"Путін – це суміш Гітлера, Муссоліні і Фра́нко"

 

У ГОЛОВІ ТЕПЕРІШНЬОГО РОСІЙСЬКОГО ПРЕЗИДЕНТА Є ОДНЕ: ЗБЕРЕГТИ СЕБЕ ДО БЕЗКІНЕЧНОСТІ, ТОМУ ВІН ЛЕГКО ВИКОРИСТОВУЄ В РИТОРИЦІ БУДЬ-ЯКІ КОНЦЕПЦІЇ, СТВЕРДЖУЄ МОСКОВСЬКИЙ ЖУРНАЛІСТ І ІСТОРИК МИХАЙЛО СОКОЛОВ

Яка сьогодні політична еліта Росії?

– У неї декілька характеристик. Перше: велика частина путінської еліти пройшла вишкіл КДБ та ГРУ. Вони бачать себе домінантною силою в пострадянському світі. Друге: сучасні політичні російські лідери пережили 1990-ті. Майже всі деякий час були відкритими або прихованими підприємцями. Вони добре знають правила російського бізнесу. Головне з них: якщо володієш контрольним пакетом акцій, то можеш ігнорувати міноритаріїв. Маючи "контрольний пакет акцій" у пост­радянському просторі, вони дозволяють собі ігнорувати інтереси Заходу. Зокрема, вважають себе мажоритарними акціонерами в Україні. Тому сприймають втручання Заходу в українські справи як злодійське діяння. У них суміш чекістської психології та бізнес -уявлення про політику.

Як взаємодіють влада й опозиція в Росії?

– Президент Путін свого часу служив у Німецькій Демократичній Республіці. Формально там існувала багатопартійна система. Їхні представники були в парламенті. Деякі депутати навіть дозволяли собі ухилятися від партійної лінії. Проте загалом це нічого не змінювало. Подібна система була в Польщі. Таку саму в Росії намагається відтворити Путін. Усі думські партії, за винятком кількох дисидентів, дійшли консенсусу в питаннях зовнішньої політики.

У чому її суть?

– Перше: антиамериканізм. Друге: уявлення про пострадянський простір як зону свого впливу. Тут комуністів, "Єдину Росію", "Справедливу Росію" й "жириновців" не відрізниш.

Ви стверджуєте, що "ліберали без демократії" створили в Росії класичну олігархію. Цей клас підігрує Путіну?

– У нас є доволі сильне угруповання "лібералів без демократії" всередині провладного класу. Вони не показують своїх фізіономій на публіку. Це не ліберали в американському розумінні слова, а помірковано ліві політики. Також вони не ліберали і в європейському варіанті, де поєднуються ідея вільного ринку та розвиток демократичних інституцій. Російські ліберали готові розвивати економічні свободи, але водночас бояться власного народу. Вважають: квазімонархічний режим здатний провадити кращу політику, ніж будь-яка модель, що опира­ється на волю суспільства. Переконані, що за інших умов російська економіка розвалиться. Псевдомонархічний режим у Росії здійснюватиме реформи в дусі Олександра?II чи Петра Столипіна. Їх виправдання – країна не дозріла до демократії і завжди хоче сильної руки. У 1990-ті ці люди стверджували, що народ – сліпий і проголосує за нацистів, дестабілізувавши відносини із Заходом. У результаті, народ проголосував за президента, який, на їхній погляд, уособлював російського Піночета. Теперішній народний президент – це суміш Гітлера, Муссоліні і Фра'нко. "Ліберали без демократії" зараз бігають по кабінетах Кремля. Намагаються переконати ностальгуючих за "русскім міром", що з часом агресія обернеться для Росії страшною революцією, розколом держави і падінням режиму. У відповідь чують: заприятелюємо з китайськими товаришами і якось викрутимося.

Якою "національною ідеєю" керується Путін?

