Життя – це процес звільнення, зміцнення, дозрівання, відкривання себе. Постійно дізнаєшся нове. Проходиш випробування, намагаючись залишатися щасливою. Коли долаєш цей шлях від невдоволення до задоволення, починаєш розуміти, що тобі, власне, потрібно.
Жила-була маленька дівчинка, і от однієї темної ночі їй виповнилось 51.
Я – киянка у третьому поколінні. Ціную це, пишаюся, намагаюсь бути гідною. Як у пісні на вірші Белли Ахмадуліної: "Я этим городом храним и провиниться перед ним не дай мне Бог вовеки".
Родина бабусі по матері втекла до Києва з Василькова 1919-го, під час "петлюрівських" погромів. Звісно, до українського націоналізму вдома ставилися упереджено. 1987 року я їздила до Львова на театральний фестиваль "Золотий Лев". Повернулася зі значком – синьо-жовтим прапорцем. У батьків був шок. Дядько відвів мене убік: "Ти розумієш, що начепила?"
Маму звали Белла Бенціонівна Бродська. До Київського університету вступала шість разів. В один із них їй сказали: "Ви знаєте, що це університет імені Тараса Шевченка? Вам треба в університет Шолом-Алейхема".
Пишу з помилками. Коли була вагітна старшим сином, розгадувала кросворди. Свекруха потішалася: у тих кросвордах виправляла за мною орфографічні ляпи.
Моя родина – не ортодоксальні євреї. Але на Песах у нас завжди є маца. Це свято – привід раз на рік піти до крамниці в синагозі. Як у православних із пасками.
У дитинстві, пригадую, якось приходжу додому, а на столі лежить свіжоспечений леках (білий пряник або бісквіт, який євреї готують на релігійні свята. – Країна). Питаю бабусю: "А з якої це нагоди?" – "А, Благовіщення". Привід для свята завжди знаходили.
Дратуюся, коли мене не розуміють. Бо зазвичай моя точка зору настільки виважена, доцільна й очевидна, що, коли людина з нею не погоджується, здається, це вияв тупості.
Коли молодший син закінчив школу, в мене почалося друге дитинство.
Я вийшла заміж у 25. Вважалося, пізно. Батьки непокоїлися. Коли народжувала старшого, в медичній картці написали: "старородящая". Зараз багато моїх колег у 30–40 тільки вирішують, ким стануть, коли виростуть.
Ні про що не шкодую. У моєму житті все сталося вчасно.
Після заміжжя прізвища не змінювала. На той момент мала чималий творчий доробок. Чоловік підтримав: "Шерман – це вже не прізвище, а ім'я".
Чоловік старший за мене майже на 19 років. Ми родичі. Далекі, не кровні, але все ж. Він – мій троюрідний дядько. Вирахували, що наші діти доводяться йому п'ятирідними внучатими племінниками. А мені – братами.
Борис із дитинства був для мене зразком чоловіка. Палкий кароокий брюнет, компанійський, із почуттям гумору. Часто бачилися, коли була дитиною. Потім – перерва на 10 років. Зустрілися на проводах родичів, які виїжджали за кордон. Він саме розлучився. Дорогою додому побачила подругу. Кажу їй: "Все, виходжу заміж". Через п'ять місяців переїхала до нього. Ще через п'ять – побралися. 27 років від переїзду вже відзначили.
Батьки мого чоловіка розлучилися на початку 1960-х. Його батько відсудив опіку над сином разом із квартирою, в якій ми тепер живемо. Борис поновив спілкування з матір'ю, коли став повнолітнім. А тепер свекруха Адель Михайлівна – одна з найближчих мені людей. У травні їй виповниться 90. Користується смартфоном і ноутбуком. Багато читає. Двічі на тиждень гостює в нас, готує обід, прасує постіль. Вдячна їй і пишаюся.
Минулого місяця відсвяткували 70-ліття чоловіка. Позаторік – моє 50-річчя. Цифри вражають. Хоча як дружина я – "вічно молода".
Немає рецепта щасливого шлюбу. Є лише досвід. Коли приймала рішення про заміжжя, розуміла, що до свого чоловіка відчуватиму потяг завжди. Мені й тепер так само подобаються його волохаті груди.
Жодне непорозуміння не варте, щоб псувати не те що стосунки, а навіть вечір.
Росла закомплексованою. Коли потрібно було щось запитати у виховательки, починала плакати. Якби мені тоді хтось сказав, що маю лідерські здібності, керуватиму видавництвом, що мене любитимуть і визнаватимуть, не повірила б.
Треба тішитися своїми дітьми. Незалежно від того, що тобі про них кажуть учителі. Треба радіти своєму чоловікові. Байдуже, що про нього думають коліжанки. Мене лякали, що старий, непристосований до сучасних реалій. Проте він і зараз має вигляд значно кращий, ніж у тих молодих, за яких вони повиходили. Він начальник лабораторії на державному підприємстві. Одержує велику білу зарплату й непогану пенсію. Утримує родину.
Не треба соромитися захоплюватися собою. Хоч нас виховували, що скромність прикрашає. Це все фігня.
Батьки повинні дати дітям відчуття самодостатності.
На роботу ходжу пішки. Через Ярославів вал, повз Золоті ворота, Софію, на підході бачу Михайлівський Золотоверхий та Андріївську церкву. І так щодня. Сама собі заздрю.
Кілька років тому вирішила показати дітям скверик біля Палацу спорту, куди мене водила гуляти бабуся. Не бувала певний час. Прийшли, а там – торговельний центр "Гулівер".
