Потяг різко загальмував і пасажири розлетілися по вагону. Одна жінка впала мені на коліна. Вона саме готувалася вийти на станції Петрівка. Поїзди київського метро часто роблять технічні зупинки між станціями, але цього разу було явно щось інше.
– Ой Господи, что же происходит, – тримаючись за серце, підводиться жінка. Сідає поруч.
Світло гасне. Двері між вагонами відчиняють. Пасажири, наче у постапокаліптичному кіно, в напівтемряві прямують до голови потяга. Діти не плачуть - їм навпаки цікаво розглядати чорні стіни туннелю крізь вікна.
З першого вагона вже можна вийти на станцію. Тут людно й задушливо. Підходжу до натовпу на краю платформи. Зазираю і собі у щілину на рейки. Там – закривавлений чорний кросівок.
– Женщина лет сорока, кинулась сама, – каже чоловік на краю платформи.
– 40 лет – еще молодая, можна жить, – зітхають жінки у натовпі біля вагону.
Повітря важчає, аж підступає нудота, йду.
– Это сколько денег потеряет метро? – прицінюються продавщиці на виході. Там уже зупинилася "швидка".
Ще хвилин 40 чекаю в переході. Міліція вже вийшла зі станції, лікарі – теж. Тіло до "швидкої" не винесли. Напевно, це нелегко. Так само, як пояснювати перехожим, що сталося і скільки ще не працюватиме метро.
– Час? - скептично перепитує одна пані. - Когда-то ехала и тоже такое было. Так через 15 минут метро опять ходило.
– Ну вот, прийдеться теперь искать маршрутку, – роздратовано каже інша жінка. Із байдужістю, наче тут справді йдеться про якусь технічну зупинку, а не зупинку серця.
Згадую, як запитувала друга, коли вперше повернувся з АТО:
– Ти вже вбивав людину?
– Не знаю. Ми стріляли, і потім знаходили там тіла, – сказав Вадим. Але чи я то убив, чи хтось інший – не знаю.
Зате водій потяга знає точно, що це – він. Його мені стало так само шкода, як і власницю чорного кросівка. Він зробив усе, що міг – і не встиг. Та насправді її вбив потяг – його корпус, колеса, маса. Частиною того потягу була я. І жінка, що впала мені на коліна.
1 
1
Коментарі
2