середа, 02 травня 2018 18:51

"Ми попрощалися з ілюзією, що в нас була революція"

Сьогоднішня влада має піти. Всі ці люди так чи інакше виросли з шинелі Леоніда Кучми. Це – його призов, – каже політичний оглядач Леонід ШВЕЦЬ

Які головні успіхи України після Майдану?

– Маємо подякувати собі, волонтерам і хлопцям на фронті. Бо не чекаємо війни в Києві. Це – досягнення. У Кремлі вважали, що тут усе впаде їм до ніг.

Європейський вибір став остаточним. Тепер має відбутися структуризація громадянського суспільства, яка дасть політиків нової якості. Ми йдемо в правильному напрямку.

З якою основною ілюзією попрощалися за час Майдану й за чотири роки після нього?

– Що можливі швидкі зміни. Що люди, які за це взялися, готові до них. Зрештою попрощалися з ілюзією, що в нас була революція. Якісного зламу не сталося. Трохи поприбирали по кутках павутиння. Це навіть на капітальний ремонт не претендує.

Тільки від громадських активістів можна було очікувати чистоти й зухвалості. Але хтось включився в систему – і стався ефект свіжого огірка, який потрапив до банки з солоними. Хтось просто не впорався. Це ілюструє мем "квартира Серьожи" (народний депутат Сергій Лещенко, який був журналістом-розслідувачем, придбав помешкання в центрі Києва. – Країна). Але мордою по клавішах – це корисно. Інші тричі подумають, чи варто таке робити.

Атака на громадських активістів призвела до того, що вони опинилися під пресингом. Якби цього не було, може, до різноманітних акцій долучалися б більше людей.

Сьогоднішня влада має піти. Всі ці люди так чи інакше виросли з шинелі Леоніда Кучми. Це – його призов.

Історик Ярослав Грицак стверджує: жодного з президентів України люди не ненавиділи так сильно, як Петра Порошенка. Чому? Які його головні помилки? Чи здатен він перевернути ситуацію на свою користь?

– Він уособлює всі наші проблеми. При цьому є найуспішнішим політиком – якщо порівняти з усіма колишніми. Був засновником Партії регіонів, працював у Ющенка, став секретарем Ради нац­безпеки й оборони, потрапив у скандал у вересні 2005-го, коли тодішній голова Секретаріату президента Олександр Зінченко звинуватив його в корупції. Пішов, але повернувся. Небагатьом політикам це вдавалося. З'явився на бульдозері (1 грудня 2013 року під час зіткнень учасників протесту з "Беркутом" біля Адміністрації президента Петро Порошенко виліз на бульдозер, що хотіли спрямувати у силовиків. Намагався вгамувати людей. – Країна).

Він добре знає правила гри й де їх можна порушити на власну користь. Його серйозна вада, про яку говорять усі, хто знає Петра Олексійовича близько, – жадібність. Казали, що намагається контролювати суму від 5 тисяч доларів. Нікому не довіряє, не здатен делегувати повноваження. Трудоголік. Але, замість того щоб займатися стратегіями, він – у кожній бочці затичка, на кожних похоронах – покійник, на кожному весіллі – жених.

Протягом чотирьох років Порошенко намагався всім довести, що він прекрасно знає систему. Але нам вона не потрібна. Він кращий від Януковича в системі Януковича. Однак нам не треба "Янукович лайт". Проблема 2019 року не в тому, оберуть Петра чи ні, а що робити з Петром до 2024-го? Ми втратимо час.

Остання його прес-конференція 28 лютого суттєво відрізняється від травневої 2014-го. Раніше він "підкуповував" аудиторію. Цього разу вона залишилася незворушною. Глава держави на прес-конференції проголосив півгодинну промову "Виклики 2018 року". Що ми почули? Війна, економіка – все старе. Йому немає що сказати.

Петро Олексійович вважає, що він – найрозумніший, найдостойніший, що йому можна більше, ніж решті. А народ – невдячна сволота.

