"Покоління Путіна не розуміє, що Україна – не Росія"

Війна з сусідами об'єднала ізраїльське суспільство, яке згодом побудувало нову країну. Такий сценарій цілком можливий і в Україні, – каже російський політолог та історик Василь Жарков

Кому й навіщо знадобилося вбивати Бориса Нємцова?

– У Росії такого рівня політика, як Нємцов, не вбивали з часів "справи Берії" влітку 1953-го. Структурну відповідальність несе, звичайно, глава держави, в якій убивство залишається нормою "вирішення питань" у XXI столітті. Ще й вчинене майже під вік­нами резиденції президента. Відповідальні так само й ті, хто сіяв ненависть у суспільстві всі останні роки й місяці. Це поганий сигнал. Хто його подає – питання.

 

Можливо, є якась сила, що претендує на роль суверена. Настільки потужна, що може собі дозволити такий виклик. В іншому разі, це вбивство – справа рук самого суверена. Якщо влада не знаходить того "когось", то історична відповідальність автоматично лягає на її плечі.

Для Росії це вбивство – перехідний момент. Вступаємо в пору, що може характеризуватися ще кривавішими подіями всередині країни. Один мій колега написав: росіяни чекали, що до Москви прийде Майдан, а прийшов Донбас. Ідеться про людей із радикального фашистського підпілля. Якраз такі й хочуть вбивати ліберальних політиків.

Ці сили діють незалежно чи з подачі Кремля?

– Якщо винуватців убивства Нємцова не знайдуть, то це запитання стане риторичним. Влада останній рік заохочувала певні групи людей всередині держави, де культивувалася ненависть до України, бажання війни. Лунали заклики знищувати інакомислячих. Сьогодні ці люди – перші під підозрою. Все скидається на те, що вони починають виконувати свої погрози. І почали з найбільш знакової фігури в опозиційному таборі.

Росія підтримувала радикалів на Донбасі. Тепер вони повертаються до Москви. Адже в Україні цих люмпенів не чекає нічого, окрім могили.

Які історичні паралелі можна знайти з теперішньою війною на Донбасі?

– Те, що зараз відбувається в Україні, подібне до війни за незалежність 1948 року в ­Ізраїлі. Молода країна, що виникла на Близькому Сході, мала власну національну ідею. І зіткнулася з ненавистю сусідів – арабських країн. Йорданія, Єгипет демонстрували свою зверхність. Вважали, що легко "скинуть Ізраїль в море". Не вийшло. Країна зазнала колосальних втрат, але вистояла. Все доводилося робити вперше. Не було армії. Не знали навіть, як на івриті буде "броньовик". Війна об'єднала ізраїльське суспільство, яке згодом побудувало нову країну. Такий сценарій цілком можливий і в Україні.

Вона повинна знайти всередині себе силу йти вперед. Суспільство має розуміти – або вистоїте, або ні. Отой приклад Ізраїлю має позитивне продовження: нині, коли минуло 60 з гаком років, для цієї країни немає нікого ближчого на Близькому Сході, ніж Йорданія. Мене хвилює, коли наше російське "королівство" нарешті змириться з існуванням України. І не лише змириться, але й зрозуміє: сильна, незалежна й розвинена Україна вигідна Росії. Колись це станеться. Якщо світ, звісно, існуватиме. Ядерної зброї в Йорданії не було й немає. А в Росії – є.

Ще одна історична паралель – ­радянсько-фінська війна. СРСР хотів звільнити "демократичну фінську республіку" від "білих фінів". Їх теж називали фашистами. Була проблема Олландських островів, які розташовані в центрі Балтійського моря. Колись вони належали Швеції. Згодом опинились у складі Фінляндії. Сталін реалізував єдину розумну річ – досягнув демілітаризації Олландських островів. Хоча це – ідеальне місце для військових баз. Одразу ж була знята проблема: немає зброї – немає війни. І це зразок того, як вирішуються конфлікти щодо спірних територій. Лише повна демілітаризація та повний мультикультуралізм допомагають вирішити проблему.

Навіть кримську?

– У Криму також не має бути жодних військових баз. Але це питання політичної волі й того, що у XVIII столітті називали рівнем просвітленості правителя. Його готовності служити місії вищого блага й миру. Нинішні керівники про це забули. Рік тому всіх вразили картинки з резиденції Януковича в Межигір'ї. Це приклад піклування правителя про особисте збагачення. Янукович не зміг втримати владу, бо в нього не було розуміння вищого блага. А хлопці, які стояли на Майдані, були готові вмирати за це благо. І вмирали. І перемогли. Якщо сьогодні Україна забуде про це, то програє.

Ви вірите в примирення між українцями й росіянами після стількох жертв?

– Те, що наші країни опинилися на грані відкритої війни, – абсолютне безумство й злочин. Особиста катастрофа для багатьох росіян. Із 3 років їздив до України, проводив там кожне літо, лікувався. Ця земля врятувала мене. Не розумію, як можна не бачити її іншість.

Чому ж росіяни допустили цю катастрофу?

– Існує проблема пам'яті. Умовно післявоєнні люди – це покоління Путіна. Вони не розуміють, що Україна – не Росія. Київська Русь вважається колискою державності РФ. Уявити, що ця колиска поза межами Росії їм складно. Навіть для деяких лібералів. У радянських школах західні кордони Київської Русі збігалися із західним кордоном СРСР. Як Сталін намалював, так і вчили. Хоча істині це не відповідає.

