Маємо мету. Але не всі розуміють, якими засобами її досягти. Тотальні й швидкі зміни не настають – й українці кидаються в крайнощі, – каже письменник Сергій ЖАДАН
Харківська влада у червні ухвалила рішення про перейменування просп. Петра Григоренка на честь радянського маршала Георгія Жукова, а днями відновила знесений пам'ятник останньому. Про що це свідчить?
– Це піар-хід міського голови Кернеса. Геннадій Адольфович готується до виборів, намагається підігріти й консолідувати свій і без того стабільний електорат. У країні фактично панує безвладдя. Порушивши закон, він нічим не ризикує (за поширення і публічне використання символіки комуністичного тоталітарного режиму представнику влади загрожує позбавлення волі на 5–10 років. – Країна). Кернес ніколи не приховував своїх поглядів. Хоча п'ять років змушений був підлаштовуватися під риторику Києва. Тепер у нього розв'язалися руки. Не має стримуватися.
Які настрої зараз у Харкові?
– Напередодні виборів підігрівається і проукраїнська частина, і проросійська. Це створює напругу. З моменту президентських перегонів атмосфера наелектризована. Думаю, це триватиме до завершення парламентської кампанії.
Але таке – по всій країні. Україна перебуває в зоні ризику. Після виборів президента в нас другий місяць цілковите безвладдя. Місцеві політики роблять, що хочуть. Центральна влада не дає притомних сигналів. Усі – в підвішеному стані.
Проукраїнська частина Харкова – яка вона, наскільки міцна?
– Найбільша проблема цього міста – в ньому живуть багато креативних людей, які майже не комунікують між собою. Тож місцева влада перебирає ініціативу. Зазвичай на проукраїнських позиціях – середній клас, бізнес, люди з вищою освітою, студенти. Вони бувають у Європі. Намагаються аналізувати ситуацію з точки зору історичної перспективи. Підтримували Майдан, потім включилися в добровольчий і волонтерський рух. Коли дивишся на результати виборів, може здатися, що цих людей мало. Але це не так. Вони дієві, пасіонарні. Коли є потреба, їх голос чути доволі гучно. У лютому 2014-го Янукович і компанія спробували провести з'їзд у Харкові. Городяни його зірвали.
Харків важкий на підйом. Утім коли небезпека стає реальна, він прокидається.
Ви казали, навряд країна повернеться в умовний 2010 рік, занадто дорогою ціною обійшлася нам свобода вибору.
Які настрої показали українці на президентських виборах?
– Усе, що зараз відбувається, викликає тривожні відчуття. До влади прийшли тотально некомпетентні люди. Вони не розуміють, що роблять, не відчувають це суспільство.
Країна п'ять років перебуває у стані війни, спротиву, боротьби. Десятки тисяч мусили виїхати з дому, втратили рідних і близьких, побували в полоні. Так просто не здадуться на милість людей із незрозумілими фантазіями. Українці вийдуть на новий Майдан набагато швидше, ніж думають політики. Наприклад, вивести людей на вулиці могло б оголошення референдуму про переговори з Росією. Говорити про дружбу з РФ, прикриваючись народовладдям – просто божевілля. Спроба реваншу й демонтажу незалежності погано закінчиться для тих, хто намагатиметься її реалізувати.
Найбільше від нової влади очікують припинення війни на Донбасі, зниження тарифів і зменшення впливу олігархів, показало опитування групи "Рейтинг".
– Нормально, коли люди хочуть миру. Але вони купуються на популістські гасла. Наївно сподіватися, що з вулиці прийде людина з добрими намірами та зупинить бойові дії. Коли Зеленський ішов на вибори, він не знав, як закінчити війну.
Складається враження, що людина не на своєму місці. Не розуміє, куди потрапила та що треба робити. Це може фатально завершитися для всіх нас. Найгірший сценарій – спроба демонтажу незалежності. 2013 року Майдан зміг це спинити ціною сотень життів. Не хочеться, аби до цього знову дійшло. Але варто бути готовими до будь-якого варіанта розвитку подій.