Знайомий радісно повідомив, що Порошенко виграє президентські вибори наступного року. І цю перемогу йому приніс голова Нафтогазу Андрій Коболєв (домігся компенсації $2,56 млрд за недопоставку Газпромом погоджених обсягів газу для транзиту. – Країна). Мовляв, виграв Стокгольмський арбітраж, довів, що Тимошенко підписувала невигідні для України контракти. Ця перемога нібито вбиває її шанси. Але бачимо, що Петру це нічого не дало. Тітоньки в селах замість арбітражу говорять про відпочинок президента на Мальдівах.

  Леонід ШВЕЦЬ, 53 роки, журналіст, політичний оглядач. Народився 20 липня 1964-го в Світловодську Кіровоградської області. Батьки були іженерами, померли. Навчався в Харківському державному університеті, на історичному факультеті й факультеті іноземних мов. Закінчив аспірантуру. Працював аналітиком у Національному інституті стратегічних досліджень. Писав виборчу програму Леоніда Кучми перед виборами 1999 року. Керував групою політичних консультантів теперішнього мера Харкова Геннадія Кернеса напередодні парламентських виборів 2002-го. Був редактором харківського тижневика ”Событие”, ”Газеты по-киевски”, ”Газеты 24”, журналу ”Фокус”. Працює вільним журналістом, пише для вітчизняних видань, читає лекції. Одружений. Має сина, доньку й онука
Леонід ШВЕЦЬ, 53 роки, журналіст, політичний оглядач. Народився 20 липня 1964-го в Світловодську Кіровоградської області. Батьки були іженерами, померли. Навчався в Харківському державному університеті, на історичному факультеті й факультеті іноземних мов. Закінчив аспірантуру. Працював аналітиком у Національному інституті стратегічних досліджень. Писав виборчу програму Леоніда Кучми перед виборами 1999 року. Керував групою політичних консультантів теперішнього мера Харкова Геннадія Кернеса напередодні парламентських виборів 2002-го. Був редактором харківського тижневика ”Событие”, ”Газеты по-киевски”, ”Газеты 24”, журналу ”Фокус”. Працює вільним журналістом, пише для вітчизняних видань, читає лекції. Одружений. Має сина, доньку й онука

Якщо Порошенко залишиться на посаді, він зможе стати іншим главою держави?

– Щоб перемогти 2019 року, президенту Порошенку треба перемогти Петра Порошенка. Чи він це розуміє? Чи має сили для цього? Як на мене – ні.

Що таке новий Порошенко? Довкола нього має з'явитися десяток нормальних хлопців із майбутнього, які туди нас тягнули б. Зараз українські політики – з минулого. Петро намагається правити країною якомога краще, але так, як він це розуміє. Однак його розуміння вже застаріле.

З 2016-го президент зник для засобів масової інформації. Раз на рік дає велику прес-конференцію ні про що. Немає інтерв'ю тет-а-тет, немає розмови з країною. Людині, яка будує щось нове, цікаво цим ділитися. Йому ж важливіше не кидати фактуру для критики, бо Петро виступив – усі "ха-ха-ха". "Я тоді взагалі не буду світитися, – думає він. – Так проскочу". Йому нецікаво й немає про що розповідати. Плану на майбутнє також немає.

На останній прес-конференції побачили серію боксерських раундів. Порошенко казав собі: "Зараз я виграю у цього журналіста. Він запитає про Мальдіви – я знаю, що відповісти". Всі раунди виграв, а бій програв. Тому що це – дрібно. Ти не з журналістами воюєш, а з країною розмовляєш, з історією. Чуваче, ти з Богом говориш. У політиці такої держави, як наша, має бути трохи месіанства. Перед нами відкрився великий історичний шанс.

Що більше зло для України – президент Тимошенко чи Порошенко?

– Вони є лідерами в рейтингу недовіри. Обирати між політиками з такими показниками – біда. Це буде переможець, якому вже не вірять. Суспільство втягнули в гру: Тимошенко – Порошенко. Йдіть ви до біса: ні та, ні інший.

