АНЕКСІЯ КРИМУ ПЕРЕТВОРИЛА РОСІЙСЬКУ ФЕДЕРАЦІЮ НА РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ
В ОСТАННІ МІСЯЦІ В РОСІЇ БАГАТО ХТО З ЛІБЕРАЛЬНИХ ПОЛІТИКІВ ТА ЕКСПЕРТІВ, ЯКІ ВІДЗНАЧИЛИСЯ КРИТИЧНИМИ ОЦІНКАМИ СТОСОВНО ПРИЄДНАННЯ КРИМУ ДО РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ, ЗАГОВОРИВ, ЩО В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ Є ВАРІАНТИ ЛЕГІТИМАЦІЇ АНЕКСІЇ. Всі версії основані на "праві націй на самовизначення" і/або на описі агресії як гуманітарної інтервенції нібито задля порятунку мирних кримчан від київської "хунти".
Жоден із цих аргументів не є ґрунтовним. Це означає, що Росія опинилася в серйозній зовнішньополітичній "пастці". Крим став для неї "ідеальним глухим кутом", в який путінський "бронепоїзд" приїхав через 15 років після свого, як здавалося, успішного й амбітного старту. Розглянемо російські теоретичні обґрунтування детальніше.
Чи можна посилатися у випадку з Кримом на доктрину самовизначення? На мій погляд, ні. Зокрема з причини, яку сьогодні згадують досить рідко не лише в Москві, а й у Києві. Нагадаю: принцип самовизначення у Статуті ООН було закладено як один із базових для наголошення на історично скороминущому характері колоніальних імперій і для затвердження прав "народів, що перебувають під іноземною окупацією". Оцінюючи його, треба мати на увазі два моменти. По-перше, він стосувався саме народів, а точніше навіть націй. По-друге, він не вказував конкретну форму такого самовизначення – нею могло бути не лише створення суверенної держави, а й, наприклад, автономія або протекторат. Більше того: в історії ООН був знаменитий документ, присвячений цьому питанню, – Резолюція Генеральної Асамблеї №?1514 від 14 грудня 1960 року відома як "Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам". На її підставі наступного року було створено Спеціальний комітет із деколонізації.
Цими актами ООН висловилася за самовизначення народів, якими керували ззовні. Йшлося про території, жителі яких, з одного боку, не мали своїх національно-державних утворень, а з другого – були позбавлені базових політичних прав представництва в рамках імперії. Результатом імплементації згаданих норм стало надання незалежності десяткам країн на різних континентах і прийняття їх в Організацію Об'єднаних Націй. Згодом цей принцип діяв і щодо багатоетнічних держав, у яких виникали національні рухи в окремих народів, що їх населяли. Таким чином відбулися й отримали визнання на міжнародному рівні країни, що виникли внаслідок розпаду Радянського Союзу, Югославії, Чехословаччини, а пізніше – Ефіопії та Судану. В усіх цих випадках йшлося про те, що народ, який не мав суверенітету – ні раніше, ні на момент сецесії (відокремлення, вихід частини із цілого. Найчастіше вживається щодо територіальної чи національної одиниці, що намагається відокремитися від держави з метою утворення власної чи приєднання до іншої. – "Країна") – формував державу, що відколювалася від метрополії або вичленовувалась із багатоскладової країни. Питання про те, чи мало населення право на самоврядування і участь у справах більшої держави, з часом втратило актуальність: жителі республік СРСР і французького Алжиру мали формальне представництво в органах центральної влади. Проте незмінним залишався принцип, за яким саме – і тільки – народ, що не мав своєї державності, міг претендувати на самовизначення.
Саме у цьому казус Криму відрізняється від решти інших. Якщо слідувати букві оонівських документів, ініціатором його самовизначення міг бути тільки кримськотатарський народ (який практично повністю бойкотував горезвісний референдум). Водночас росіяни, що жили на той момент на півострові, мали власну державу і могли "самовизначатися" за допомогою міграції (прикладів добровільного або примусового переселення людей із територій, що опинилися під контролем іншої країни, історія знає десятки). У "народу" Криму не було права на самовизначення, оскільки особливої національної суб'єктності ніколи не мав. Звісно, можна говорити й про те, що у багатьох випадках принцип самовизначення суперечить доктрині територіальної цілісності. На це часто вказують українські політики. Але всі аргументи російської сторони легко "обнуляються" і без такого аргументу.
ЧИ МОЖЕ ВИКОРИСТОВУВАТИСЯ У ВИПАДКУ З КРИМОМ ІДЕЯ ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ? На мій погляд, теж ні. Навіть не тому, що в Криму не було національної сегрегації чи пригноблення – на території півострова вільно використовувалась російська мова, російських шкіл було більше, ніж українських тощо. Не кажучи вже про геноцид. Проблема в тому, що і визнання окупації Криму результатом гіпотетичної "превентивної гуманітарної інтервенції" (таких форм історія не знає, але це не проблема – усе колись відбувається вперше) ніяк не дозволяє Росії включити півострів до свого складу, не порушуючи базових міжнародних норм.