Які здобутки останніх п'яти років українцям слід захищати насамперед?
– Головний здобуток – ми змогли зберегти периметр незалежності. Те, що росіяни не окупували, скажімо, Дніпро чи Харків. Слід згадати, що було в березні 2014-го. За п'ять років ми трішки розслабилися. Для нас недостатньо реформ, мало прокладених доріг, відкритих підприємств. Це видається зрадою. Маємо коротку суспільну пам'ять. Наше інформаційне поле належить не нам. Протягом останніх років з українцями активно працювала ворожа пропаганда. Частину політиків, олігархів навіть п'ятою колоною не назвеш, це відверті посібники агресора.
Чого вимагати від майбутньої нової Верховної Ради?
– Вона має усвідомлювати ризики скочування до диктатури та керування однією людиною. Партії, що відстоюють проєвропейський вектор руху країни, будуть єдиною запорукою існування незалежності.
На жителів окупованих територій впливає російська пропаганда. Як налагодити контакт із цими людьми після повернення Донбасу та Криму?
– Усюди живуть українці. На території, яку контролює Україна, люди так само дивляться російське телебачення. Тож не треба думати, що робити з жителями окупованих територій. Варто зрозуміти, як нам усім дати собі раду. Маємо проблеми з ідентичністю, політичною свідомістю.
Які настрої на Донбасі в людей, яких ви зустрічаєте?
– До виборів були сильні антикиївські. Не сприймали Порошенка навіть ті, хто мав проукраїнські погляди. Телевізор переконав, що він – джерело всіх бід. Від Зеленського хтось очікує, що той завтра підпише капітуляцію. Хтось вірить, що як людина не з системи, він відповідає кіношному образу вчителя Голобородька. Настрої Донбасу різні, як і всього українського суспільства.
Відповідальність – головне, чого бракує українцям?
– Це одна з рис, яких катастрофічно не вистачає. З неї виходить здатність критично мислити. Якщо відповідально ставишся до своєї країни, бізнесу, близьких людей, не можна діяти емоціями. Це класичний посттоталітарний синдром: самоусунутися і покластися на іншого.
Після Майдану відповідальність у суспільстві прокидається. Для когось це поняття стало реальним і фізичним. Людина вирішила захищати державу від окупантів, бо більше нікому. Але Україна – не монолітна. Зміни не відбуваються по всій горизонталі в усіх регіонах.
Ви казали, перемогти у війні можемо тільки разом, не перекладаючи відповідальності одне на одного. Що має робити кожен?
– Достатньо на виборах підтримати тих, хто не хоче здати країну агресору. За п'ять років меншість напрацювала нормальну армію. А зараз 73 відсотки українців проголосували за можливість домовитися з ворогом "десь посередині". Варто відповідальніше ставитися до свого голосу.
Суспільство втомилося від війни. На це розраховувала Росія?
– Працює на виснаження. Має ресурси й таке суспільство, що дозволяють їй роками сидіти за стіною і чекати.
У нас є запит на якісні, тотальні й швидкі зміни. Хороше бажання – щоб завтра настало щастя. Але його не настає – і ми кидається в недоречні крайності. Маємо мету. Але не всі розуміють, якими засобами її досягти. Щастя дається важкою працею.
На культурному фронті наскільки міцні наші позиції?
– Попередні п'ять років – чи не єдиний історичний відтинок, коли поступ у справі української культури робився узгоджено з державою. Люди мистецтва зрозуміли: якщо хочеш щось змінити – включайся. Працюй, тисни на владу, заявляй позиції.
Захищаємо культурний простір – стала помітна українізація. Якщо не буде відкату, це дасть результат. Запрацювали культурні установи й інституції. З'явилася подоба культурної політики. Це спроба дати дорогу українському. Не треба просувати письменників або музикантів. Держава повинна забезпечити механізми існування, законодавчу базу. Культура дасть собі раду в країні з потенційними 40 мільйонами споживачів.