Говорять, що в Україні є п'ять "гаманців". Якщо хочеш заснувати партію, мусиш до когось із них прийти та попросити. А хтось намагався створити політичну силу без сприяння Пінчука, Фірташа чи Ахметова? Із сучасними технологіями, соціальними мережами, з можливостями теперішнього маркетингу? В системі Кучми і Януковича зробити це без "гаманців" було неможливо. А в країні Максима Нефьодова (перший заступник міністра економічного розвитку й торгівлі. – ­Країна), Дмитра Дубілета (співзасновник віртуального банку Monobank. – ­Країна), Яніки Меріло (фахівець із питань інформаційного суспільства, експертка Агентства електронного урядування України. – Країна) нащо ті "гаманці"?

Якщо Порошенка оберуть на другий термін, почнеться період застою?

– Застоятися не дадуть, це не Росія. Винесуть. Він уже не потрапляє в ноти й дратує. Може скластися ситуація, що йому ніким буде управляти. Влада закінчується, коли ніхто не відповідає на твій телефонний дзвінок. Так розвалився Радянський Союз.

Якщо Порошенко хоче залишитися, то має вступити в гру за нову Конституцію, де він був би ініціатором змін. Натомість перейшов на позицію самозбереження. Але вона вже бита. Футбольна термінологія: якщо всі стали в захист, хто забиватиме голи? А восени це питання ще розглядали. Може, перетворимося на парламентську республіку? У Верховній Раді представлено багато інтересів, була б політика узгодження. Вам хочеться кави, а мені – чаю. Ми вступаємо в перемовини. А коли є одна фігура, навколо якої все крутиться, політики стає менше.

Є стратегічна сімка чи вісімка. Вирішили, що саме вони мають управляти Україною. Якого біса? Це не політика, а свавілля й беззаконня. Необхідні законодавчі зміни.

Зрозуміло, влада цього не хоче. Треба тиснути. З електронними деклараціями вдалося. Відбулася спільна атака – Заходу, громадських організацій, ЗМІ. Щоб почалися зміни, потрібно тиснути з усіх боків.

Провладні політики кажуть: маємо бути суверенні, чого нам Захід диктуватиме? А чому ні? У деяких країнах митницю віддають західним фірмам. Те саме з судом. У Сінгапурі вищою юрисдикцією був Лондонський суд.

Наступна Верховна Рада буде краща, гірша?

– Передумова існування парламентської системи – це партії. У нас їх немає. Є якісь групи. Їх представники на Банковій "вирішують питання". Ці залаштункові домовленості не мають стосунку до політики. Це нищить перспективи України. Якщо наступну Верховну Раду оберуть за старими правилами, вона матиме всі шанси бути винесеною. Адже не відповідатиме сформованому на Майдані суспільному запиту. Ситуація зі звинуваченням Івана Бубенчика підтверджує: уроки й завдання 2014-го не засвоєні. Про це ж свідчать зачинені станції метро взимку цього року під час акцій протесту – точнісінько, як у дні Революції гідності.

З 2014-го жодного разу не відзначали майданні події за участі лідерів держави. Вони цього уникають. Влада неусвідомлено відчуває: це не наше, це – ваше. Це – ваш Майдан.

Так було й під час революції. Вони на сцену, як зайці, забігали. Всі на них косо дивилися. І це правильне відчуття, бо Майдан – це концентрований скептицизм і недовіра до будь-якої влади. Але, якщо ви назвалися своїми, до вас більше питань. Не можна кидати на вітер такі слова, як "куля в лоб". Ніхто не був зобов'язаний іти вгору по Інститутській, коли стріляли. Ніхто не дорікав тим, хто не йшов. Але якщо заявив, що підеш, то йди. Цим спричинене роздратування владою.

Які основні виклики стоять перед країною зараз?

– Розлучення з Росією не до кінця усвідомлене. Йдемо від неї не тому, що хочемо, а тому, що змушені. Маємо чітко розуміти: чому не повинні бути, як росіяни. А цього немає. У деяких ситуаціях ми такі ж нечистоплотні, схильні порушувати закон.

Хто наш головний союзник у світі?

– Кілька років тому вважали, що Польща. Не склалося.

Захід, на жаль, охолонув до масштабних проектів. Їм було цікаво робити демократію з Іраку. Вкинули туди величезну кількість економічних і людських ресурсів. Україну ж треба стимулювати копняками й грошима. Джо Байден (колишній віце-президент США. – Країна) казав: "Приберіть Шокіна з посади генпрокурора, бо не дамо грошей". А ми мовчали.

