Натхнення – це стихія. Чекати її безглуздо.
Перший вірш російською написала у другому класі – у дівочий щоденник. Українською почала віршувати у третьому. Про берізку, з якої люди пили сік, а потім спиляли, бо їм дерево почало заважати.
Якщо людина має хоча б один талант і не розвиває, Бог і його відбирає. Якщо не виконує свою місію в житті – починає хворіти й руйнуватися. Коли довго не пишу, підвищується тривожність, з'являється занепокоєння і страх. Беру ручку – і це минає.
Слабкі люди просять, а сильні – віддають. Знаходять у собі сили створювати ще.
Чиясь думка – це чужий досвід. Комусь може бути корисний, а іншого здатен убити.
Найбільша насолода – робити те, що хочу, що не суперечить моїй природі. Внутрішня свобода дорожча за земні блага.
Приємно чути заслужену похвалу. За незаслужену стає соромно.
Мама примушувала займатися художньою гімнастикою, яку я ненавиділа. Зараз вдячна їй за це, бо тренування виробили характер.
Якось із братом знайшли підбитого горобця. Він вирвався з моїх рук і потрапив під колеса машини. Досі не можу забути цей випадок.
Коли була мала, дід казав, що більше любить молодшу двоюрідну сестру. За столом говорив із нею, а мене ніби не було. Дуже ображалася. Зараз, коли дід став немічним, провідую його частіше, ніж улюблена онучка.
Добрий вчитель не просто навчає, а допомагає повірити в себе.
Розуміння поезії дається від природи. Можна навчитися аналізувати, але відчувати – ні. Є вірші, в яких ніби все на місці, але це – сконструйовані тексти. А бувають кострубаті, однак їхня енергетика приголомшує.
Усе справжнє – тонке і вразливе. Ікла мають тільки хижаки. Зазвичай такі досягають вершин. Але це не означає, що вони талановитіші за інших.
Найбільше люблю зиму, бо цієї пори святкуємо Різдво.
У вересні 2014-го разом із бійцями добровольчого батальйону ОУН поверталися із зони АТО. Біля Дніпропетровська попали в аварію. Три місяці провела в лікарні. Писати не могла, бо боліло все тіло. Життя стало порожнім і втратило барви. Перший вірш написала вдома, після виписки. І зразу полегшало. Одужувати почала швидше.
Якщо без грошей не навчився бути щасливим, то і з грошима не будеш. Про це багато говорив мій покійний чоловік Леонід Талалай. Умів робити свято: збирав у полі квіти, приносив із лісу ожину. За кілька років по його смерті до мене залицявся поет-іноземець. Повів у дорогий ресторан на березі Дніпра. Їли морепродукти, він робив компліменти. Нуднішого побачення в моєму житті не було. Дивилася з вікна на Дніпро й хотіла плакати.
Втрачаємо не тільки тоді, коли людина померла. Розчарування – це маленька смерть.
З роками важче полюбити.
Пробачити можу всіх, крім убивць. Хай розмовляють про покаяння з Богом, я їм не суддя.
Раніше переживала через плітки, тепер – перестала. Люди, які роблять боляче, тренують мій характер. Якщо не можу пробачити, викреслюю людину з життя. Сварки нічого не змінять.
Не можу терпіти боягузів, бо вони – зло у всіх проявах: підставлять, набрешуть, украдуть.
Люди помиляються, але важливо вчасно виправляти помилки. Завжди вибачаюся перед сином, якщо несправедливо його насварила.
Ідеальна людина – та, яку кохаєш. Якщо є сумніви у цьому – отже, це не любов, а захоплення.
2 
1
Коментарі