Як на галичанина, Стьопа був чоловіком трохи дивним, хоч і мав кілька золотих зубів. Решта відомих мені галицьких Степанів, знайомлячись, казали: \"Штефко\", ще двоє - \"Степан\", і лише Стьопа сказав: \"Стьопа\". Але спочатку він педантично поставив біля вільного ліжка свою дембельську валізу. Так нас у гуртожитській кімнаті стало четверо: він, я, Вірчик і Микола.
З яких мотивів Стьопа вступив на філологію - цього я не знав і вже ніколи не знатиму. Пригадую перший курс, іспит із фонетики. Стьопина черга відповідати. Він сідає перед викладачем, називає номер білета й починає ділитися сокровенним: \"На мою думку, - Стьопа витримує змовницьку паузу, - звуки поділяються, - знову пауза, - на голосні та приголосні\". Викладач, старий ретроград, не повірив і вліпив \"незадовільно\".
Утім, Стьопині мовознавчі прозріння аж ніяк не заважали нам із ним приятелювати. Заважала його хвороблива пристрасть до чистоти й порядку. У своїх маніакальних фантазіях Стьопа доходив до того, що хотів привчити нас - мене, Вірчика й Миколу - щодня застеляти ліжка, а раз на тиждень ще й підмітати підлогу. Не на тих натрапив. \"Горбачов, - пояснювали ми Стьопі, - не для того взяв курс на демократію і гласність, щоб ти тут свій тоталітарний режим запроваджував\". На відміну від нього - старшого сержанта Совєтської армії - ми були щойно після школи і вважали себе носіями нового мислення.
Звісно, поодинці Стьопа міг влаштувати кожному з нас таку \"учебку\", що й Горбачов не врятував би, але в усьому, що стосувалося неписаного статуту внутрішньокімнатної служби ми троє виступали єдиним фронтом. Урешті-решт Стьопа здався й тільки час від часу бурмотів: \"Ех, салаги-салаги, не знаєте ви, що таке \"груз 200\". Звідти, де я був, вас би з такою дисципліною раз-два тим \"грузом\" додому відправили\".
Ну, це він даремно. Хоч до виходу на екрани фільму Балабанова залишалося більше років, ніж ми на той момент прожили, нам уже й тоді було відомо, що таке \"груз 200\". Або, наприклад, \"чорний тюльпан\". Суто теоретично, певна річ. Просто ми якось не могли повірити, що наш Стьопа - \"афганець\". Якийсь він був недоконтужений чи що. Майже нормальний, одне слово.
І правильно робили, що не могли. Бо насправді Стьопа служив у \"стройбаті\" в Москві. За що ми йому згодом були дуже вдячні - коли подалися разом на північні заробітки. Небагато б ми там без нього наштукатурили. Мабуть, із вдячності я на зворотному шляху дав йому закурити. Точніше, перелітаючи більш-менш Якутськ, приліпив сонному Стьопі запалену сигарету до нижньої губи і натиснув над головою у нього кнопку виклику стюардеси. Сміху було - на весь \"Ил-62\".
Востаннє я бачив Стьопу на врученні дипломів. У сенсі - зовсім востаннє. Бо днями спонтанно заїхали до мене колишні однокурсники. Не всі - кілька. І як ото на зустрічах випускників: хто та де, та з ким, та чи не збігати ще. Один директорує в школі, другий після інфаркту вийшов на пенсію у званні підполковника міліції, третій відсидів рік у німецькій в'язниці - друзі як друзі. \"А пам'ятаєте, - питаю, - Стьопу?\" - \"Стьопу? - вони мені. - А ти що, нічого не чув? Нема Стьопи. Працював десь у Москві на будівництві - і вбили\". Убивць, звичайно, не знайшли, якщо взагалі шукали. Дякувати й на тому, що вдалося повернути на рідну Франківщину тіло. Там, звідки його транспортували, це дотепер називається \"груз 200\".
1 
1
Коментарі