Зміни не настільки вкорінені, щоб не можна було відіграти все назад. За кілька місяців можна демонтувати все зроблене суспільством за п'ять років. Тому треба тиснути на владу. Щоб не скорочували фінансування культурних інституцій, не міняли керівництво Держкіно. Слід підтримувати Інститут книги, Український культурний фонд, Український інститут.
16 857 назв книжок видали українською мовою торік, за даними Книжкової палати. Це рекорд за час незалежності. Навіть 1920-ті літературознавці вважають менш потужними за сучасний злет. Українська культура переживає ренесанс?
– Україна далі формує книжковий ринок. Станом на 2013 рік його контролювала Росія. У наших книгарнях стоять українські видання – вже успіх. Щоб їх кількість росла, потрібно працювати.
Книгорозповсюдження є справою великих міст. У містечках – ні книгарень, ні книжок. Місцева влада могла б виділяти кошти на це, запрошувати авторів. Будь-куди поїдь – збереться читацька аудиторія. Ми п'ять років їздимо на Донбас. Сотні людей приходять на вечори. Кілька тонн книжок розійшлися по бібліотеках. Сформувалися потужні культурні українські центри. Кажуть, аби їздили раніше – війни не було б. Дурниця, як на мене. Війна почалася не тому, що тут не було книжок Кокотюхи. А тому, що прийшли росіяни.
Поряд із Донецькою та Луганською областями розташована Харківська. І там по райцентрах ситуація набагато гірша. Бібліотеки в жахливому стані, письменники не приїжджають, концерти ніхто не дає. Те саме стосується Дніпропетровщини, Херсонщини, Запоріжжя. Культурне життя зосереджене у великих містах. А запит на нього є скрізь. Людям страшенно бракує спілкування. Те, що їх прагнення нереалізовані – провина нашої культурної політики.
Таксисти в Харкові слухають українську музику, бо її стало більше на радіо за рахунок квот. Але чи змінює це ставлення до української культури?
– Українська озвучка фільмів у кінотеатрах існує років 10. А російськомовні глядачі заходять на сеанс і російськомовними з нього виходять. Наївно сподіватися, що присутність Віктора Павліка й Ірини Білик в радіоефірі кардинально змінить ситуацію. Але захищати свій інформаційний простір треба. Врешті, формувати його. Й одного разу це дасть результат.
Наш ширпотреб не кращий за російський. Їхній шансон замінювати українським не варто. Ліпше поставити Тома Вейтса (американський співак, змішує джаз, блюз і фолк-музику, грає рок. – Країна). В Україні вибух якісної музики – "Один в каное", Vivienne Mort, Dakh Daughters, "ДахаБраха", Kozak System, "Беz обмежень". Але на радіо крутять стару естраду. Це нагадує саботаж.
Як ставитеся до закону про мову? Українська потребує захисту, підтримки?
– Спробуйте в Харкові купити українську газету. Знайдете одне-два найменування. Або відшукати приватну школу з викладанням українською. Мова потребує розвитку, нормалізації. Закон на часі вже 28 років. Якби його прийняли 1991-го, ми не мали б багатьох політичних проблем. Доки мова має невизначений статус, доти є підставою для політичних маніпуляцій щоразу перед виборами. Варто лише подивитися, з чим ідуть на парламентські представники проросійських сил.
Українці почали більше подорожувати? Що це дає?
– Для багатьох Європа стала ближча. З'явилося відчуття, що ти людина не постсовкового простору, а сучасного світу. Маєш такі ж можливості працювати, вчитися, подорожувати, як француз або бельгієць. Але це більше стосується молодших. Моя мама в Києві ніколи не була. Що говорити про Європу. І таких українців багато – які не дивляться на Європу як частину свого простору.
Один із критеріїв поділу українців – ті, що десь були, і ті, що не були ніде. На сході звикли бачити світ очима російських телеканалів. Сидять у своїх містечках і селах і слабко уявляють, що в країні твориться. І це скоріше нещастя, ніж провина.
2 
1
Коментарі
1