Не скажу, що Київ став гірший чи кращий. Стало інакше. Так, хмарочоси в центрі лякають. Здається, от-от заваляться, як картковий будинок. А іноді їду пізно ввечері й бачу, як усе це сяє, віддзеркалюється в небі. Почуваюсь, як в імпортному кіно дитинства. Ми ж не думали тоді, що це погано. Ми хотіли цього.
Наприкінці 1990-х була нагода перебратися до Німеччини. Нас зупинив свекор, фронтовик. Заявив, що поїде туди тільки на танку. Стало зрозуміло, що Борис батьків не покине. А я не залишила б чоловіка.
Не вважаю чеснотою те, що зосталася в Україні. І не хочу виправдовувати це якимось суперпатріотизмом. Мені тут краще.
Живу так, як мріяла з дитинства. Усе, що мала зробити, зробила. Народила двох хлопців. Реалізувала творчі забаганки. Мої теперішні мрії набагато масштабніші за дитячі. Як і уявлення про власні можливості.
Найкращі вихідні – коли лежу поліном, чоловік подає то бутерброд, то яблучко, то окуляри, які забула на столі. І при цьому встигаю сходити по продукти, приготувати щось на кілька днів і прогулятися з подругою.
На початку мала уявну взірцеву картинку сімейного життя. Намагалася нав'язувати близьким якісь ритуали. Виносила всім мозок. Тепер живемо, як живеться.
Радість приносить те, що виникає спонтанно.
Життя домогосподарки, навіть дуже активне, з натугою можу уявити. Мене таке не задовольнило б.
Називаю себе перфекціоністкою-екзистенціалісткою. Знаю, як можна все зробити ідеально. Але навіщо? Не бачу в цьому сенсу.
Моя безпринципність принципова. Є стосунки між людьми. Для мене вони важливіші за виробничі питання.
Я не однолюб. Але закохуюся надовго. Мене важко розчарувати, бо віддана і витривала.
Понад 10 років видаю культурологічний журнал "Антиквар". І вірю, що цей страус от-от почне нести золоті яйця. Бо те, що ми створюємо, – діалог із вічністю. В цьому є щось маніакальне. Та мені вдається знаходити і соратників, і гроші, і офігенний контент.
Моя робота – манія. Їй підпорядковане все моє життя і близьких. Якщо бракує грошей на видання номера, то чоловік знімає їх зі своєї пенсійної картки.
Розмови, під час яких ти маєш якусь готову думку і наполягаєш на ній до останнього, – нецікаві. Люблю, коли спілкування спонукає до роздумів.
Не кожну сім'ю потрібно берегти.
Коли молодшому сину було 9 місяців, у нього стався бронхоспазм. Лежали в лікарні. Чоловік сидів удома зі старшим, у якого була фолікулярна ангіна і температура під 40. Батьки – в Німеччині, свекруха із серцевим нападом у себе вдома. Грошей не було. До мене приїхала подруга дитинства. Привезла дві пари трусів, пачку памперсів і тампаксів. Це був акт спасіння. Останнім часом із нею не спілкуємось, якось не складається. Але це справжня дружба.
Можливо, хтось вважає мене ворогом. Мене це не цікавить.
Заздрість – від незнання. Люди не розуміють ходу речей.
Намагаюсь наблизитися до усвідомлення свого тіла як тимчасового місця перебування, а себе – як вічної духовної субстанції. Мені подобається гарно виглядати. Дев'ять років тому схудла на 20 кілограмів. Якби вважала, що ця оболонка – не те, з чим я себе ідентифікую, мабуть, так сильно не старалася б. Це процес, коли зміст працює над формою.
Гроші – це паливо, завдяки якому все рухається. Шаную їх. І людей, які вміють заробляти. Поважаю тих, хто завдяки статкам дозволяє іншим втілювати свої ідеї.
Бажання – вагома складова бізнес-проєкту. Іноді воно значить більше за гроші.
Якщо процес не приносить задоволення, то жоден результат не змусить мене цим займатись.
Натхнення – психофізичний стан, у якому відчуваю незаперечний сенс того, що роблю. Стосується різних речей. Чи то борщ варити, чи текст писати, чи з рекламодавцем домовлятися.
Колись ночами писала вірші. Тепер складаю кошториси.
В одній газеті працювала у відділі листів. Потік був неймовірний. Потреба висловитись була в людей завжди. Зараз вони перейшли у Facebook.
Таємниця – це форма захисту інформації про себе. Вона потрібна для відчуття безпеки. Іноді – відчуття значущості.
Любити можна просто так. І не тільки людей. Я люблю свою кімнатну рослинку. Хоч не знаю, як вона називається.
Час – найголовніший ресурс. Крім нього, в нас нічого немає.
Є фундаментальні поняття, які не вимагають особистого обґрунтування. Як добро і зло.
Сміюся голосно і часто. Це всі відзначають. Думаю, що пафос, драматизація, надто серйозне ставлення до себе, до ситуацій, до політики не вирішує проблем. Від того, що ми всі такі глибокодумні, життя не стає кращим.
Рефлекторно ревную всіх до всього. Бо мене не запросили на подію, на якій хотіла бути. Бо стейки на моїй кухні смажить син, а не я. Ревную до того, що гіпотетично вважаю своїм. Миттєво спалахую і швидко поступаюсь.
Приваблива людина не обов'язково повинна бути канонічно красивою.
Курю багато років. Мені це подобається. Домашнім – некомфортно. Розумію їх. Але кидати не збираюсь.
Все у нас буде добре. Попри обставини, які не дають почуватися комфортно.
Ну хто ми такі, щоб обговорювати недосконалість цього світу, маючи лише поверхневі знання про нього?
1 
1
Коментарі