Класичні гуманітарні інтервенції траплялися як відповідь на геноцид і масове знищення частини населення тієї чи іншої країни. Причому не обов'язково на підставі етнічної або релігійної приналежності. Так, наприклад, 1978 року В'єтнам окупував Камбоджу для повалення тоталітарного маоістського режиму "червоних кхмерів". За три роки його правління в країні з причин ідеологічної ненависті було вбито 2,2 мільйона людей. В'єтнамське вторгнення не було засуджене жодними міжнародними документами. Потім були Сьєрра-Леоне, Косове й чимало інших випадків. 2008 року дії Росії в Південній Осетії не спровокували серйозного конфлікту із західними державами, бо Москва застосувала цілком "гуманітарну" риторику. Тобто чинила в рамках звичної для Заходу логіки. У випадку з Кримом такий підхід міг би використовуватися аж до оголошення незалежності нової "держави". Потім повинні були послідувати обговорення ситуації міжнародним співтовариством, напрацювання системи гарантій прав кримчан і, можливо, возз'єднання півострова з Україною, а, імовірно, і його подальше незалежне існування як частково-визнаної держави.
Москва могла б діяти за прецедентом 1974 року, коли виникла Турецька Республіка Північного Кіпру. Тоді військові з кіпрської Національної гвардії вчинили спробу державного перевороту, підтриманого хунтою "чорних полковників" в Афінах (тут кремлівські пропагандисти повинні були провести паралелі з Майданом, керованим безпосередньо, наприклад, із Вашингтона). У відповідь турецькі "ввічливі люди" вторглися на острів, окупувавши 37 відсотків його території, задля захисту "тюркомовних" громадян. Проте Анкарі вистачило розуму погодитися на переговори у Відні за посередництва ООН, провести лінію демаркації під контролем міжнародних сил, дозволити жителям спірних районів змінити місце проживання, якщо на те було їхнє бажання. У результаті острів розділився на дві частини – грецьку й турецьку, яка на якийсь час утрималася від розмов про "незалежність". Проголошення суверенітету північної частини відбулося через дев'ять років. І хоча впродовж наступних чотирьох десятиліть ця псевдодержава була визнана лише Анкарою, вона існує й досі – по суті, під турецьким протекторатом.
Москва не пішла цим шляхом, а приєднала Крим до Росії на підставі маячні про "сакральність" півострова. Зазначу: в єдиному випадку, коли відбулося відділення держави, етнічно однорідної зі своїм сусідом (Косове і Албанія), про приєднання першого до другого не йшлося, бо всі учасники процесу розуміли: такий крок здатний дестабілізувати міжнародний порядок. Серйозно не обговорюються і перспективи об'єднання, наприклад, Румунії й Молдови – з тієї ж причини. Володимир Путін ризикнув же практично усім і формально зробив частину української території двома "суб'єктами" Російської Федерації.
РОСІЯ ОПИНИЛАСЯ В "ІДЕАЛЬНІЙ ПАСТЦІ". Згідно з Конституцією і нещодавно ухваленими законами, суб'єкт РФ не має права виходу з її складу, а громадяни несуть кримінальну відповідальність за заклики до дезінтеграції країни. Зворотного шляху немає ні у росіян, ні у жителів Криму. Водночас за всіма міжнародними нормами, поведінка Росії не може бути кваліфікована ніяк інакше як агресія, що призвела до анексії частини іншої держави. Крим є тимчасово окупованою територією, насильно приєднаною до складу іншої країни. Шанси на визнання міжнародним співтовариством цієї дії як легітимного кроку – мінімальні.
Ця ситуація вкрай небезпечна передусім для Росії – з двох причин.
З одного боку, вона не припускає можливості примирення із Заходом. Це завдаватиме Москві економічних збитків і нервуватиме не завжди адекватних жителів Кремля, провокуючи їх на ризиковані зовнішньополітичні кроки. Ми не можемо сьогодні знати, куди заведе Росію шлях, на який вона стала. Але абсолютно очевидно, що виграти нову "холодну війну" Москва не зможе.
З другого боку, відтворюється ситуація 50-річної давнини. Тоді Радянський Союз формально був визнаний усіма державами світу. Але водночас багато країн визнавали "уряди у вигнанні" Литви, Латвії та Естонії, що були включені до складу СРСР 1940 року. Тому погодилися з їх незалежністю одразу після її проголошення. Росія сьогодні нагадує Радянський Союз навіть більшою мірою, ніж того хотіли б товариші з "керівної і направляючої" партії країни. Приєднання Криму не просто розширило територію РФ (вона збільшилася тільки на 0,15%) або відновило Російську імперію (для цього недостатньо включити землі, населені титульною нацією). Воно de facto перетворило Росію на СРСР, і тим самим повернуло історію на шлях, який ця країна один раз уже проходила. І це гідне лише співчуття – як російського, так і українського
3 
1
Коментарі