– Для політичної російської еліти не притаманні сентименти до національної ідеї. Це – лише інструмент управління. В голові Путіна є одне: зберегти себе до безкінечності. Він легко використовує в риториці будь-які концепції. Йому підходить усе, аби тільки залишатися на плаву. Те, що говорить агент КДБ, який свого часу вербував людей, називається "операцією прикриття". Є реальні дії, такі як вторгнення до Криму, а є слова про національну ідею, якими можна це все обгорнути. Одного року він може говорити, що Росія – союзник Заходу. Згодом – цитувати Олександра Солженіцина (письменник, дисидент. – "Країна"). Потім вихоплювати цитати Івана Ільїна (філософ, прихильник Білого руху. – "Країна"), який хвалив Гітлера. Тепер Путін користується текстами про "русскій мір". Це все – інструментальні речі, створення чергових декорацій, що прикривають ту саму національну ідею: збереження себе і своєї групи за кермом влади.

Агресію в Україні Путін здійснив, прикриваючись ідеєю порятунку "русского міра".

– Склалися обставини, коли особиста емоційна реакція збіглася з бажанням отримати компенсацію у вигляді Криму. Ось він її й отримав. Побічним ефектом цього конфлікту стала ситуація на Донбасі. У нього визрівав глобальніший план щодо захоплення України. Тепер його реалізація призупинилася. Що буде далі – не зовсім зрозуміло. Для самодержавства характерно те, що значну частину рішень ухвалюють на психологічній основі та специфічно освоєній одномірній інформації.

Що це за інформація?

– Сучасний російський цар отримує її від спецслужб та чиновників, які від нього залежні. За деякий час він уже не розуміє реальної картини дійсності. Дивлячись підготовлений для нього звіт новин, не розуміє, що всі російські ЗМІ виконують його ж замовлення. Він стає в'язнем нереальної картини світу.

Про це говорила німецький канцлер Анґела Меркель.

– Так, вона заявила, що Путін живе в якомусь іншому світі. Цей "інший світ" Володимир Володимирович створив своїми ж руками. Точніше засобами масової дезінформації та спецслужбами, яким довіряє. Викривлене уявлення про реальність є джерелом ухвалення всіх рішень. Дій чорного кремлівського ящика ми не можемо зрозуміти.

Хто для Росії ворог номер один?

– Стабільний ворог номер один – США. Є ситуативні вороги: "небезпечна" Грузія, жахливі Естонія й Латвія, де мучать російських людей.

До якого рангу ворогів належить Україна?

– Раніше це була "злодійкувата" країна, яка безцеремонно крала російський газ. Тепер – жахливо небезпечна бандерівська націоналістична диктатура, що загрожує всім російськомовним. І, безперечно, їх треба рятувати. Розкручують образ ворога, на якого завжди можна переключити увагу суспільства. Звісно, є близько 20 відсотків прозахідно налаштованих людей. Ще стільки ж – ксенофобів та ізоляціоністів. А є "болото", яким можна керувати за допомогою телевізійних шприців із певною дозою брехні. Ворогом реально зробити кого завгодно. Зараз Україна в свідомості більшості російських громадян еволюціонувала у світову загрозу, де ось-ось бандерівці під жовто-блакитним прапором підуть на Москву.

Чому росіяни так легко піддаються пропаганді?

– Створений відповідний механізм промивання мізків. Перше, що робив Путін після приходу до влади, – приборкував політичні та бізнес-еліти. Він узяв їх під контроль силової чекістської бюрократії. Інший бік медалі – налагодження пропагандистської машини, яка тепер працює на повну силу. Він знищує всі фінансово-економічні джерела, що хоч якось сприяють існуванню незалежних медіа.

Чому більшість російських журналістів добровільно записалися в лави пропагандистів?

– Багато хто з них справді вірить, що потрібно відродити велику імперію, де домінуватиме російський народ. Деякі взагалі не вважають націями білорусів і українців. Сприймають як відгалуження єдиного російського народу. Інша причина – величезна кількість конформістів, які за хороші гроші готові працювати в будь-якому проекті. Вони – найманці. Яка їм різниця, кого обслуговувати – комуністів, фашистів чи націоналістів?

У якому стані російська економіка?

