Стів Кріплані після переїзду в Україну почав шити костюми президентам

5

Вас провів один із моїх братів. Він працює зі мною, але незабаром поїде відкривати наше представництво у Європі, - говорить 39-річний Стів. Спілкується російською. Вільно говорить англійською і хінді. Українську розуміє, але говорити ще важко.

 

Російську вивчав сам. У мене не було вчителя, не ходив на курси. Я говорив і люди мене виправляли. Ніколи не сердився, як мою вимову чи переклад коригували. Клієнтам казав - будь ласка, виправляйте, хочу вдосконалити мову. Українську розумію добре, говорити складно. Ставлю за мету спілкуватися вільно. Бо дочка говорить українською краще за мене. А діти на хінді розмовляють, як на українській.

Після дев'ятого класу на літні канікули вчителька дала нам завдання - влаштуватися на роботу й отримати свої перші гроші.
На той час я вже допомагав батьку. Він сказав: "Немає питань, приходь до мене на роботу. У тебе це виходить". Але я вирішив, що маю влаштуватися сам. Тато порадив піти до дядька. У нього була продуктова крамниця. Його порада змінила моє ставлення до грошей і життя.
- Для чого тобі робота? Відкрий щось своє, - сказав він мені. - У цьому комплексі 15 магазинів. Ми загортаємо покупцям продукти в пакети чи мішки. Це безкоштовно. Але щодня купуємо їх на спеціальному ринку на кілограми. Їхати туди незручно. Багато не купиш одразу, а мало - невигідно. Ми готові щодня тобі платити за доставку. Може ще інші магазини погодяться. Їздитимеш велосипедом. Не треба тратитися на бензин.
Я подумав і погодився. Чотири магазини зробили мені замовлення. У нас влітку 40 градусів тепла на вулиці. Я виходив уранці було ще нормально. Але вдень з навантеженим велосипедом їхати через все місто у спеку - важко. За місяць заробив 5 доларів. Так відпрацював усе літо. Це був мій перший прибуток. Після такого заробітку почав планувати час. Зрозумів - гроші заробляти треба не так.

 

Ніколи не думав, що житиму за кордоном. Був звичайним студентом. В Індії є традиція, коли в батька є бізнес, то він переходить синові. Мій тато понад 40 років має автомобільний бізнес - є дистриб'ютором запчастин. Я ще в університеті працював із ним. Мені ця робота подобалася. Не просто так, щоб аби провести час. Усі хлопці люблять машини. Мені було цікаво як, де і що з чим з'єднується. Після закінчення навчання продовжив роботу. Але це було просто - тато все зробив. А я хотів чогось досягти сам. У той час брат почав розширювати мережу у країнах СНГ. Він шив і продавав чоловічий одяг. Я спробував працювати з ним і в мене вийшло. Тоді вирішив вчитися кравецтва в Лондоні.
Коли працював із братом, думав що все роблю я - телефоную, пишу листи - а йому легко. Як почав працювати сам - зрозумів, яка це відповідальність і скільки обов'язків у власника. Раніше чекав 30-те число й мені приходила зарплата. Тепер маю працювати так, щоб 30-го всі співробітники одержали гроші.
Ми надаємо послугу, яку клієнти не можуть отримати в інших місцях. Наші костюми шиють кращі кравці в Європі. Тканини обираємо якісні. На кожну річ є пожиттєва гарантія.

Вперше в Україну приїхав 2001 року. Було відчуття, ніби я в Індії. Все як дома. У Москві інший ритм життя. Все швидко. Подумав добре було б працювати в Києві. 2005-го прибув сюди працювати і залишився.
Тут майже все робив із нуля. Клієнтів ми мали - дехто приїжджав до нас у Москву. А колектив шукав. Ніколи не думаю - це неможливо. Коли людина чогось хоче і планує, зважилася на це, тоді перешкоди будуть непомітні. Проблеми є щодня. Треба правильний підхід. Коли готуємо якусь страву, то вийде гарний результат, якщо всі процеси правильні. Але якщо порушити - вже не те.
Перші два роки не знав, як називається вулиця, де розташований офіс. У мене перед очима був монітор, у руках телефон. Водій знав всі адреси. Я не бачив ніяких визначних місць Києва. Не було часу відпочивати.
На вихідних зрідка міг зустрітися із друзями. Ми збиралися в гуртожитку, де вони жили. Там була своя атмосфера. Готували разом національні страви. Приносили продукти, хто які мав. Такі зустрічі допомагали емоційно.