 

Друга проблема пов'язана з переживанням травми розпаду СРСР. Його ніби й розпустили, але в ментальній карті людей Союз залишився.

Росіяни відчувають відповідальність за дії свого керівництва в Криму, на Донбасі?

– Багато людей у нас виробили правило – просимо вибачення за все це. Нам соромно. За божевілля має бути соромно. Дуже тяжко для багатьох минув цей рік. Складно жити з відчуттям величезного тягаря провини. А він висить на шиї росіян. Хтось компенсує цю тяжкість істерикою й ненавистю до України. Є такі, хто народився в Україні, знають мову, а тепер ненавидять цю землю. Саме так втратив друга. І таких випадків, особистих трагедій – безліч.

Ненавидять не лише Україну, але й тих росіян, які не хочуть цієї війни. Наростити в собі крайню межу негативу можна дуже швидко. А позбутися злості такими ж темпами не вийде. Тут потрібна якась процедура всенародного очищення.

Із чого почати?

– З голови. Мало скасувати пропаганду – треба спробувати думати самостійно. Біда сучасної Росії – песимізм. Люди не вірять у демократичні зміни. У росіян відбулися серйозні метаморфози самого розуміння демократії. Вона асоціюється з хаосом, розгулом злочинності. І це – величезна проблема. Бо якраз демократія є найефективнішою формою раціональної держави. Демократія – це узгоджене рішення, як кажуть англійці.

Росія не змогла зробити дві речі: не позбулася внутрішньої колонізації та не побудувала раціональну державу всередині себе. Ще ­Петро I намагався це зробити. Нічого не вийшло. У підсумку маємо не державу, а корупційну структуру та силовий і медіа- холдинги, що її обслуговують. Світ не розуміє Росію, бо тут панує класичний неофеодалізм.

В Україні також процвітає корупція.

– Так, але Україна намагається це змінити, будуючи демократичну державу. Якщо вона буде успішною, то Росії також доведеться змінюватися. І тут криється ще одна причина ненависті до України з боку апологетів режиму Путіна. Для них гірше смерті, якщо в Україні хоч щось вдасться змінити на краще. Тоді це буде як Західна Німеччина для Східної.

У 1990-х, після розпуску СРСР, Росія була флагманом змін на пострадянському просторі. Це лідерство ми втратили. Натомість стали центром реакції. Причина завжди інституціональна. Не варто її пов'язувати з культурними особливостями чи Путіним. Він, до речі, прийшов до влади як реформатор. Уособлював силу, що протидіє реваншу комуністів. Чому ця інерція була не лише втрачена, але й обернулася катастрофою за останні 15 років? Ми не створили політичних інститутів, сильних політичних партій. Не було того, що називається середнім класом. Засоби масової інформації виявилися залежними спершу від великого капіталу, а потім – від держави. Так втратили свободу слова.

Не подолали олігархію, яка трансформувалася в силову феодальну державу. Ігнорували будь-яку інституційну діяльність. Конституцію приймали 1993 року під Єльцина. Вона давала величезні можливості президентові. Уже тоді Росія була напівавторитарною країною з дуже серйозним перегином у бік виконавчої влади. Але на початку 1990-х це нікого не хвилювало, включаючи демократів і лібералів. Сьогодні за це розплачуємося. Це залишається викликом і для України, де також сильні олігархи та ще слабкі демократичні інститути.

Як можна окреслити сучасний лад у Російській Федерації?

– Перебуваємо в авторитарній моделі держави, де одна людина приймає всі рішення.

Останнім часом часто кажуть, що Росія – це Путін. Ніхто не знає, що буде з Росією без Путіна. Дуже багато людей цього бояться. Геть як тваринний інстинкт. У нас немає нормальної системи зміни влади. На відміну від України, що пережила дві революції, з великими жертвами, але має цю систему. Лише так відбувається рух уперед і система стає передбачуваною. Це важливо для інвесторів, які вкладають гроші в економіку держави. Вони мають бути певні, що президент завтра піде, але держава нікуди не дінеться. У Росії такої впевненості немає.

У росіян є ще один стереотип – щодо революції: її бояться. У радянській ідеології до будь-якої революції ставилися позитивно. Це діяло, доки жила ілюзія будівництва комунізму. Як тільки це накрилося, революція перетворилася в абсолютне зло. Тепер її порівнюють з історичною поразкою та невдачею. Ще й додалася міфологема розпуску СРСР як "найбільшої геополітичної катастрофи XX століття".

Цю тезу озвучив Путін на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки ще 2007-го.

– Він сказав те, що від нього очікував народ.

Навіть опозиціонери не бачать у революції толку. Тому очікувати бунту в Росії не варто. Скоріше – нової перебудови, зміни на рівні еліт.

У Росії колись була популярна ідея змін через "м'який авторитаризм". Останній рік навчив, що в XXI столітті це не працює. Будь-яка м'яка диктатура не застрахована від того, що зірветься з котушок. Усі досягнення в Росії з модернізації за останні 15 років нинішня влада обнулила. І продовжує обнуляти.

×