Придурок, кум, Cтолипін, бікатарсис

Як спілкувалися ув'язнені ГУЛАГу

"Содержание большого количества заключенных в лагерях, тюрьмах и колониях, среди которых имеется значительная часть осужденных за преступления, не представляющие серьезной опасности для общества, в том числе женщин, подрост­ков, престарелых и больных людей, не вызывается государственной необходимостью", – йдеться у секретній записці міністра внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії (1899–1953) від 26 березня 1953 року. Наступ­ного дня почалася так звана "беріївська" амністія. З установ ГУЛАГу звільнили близько 1,2 млн осіб, переважно ув'язнених за політичними статтями.

ГУЛАГ – Главное управление лагерей

Підрозділ НКВС, а потім МВС СРСР, що в 1930–1956 роках відповідав за систему тюрем і таборів. Політичні в'язні називали їх "малою зоною". Мали на увазі, що "великою зоною" є Радянський Союз. Через ГУЛАГ за два з половиною десятиліття його існування пройшли близько 20 млн людей.

Головне управління таборів об'єднувало 53 управління, а кожне з них – розгалужену систему відділень. Загалом у Радянському Союзі існували понад 30 тис. місць позбавлення волі. Найбільші будови зводили ув'язнені – Біломорканал, Комсомольськ-на-Амурі. Радянських в'язнів відправляли на будівництво шосейних доріг і залізниць навіть у Монголію.

Зек – ув'язнений

Термін з'явився у 1920-х як абревіатура від "заключённый красноармеец". Пізніше виникло інше значення – "заключённый каналоармеец". Скорочення "з/к" офіційно використовували в документації ГУЛАГу. У спогадах політв'язнів термін майже не вживається.

 

БУР – Барак усиленного ­режима

"Саме дно пекла", – пише про БУР політв'язень Василь Рогач у книжці "Щастя – в боротьбі". Як правило, сюди садили на 15 діб. Видавали пайок – 300 г хліба й воду.

Особлаг – особый лагерь

Спеціалізовані табори для засуджених за 58-ю, політичною статтею. Створені постановою Ради Міністрів СРСР 21 лютого 1948 року. На початку 1952-го в них перебували понад 250 тис. в'язнів. На відміну від звичайних таборів, мали ґрати на вікнах, в'язнів на ніч закривали в бараках, до одягу пришивали номери.

Українці становили більшість ув'язнених спецтаборів. Так, у Степлазі неподалік Караганди їх було 46%, у Рєчлазі поряд із Воркутою – 40%. "Табір виробляв свою власну, незвичайну мову, – згадує "степлагівець" Артем Фельдман, родом із Москви. – Західні українці, яких було після війни багато в таборі, не хотіли говорити російською, а тільки по-українськи. Іноземці та жителі Середньої Азії, які зовсім не знали російської, поступово навчалися їхньої мови, вважаючи її російською".

В'язні "особлагів" зазвичай мали максимальні терміни ув'язнення. Від 1947-го у СРСР існував мораторій на смертну кару, відтак "25 років" був стандартним присудом для більшості "ворогів народу". Йосиф Сліпий (­греко-католицький митрополит, був у таборах із 1945 по 1963 роки. – Країна) записав почуту в камері історію: "Одна жінка вернулася із суду, на якому судили її чоловіка. Півсела вибігло напроти неї і питали: "Скільки дали?" А вона на те: "Слава Богу, тільки 10 літ".

Бікатарсис – транспортування мертвого тіла для захоронення за межами табору

На контрольно-пропускному пункті вахтові проламували череп покійника дерев'яним молотком, а груди пробивали шомполами – аби пересвідчитися, що той справді помер. Трупи зазвичай закопували голяка. Бути похованим у білизні – привілей для ув'язнених. Під час ранкового "розводу" їм часто нагадували:

– Хто добре працюватиме, систематично перевиконуватиме план і при цьому не порушуватиме таборовий режим, у випадку смерті буде похований у білизні.

Етап – транспортування із зони в зону

Міг тривати кілька місяців. "Це найбільш мучачі, просто вбивчі переходи", – пише греко-­католицький митрополит Йосиф Сліпий. А Михайло Сорока – помер на 34-му році ув'язнення, порахував: півроку провів у етапах. За цей час здолав відстань, що перевищує земний екватор.

"Побувати тиждень у Горківському чи Новосибірському пересильних пунктах – це зібрати цінні інформації з усієї країни, – писав Авраам Шифрін у книжці "Четвертий вимір". – Я не раз бачив, як їде етап, тисяча людей, наприклад, із Воркути на Колиму, а в той же час із Колими їдуть назустріч етапи на Воркуту. А це ж віддаль на 20 тисяч кілометрів! Безупинно йде тасування в'язнів".

"Столипін" – вагон, у якому етапували в'язнів

Вагони особливої конструкції для перевезення переселенців у Сибір чи інші незаселені райони Російської імперії з'явилися 1908 року з ініціативи прем'єр-міністра Петра Столипіна (1862–1911). Були гіршими від пасажирських, але кращими за "товарняки". Мали окремі відділення для людей і тварин. Пізніше вагони "вдосконалили" – з'явилися ґрати та інші атрибути суворого режиму. Часто людей перевозили до установ ГУЛАГу і в "товарняках".

Піти під мох – загинути під час етапу

Термін з'явився у Воркуті в 1930-х. В'язнів вивантажували з паро­плавів на річці Усі. Звідти до місць утримання треба було пройти понад 300 км, при цьому тягнути на собі спорядження. Часто потрапляли під "чорну ­пургу" – заметіль. Швидкість ­вітру сягала 40 м на секунду, мороз – 30 °С. Викопати повноцінну могилу не було можливості. У кращому разі небіжчика накривали шаром моху ягелю.

Кум – оперативний працівник

Одна із ключових осіб адміністрації табору – займалася "перевихованням" в'язнів. Будь-яку співпрацю з "кумом" осуджували в'язні.

Не вір, не бійся, не проси – головна заповідь політв'язня

Придурок – ув'язненийз інженерно-технічною освітою

Могли виконувати висококваліфіковану роботу. За це отримували кращі умови перебування, а також надбавку – "сто грамів хліба та пачку махорки". Хліб видавали щодня, а махорку – раз на місяць.

"Придурки – це вуха, очі, щупальці і дрянь лагерної адміністрації", – згадує Данило Шумук у книжці "За східним обрієм". Окрему, "інтелігентну" групу придурків кликали "Фан Фаничами", "Сидор Полікарповичами" чи "Укропами Помідоровичами".

Радость в зону – перевиконання плану роботи

За нього "зеки" отримували додатковий пайок. Так, за виконання 105% плану давали "плюс один" – 100 г хліба та каші. При більших показниках можна було отримати "плюс два" чи навіть "плюс три". Результати оцінювали не індивідуально, а для бригади. У кожній мав бути свій "стахановець". Його рекорд записували на табличці, з якою герой міг перший на чолі бригади заходити в зону.

Чуні – найпоширеніший вид взуття у таборах

Політв'язень Степан Мамчур описує їх так: "Це фантастичний винахід епохи соціалізму: кордова частина старого ската, загнута у вигляді човника і зшита такими ж кордовими нитками або дротом. Швидко і дешево, але нестерпно холодно".

×