все доволі стабільно, хоча своїх проблем вистачає всюди. Що стосується науки в Україні, то за останні роки ситуація перетворилась на критичну. І хоча був прийнятий новий закон "Про наукову і науково-технічну діяльність", компромісний, але все ж таки доволі новаторський, оптимізму не додається, а я б сказав навпаки. Постійне недофінансування наукових установ і науково-дослідних частин ЗВО, заробітна плата у науковців, яка значно нижче за середню по промисловості, як наслідок, катастрофічний відтік молодих і досвідчених учених за кордон або у бізнес, застаріла матеріальна-технічна база - продовжувати список можна довго. Все це призводить до того, що наука в Україні підходить до "точки неповернення", після якої відновити її буде практично неможливо. І ось наче позитивна новина - почав діяти Національний фонд досліджень України, пройшли перші конкурси, є проекти переможці. Але його фінансування суттєво "обрізали" в цьому році, а проєкт бюджету на наступний рік також не містить достатньо видатків для його нормальної роботи.

На мій погляд перше і головне - це відсутність у влади і у суспільства розуміння того, що без науки Україна, як і будь-яка інша держава, ніколи не зможе стати розвинутою, мати сильну економіку, освіту, медицину і обороноздатність. На науку дивляться як на сироту, яку, може, і шкода, але якщо її не стане - всім буде легше. А фінансування науки вважають благодійністю, чи, навіть, марнотратством. Саме через це ми не маємо досі стратегії розвитку наукової сфери (а, відповідно, і економіки країни). Пріоритети Держави щодо наукових напрямків не оновлюються, відсутні національні і державні науково-технічні програми, практично відсутнє держзамовлення наукових розробок. Скільки разів при трьох останніх урядах збиралась Національна рада з питань розвитку науки і техніки, головою якої є за посадою прем'єр-міністр? Три рази. Чинний уряд, наприклад, не збирав раду жодного разу. Треба розуміти, що країна може стати розвинутою та впливовою у світі тільки за умови підтримки науки - не можна спочатку побудувати сильну економіку, а потім думати про наукову сферу. Так це не працює.

До речі, саме про ці проблеми нещодавно була гостра дискусія в рамках Харківського наукового форуму "Наука, діалог поколінь", який пройшов 13 жовтня в стінах Харківського національного університету в цікавому форматі "двобоїв" між командами досвідчених вчених і молодих вчених. Я був одним зі спікерів на Форумі від команди "академіків" і мені приємно те, що в реальності ми побачили - немає критичних розбіжностей у поглядах різних поколінь науковців на такі важливі питання, як наука і суспільство, наука і держава, наука і економіка.

А у нас постійно все плутають - науку з технологіями, освіту з наявністю "корочки". Це відбувається через цілий ряд причин, але одна з них дійсно - просвітницька діяльність і популяризація науки. Не можна сказати, що в Україні цього немає. Проводиться багато заходів щодо популяризації - наукові пікніки, ночі науки, дні науки, лекторій 15х4. Працюють наукові музеї, виставки, пересувні експозиції. У нас, наприклад, в НТК "Інститут монокристалів" дуже цікава наукова виставка, куди практично щодня безкоштовно приходять школярі і їх вчителі, студенти і аспіранти, та і досвідчені науковці теж часті гості. Є в Україні і науково-популярні видання, хоча і критично мало, доволі багато блогерів-популяризаторів, причому для різних цільових аудиторій - від школярів до професорів. Але все це відбувається завдяки ентузіастам від науки, волонтерам, приватним інвесторам. Як тільки щось починається офіційно - це з наукових пікніків перетворюється на заходи типу "Фестиваль науки", існуючий здебільшого на папері. Причина цього, знову таки, у відсутності стратегічного бачення, розуміння важливості науки і її популяризації. А також у звичці багатьох чиновників робити щось не для результату, а для звіту.