 

Коли переїхав, було складно знайти тут приправи й овочі, до яких звик.
Тепер навіть манго є. Це сезонний фрукт. В Індії його збирають два місяці. Тут продавали не завжди стиглі, не такі смачні. Тепер і тут можна купити, а раніше ні. У мене друг літав бізнес-класом. Там можна провезти сумку 40 кілограм. Він набирав манго. Якось на митниці його спитали, що то. Вони не розуміли спершу, що таких фруктів тут немає. Ми коли їдемо до батьків веземо багато спецій і приправ. Теж на митниці про них питали.
Уже працюють магазини, де продають індійські продукти. Вони дорожчі, але доступні. Навіть у "Ашані" є.

Індуси, які тут працюють, це мої родичі. В Індії всі підтримують свої сім'ї. Так само мене брат запросив. Тепер я взяв двох братів. Вони в мене навчаються. Потім поїдуть працювати у Європу. У нас уже 28 братів займаються пошиттям одягу. Це не лише рідні, а й двоюрідні, троюрідні. Всі, хто залишився в Індії, теж чимось займаються. Ніхто не сидить без роботи. У нас є власні компанії, які відшивають одяг. Є ті, з якими співпрацюємо. Гарного майстра складно знайти всюди.
Батько задоволений, що в мене все тут вийшло. Підтримує. Завжди каже - треба дорожити своїм іменем. Щоб добре про тебе згадували не лише тепер, а й за 50 років.
Лекала виготовляють у Італії чи Англії. Це залежить від виробу, який обирає замовник. Від вибору тканини до виготовлення костюма можуть витратити до шести тижнів.

 

Гарного лікаря й кравця не треба шукати. Всі їх знають. Президенти теж замовляли в нас речі не за рекламою, а за чиєюсь порадою. Коли їхав до президента вперше, до останнього не знав до кого їду. Ми спілкувалися, доки я працював. Я їздив на примірки до кожного. Зараз бачу коли одягають костюми, які ми робили.
Для мене всі замовники віп. Якщо людина хоче річ, яка відверто їй не личить і не підходить до фігури, я про це скажу і не візьмуся за замовлення. Теж саме, коли потрібно терміново пошити. Коли треба за тиждень-два, я одразу кажу - мало часу. І не беруся за роботу, щоб не підводити.

Одружився 2007-го. Марина родом із Таджикистану. Познайомилися у Москві. У нас історія, як у фільмі. Я, коли їхав в Україну дав їй слово, що ми будемо разом. І забрав її сюди.
Маємо трьох дітей. Старша дочка Равіна, 10 років, сини 6-річний Гітеш і Ріан, 2 роки.
День починається о 6:30. О 7 ранку старші діти йдуть у школу. Я тим часом трошки проводжу час із меншим. Повертаюся не раніше 20:00 додому. Будинок і діти переважно на дружині. Їй тут більше подобається, ніж у Москві.
Батьки приїздять до нас щоліта. А ми до них їдемо взимку. Разом збираємося на індійський новий рік. Він проходить у різний час, календар рухомий.
Хочу, щоб діти знали індійські свята, щоб розуміли своє коріння. З дружиною ми святкуємо і індійські свята і національні таджицькі. Дружина ніколи не заставляла мене, а я її робити щось до свят. З радістю розповідаю, що і як. Дружина в нас - головна у домі.

 

Діти мають громадянство України. На митниці завжди кажуть: "Цікаво - тато індус, мама таджичка, а діти українці. International family".
Думав взяти українське громадянство. Постійно проблеми були через візу - це займало час. Якось прийшов знімати мірки до одного з наших президентів і розказав, що думаю про зміну громадянства. А він сказав: "Я своє громадянство не віддав би в жодному разі". Я подумав, оформив дозвіл на постійне місце проживання тут, але залишився громадянином Індії. Діти народилися в Києві - вони приймуть рішення про громадянство, коли виростуть. Ми беремо шенгенвізу і спокійно подорожуємо. Можемо на вихідні кудись полетіти. Не думаю, що варто змінювати громадянство задля безвізу .
Дітей вчу бачити хороше. Я вірю, що люди народжують жити на цій планеті, а не в конкретній країні.