– Берлусконі? – почувши ззаду голос Сергійовича, згортаю відкрите вікно на ноуті. Не хочеться пояснювати, що шукав світлину путінського посіпаки, бо веду телеграм-канал про "Мілан" – клуб, який покійний уже негідник відродив і зробив знаковим для тисяч людей мого віку.
На щастя, Сергійович і не ставить додаткових запитань. Хоча до спорту номер один небайдужий. Уродженець Сімферополя, він займався у спеціалізованій футбольній школі. Ганяти м'яч дуже любить. І суворо дотримується самодисципліни. Ніякого пива, коли пролунав фінальний свисток. Тож приказка "Люблю футбол за те, що після футболу" – не для нього.
Ми шанобливо звертаємося одне до одного по-батькові. Трохи ніяково чути компліменти від максимально чесного Сергійовича. Бо на відміну від нього я не був у війську з першого дня повномасштабки, не перебував у ворожому оточенні на Антонівському мосту, коли вибратися нашим бійцям вдалося завдяки героїчним діям танкістів 59-ї. Тож не маю права розповідати про цю війну. Тільки слухати. Але Сергійович поки що публічно ділитися не готовий. Каже, що ми обов'язково житимемо й за 10 років він сяде під мій диктофон. А перший тост у нас буде "нульовий". Саме з нього завжди починають Сергійович і солдати ЗСУ. Згадують тих, хто віддав життя за Україну.
А поки що Сергійович наполегливо кличе мене пограти у футбол. Навіть знайшов для цього ідеальне поле. Я знаю, що неодмінно вийду на нього. І зроблю все, щоб не зганьбитися.
3 
1
Коментарі