 

Ну про якій престиж науки можна казати, коли соціальний статус вченого опустили "до плінтусу". Але, дійсно, існує і зворотня проблема - науковці не завжди хочуть, а часто і не можуть донести суть, важливість і користь своїх наукових розробок до широкого загалу, до суспільства. І тоді у людей, далеких від науки, формується уява про науку в Україні тільки із ЗМІ, а тут, пробачте, здебільшого тільки негатив. Таку ситуацію, однозначно, треба міняти. Наука має бути відкритою і зрозумілою для громадян України - не випадково практично всі кандидати на пост Президента НАН України у своїх програмах і своїх виступах звертали увагу на необхідність робити НАНУ більш відкритою і зрозумілою для людей. Вигадувати велосипед тут не варто - науково-популярні видання, науково-популярні передачі чи, навіть, окремі канали на телебаченні, соцмережі, лекції, зустрічі. І обов'язково треба "реанімувати" таку професію, як науковий журналіст. Якщо всього цього не робити - суспільна думка про науку буде і надалі негативною. До речі, напередодні Форуму, якій я вже згадував, у Харкові біля метро "Наукова" провели опитування - кого ви знаєте з сучасних українських науковців, чи хочете ви що б ваші діти були науковцями, чи потрібна наука в Україні. Результати опитування добре відображали "нульову" обізнаність суспільства станом наукової сфери.

Чимало українських науковців і досі залишається конкурентноздатними. Про це говорить те, що вони затребувані провідними університетами і науковими центрами, публікуються в провідних журналах, входять до команд, які виграють міжнародні гранти і роблять дослідження світового рівня, укладають контракти на свої розробки, отримують престижні премії. Чи всі наші науковці конкурентно здатні - точно ні. Багато хто вважає, що можна все життя просидіти на одній тематиці, яка вже давно застаріла і робити дослідження, актуальність яких залишилась у далекому минулому. Чи взагалі імітувати процес наукових досліджень, порушувати норми академічної доброчесності.

Ще одне важливе питання - чи конкурентноздатна наука в Україні? Відповісти на нього більш складно - осередки потужної науки все ще можна знайти в Україні. Є науковці, що залишаються тут і намагаються, попри все, проводити актуальні дослідження, збирати сильні наукові групи і отримувати результати світового рівня. Але, на превеликий жаль, вже зараз такі "острови гараздів" скоріше виключення, аніж правило. Задача держави, суспільства, самих науковців - зробити все можливе, що б ситуація почала змінюватись на протилежну.

 

А як зупинити торнадо чи цунамі? Академічна мобільність - це природній процес для наукової спільноти. Просто в розвинутих країнах він двонаправлений, а у нас практично однонаправлений - за межі України. Хоча хто заважає запрошувати науковців до наших провідних наукових центрів з інших країн? Як робить, наприклад Польща чи Чехія - замість своїх "наукових мігрантів" вони запрошують науковців з сусідніх країн, наприклад, з України. І це ж працює. А в Україні для цього немає ані фінансових інструментів, ані законодавчої бази. А ще і іноді дивна позиція наших керівників від науки, які вважають, що запрошувати науковців з інших країн, особливо зі східних, до ганьба. Для Німеччини чи для Франції не ганьба, а ми "горді".

Що стосується того, як зменшити міграцію нашої наукової молоді та вчених середнього віку за межі країни, або як повернути їх назад - якимось одним кроком тут не обійтись. Проблема-то багатошарова - починаючи від того самого соціального статусу науковця - це і заробітна плата, і престиж професії, наявність соціального ліфту. Окреме питання - забезпечення житлом - якщо молода людина розуміє, що за свою заробітну плату за все життя не зможе заробити гроші на квартиру, то це однозначно підштовхне його до роботи за межами України або до переходу в іншу сферу діяльності. Не останню роль у зневірі грають і фактори несправедливого розподілу і так незначних наукових фінансів, неприхована корупція та академічна недоброчесність.

На жаль, інтеграція нашої науки у світовий науковий простір (не наших окремих науковців) залишається дуже низькою. Заважають інтеграції ті ж самі фактори, що і заважають її розвитку. Наслідки цього дуже болісні - якщо не почати діяти негайно, пройде ще трохи часу і інтегрувати буде нічого. Та ніхто і не захоче скоро з нами інтегруватись - "бананові республіки" існують не для того, що б разом з ними розвивати науку.