– Вона припинила розвиватися. Путін і його оточення вбивають бізнес, ініціативу. Підприємці, особливо середні, тікають із Росії. Виводять капітали, поки що це реально зробити. Ніхто при здоровому глузді не інвестує. Велика кількість підприємців живуть у Східній Європі. Вони лізуть куди завгодно, аби вийти з Росії. Проте політикам на це наплювати. Елітні групи поводяться як окупаційний режим. Діють за принципом "після нас – хоч потоп".

Коли ситуація зміниться?

– Поки що проти шовіністичної хвилі виступають лише дисиденти. Проте їхній вплив – мінімальний. Але теперішній кремлівський режим не вічний. У Путіна буде багато серйозних проблем. І йому доведеться обмежувати свої експансіоністські плани. Хоча б залишити материкову Україну в спокої. Щодо Криму в найближчі 20–30 років кардинальних змін очікувати не варто. Бо визнати зараз незаконною анексію півострова – політичне самогубство для будь-якого російського політика.

Що може відбуватися в Криму під владою Москви?

– Є ймовірність, що там з'явиться своя опозиція. Адже на півострові відбувається багато негативного: переслідування кримських татар, тиск на бізнес, проникнення агресивних груп із Північного Кавказу. ­Також у Криму побільшає криміналу й рекету силовиків. Коли ці фактори дестабілізують ситуацію, то розмова буде інша.

Які перспективи України в найближчому майбутньому?

– Плани сепаратистів руйнуються. Вони не контролюють Донбас. Росія не надаватиме їм відкритої військової допомоги. Можливо, з огляду на острах перед санкціями третього рівня. Виникатимуть серйозні внутрішні конфлікти між місцевими бандитами і заїжджою публікою.

На Донбасі можливий Придністровський сценарій?

– Сумніваюся. Багато залежатиме від дій Києва. Особливо це стосується роботи з донецькими елітами. Досвід Криму, де буде переділ власності, покаже частині впливових донецьких підприємців, що не треба класти пальця в рот російським бізнесменам, які працюють під дахом влади. Тоді вони й горло перегризуть.

Яким бачите майбутнє Росії?

– Конфронтація із Заходом дуже загальмує економічний розвиток. Внутрішні проблеми загострюватимуться. Серед невирішених питань – велика кількість міст, де закриття одного підприємства руйнує всю соціальну систему. Сільське господарство – нерозвинуте, провінція деградує. Але до потрясінь, скоріше за все, не дійде. Мізки й далі промиватимуть за допомогою пропаганди. Напевне, будуть точкові репресії проти опозиції. Жорсткіше контролюватимуть інтернет, використовуючи китайські методи закриття окремих сайтів. Буде стійкий авторитарний режим на межі тоталітаризму. Терміни його існування пов'язані зі світовою економікою – цінами на нафту й обсягами експорту російського газу в Європу.

Китай є загрозою для Росії?

– Так. Газовий контракт – збитковий для Москви. Слабкостями нинішнього російського режиму китайці скористаються не раз.

Які ще виклики постали перед Росією?

– Величезна загроза – дестабілізація в Центральній Азії. Там піднімається ісламський фундаменталізм. Коли американці виведуть війська з Афганістану (до 2016 року. – "Країна"), це стане відчутно. Держави цього регіону – нестабільні диктатури. Там багато безробітної молоді. А наплив робочої сили дратує етнічних росіян. Путінська Росія не може ввести візовий режим із Таджикистаном чи Узбекистаном. У Кремлі розуміють: якщо ці люди не виїдуть до Росії на заробітки, то у своїх країнах без роботи і грошей стануть рушійною силою політичних безладів. Зростуть шанси створення там ісламістських режимів. А це загроза стабільності для Татарстану й Північного Кавказу.

Кавказ – ще одна точка напруги. Завалювати грошима Чечню не буде можливості. Коштів, окрім Рамзана Кадирова, потребують і в Дагестані, і в інших республіках. Із безробіттям на Кавказі треба щось вирішувати. Інакше одна частина цих людей піде в банди, які роз'їдуться по всій країні, а інша стане на стежку ­сепаратизму. Подвійні стандарти – ­поганий приклад. Те, що Росія плодить сепаратистів на Сході України, вдарить по її стабільності.

×