Як трагедія в Кемерові характеризує Росію – суспільство і владу?

– Не Путін збудував той розважальний комплекс на території кондитерської фабрики. Не Аман Тулеєв (колишній губернатор Кемеровської області. – Країна) давав дозвіл на його використання. Це зробили самі кемеровчани. Вони самі спалили своїх дітей. Чому двері в кінозал були зачинені?

Росія живе двома світами. В телевізорі – суцільні перемоги: Крим – наш, у Сирії всім показали, Трамп без нашого сприяння не став би президентом. А є рутинне життя, де Росія – країна охоронців і "мусорів". Там усі переконані, що за ­законом живуть дурні й слабаки. Якщо "не можна", то це комусь, а не мені. Російське "авось пронесет" – усюди. В Кемерові не пронесло. Це – низова Росія, яка живе за бєзпрєдєлом. Вона сприймає його як єдиний можливий спосіб існування. Їх лідер керується цим правилом у зовнішній політиці. Це дає йому 76 відсотків підтримки на виборах. Але це – безнадія.

Кажуть, Москва хоче відродити імперію. Брехня. Своєю експансією Путін захищається. Він щиро вірив, що НАТО могло прийти в Крим. У нього всюди – вороги та шпигуни. Але сподівався, що за Крим нічого не буде: "авось пронесет". Потім на Донбасі впав Boeing. Путін був сам на себе не схожий. Так само, коли його погнали з австралійського форуму Великої двадцятки. Далі були сподівання на Трампа, але не склалося. Отруєння у Великій Британії колишнього російського розвідника Скрипаля стало останньою краплею. Зникла можливість робити картинку, що Путін перемагає всіх на зовнішньому фронті. Треба робити щось усередині країни. А він не хоче, йому це нецікаво, не знає як. Країна віддана на відкуп своїм пацанам. Та ж Кемеровська область була під Тулеєвим із 1990-х. Ця Росія в мініатюрі показала, що Путін нічого не контролює. Ну що він може? Завоювати Монголію? Кому вона треба, якщо діти гинуть у вогні?

Наскільки міцні позиції Путіна і його найближчого оточення? Який найімовірніший сценарій зміни режиму? Україна здатна якось посприяти цьому?

– Маємо робити все, що нам корисне, ефективне для того, аби відірвати Україну від "совка". Ніколи не станемо такими, як Балтія чи Польща. Маємо бути Україною, але іншою. Коли знайдемо її – це і буде перемога.

Цього року Путін уперше пішов на президентський термін із послабленою позицією. Звик бути Дідом Морозом: багато грошей, нафти, газу, подарунків. Коштів стає все менше, купувати лояльність важче. Росіяни терплячі. Але кашу з сокири зварити неможливо. У ситуації зовнішнього тиску еліта починає думати про наступника. Якщо залишиться Путін, буде біда із Заходом. Це нікому не треба. Вони ж крадуть гроші в Росії, а витрачають у Європі й Америці. У цьому сенсі Путін уже не володар РФ. Країна орієнтується на час "після Путіна". Його це лякає, параноя посилюється.

Вважалося, що Олімпіада в Сочі, анексія Криму – це пік. А виявилося, що це – переддень болісного падіння.

Що може спричинити розвал РФ? Коли він відбудеться? Окуповані території повернемо лише тоді?

– Ми хочемо, що б там усе розвалилося. Але Росія сильніша, ніж нам здається. Не треба недооцінювати ворога. Розпад РФ – це фантастичний сценарій. З іншого боку, хто міг 2010 року подумати, що ми залишимося без Криму. Всяке буває. Однак робити ставку на розпад Росії не варто. Стратегічно ми зацікавлені в тому, щоб у Москві був дружній нам режим. Франція і Німеччина воювали протягом століть, а зараз – партнери.

Донбас повернемо. Росія не приєднала його в юридичному сенсі, там немає правових проблем. Із Кримом значно складніше. Для Росії це – символ. Віддати його – означає обернути перемогу на поразку. Але без цього не побачимо дружньої нам Росії.

Зараз ви читаєте новину «"Ми попрощалися з ілюзією, що в нас була революція"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути