Займаюся лише тим, що люблю і хочу. Радий, що поряд є ті, кому це потрібно.
Часом про мене кажуть: старий – дурний. Бо лабаю на гітарі, їжджу на Донбас. Не займаюся тим, що роблять у моєму віці – чекають судного дня.
Мій дід у 1930-х організовував у селі вистави за творами Тараса Шевченка. Мама була зв'язковою УПА. Вже у 1950-ті якась сука в селі здала її. Бабця з мамою втекли в ліс. Діда замордували. Тіло протягнули по селу. Хлопці вночі вкрали його й поховали. Ризикували життям. Аж 1991-го мамі передали, де він лежить. Боялися за неї. Стрийка (дядька. – Країна) вивезли в Сибір. Його тіло разом із татовим уже за незалежності перепоховали на цвинтарі біля Львова.
Мама з татом не крали на заводі. Казали: краще їсти пісну зупу (суп. – Країна), зате з чистою совістю.
Живу заради синьо-жовтого прапора. Це було найбільшою мрією моїх замордованих діда і баби.
На війну пішли найкращі, цвіт нації. Їх там винищують, а засранці множаться. Виховують нових засранців.
Коли працював в академії, часто випивав. Через несправедливість. Було багато "мажорів", за яких платили хабарі. І талановитих бідних студентів, яких не помічали. Постійно захищав їх, скандалив. Коли пропонували хабар, не просто відмовлявся, а принижував людину перед усіма. Через ті сварки і відсутність кандидатської мій контракт не продовжили.
Люблю цитувати Людовіка XIV: "Держава – це я". І всі біди, всі гріхи, все погане у державі – від мене.
Батько казав: "Левко, роби добро". Добро – це стан. Неможливо сьогодні зробити трошки добра, а завтра – трошки зла. Маєш обрати щось одне.
Є брехня, яка дає користь. Скажімо, не говорити смертельно хворій людині, що вона приречена. Але на фронті не можу обманювати.
Зворушує, коли солдати або волонтери просять намалювати ікону. Грошей не беру. Буває, хтось дзвонить замовити ікону додому. Називаю ціну. Кажу, не собі – на тепловізор хлопцям. А воно починає торгуватися.
Постійно закохувався в таких екстремалок, як сам. Коли плюс потрапляє на плюс, рано чи пізно заряди відштовхуються. Найдовший шлюб тривав 30 років. Інший – три з половиною. Танька, певне, дочекається, як умру. На неї виплескую всі емоції. Можу годинами кричати. Наче слухає, а спокійна, як камінь. За 10 років толком не посварилися.
Щастя – коли кохаєш, а не коли тебе кохають.
Ішли з Танею на базар. Страшний дощ. Питаю: маєш паспорт? Пішли в РАЦС заяву занесемо. Так і одружилися.
Був злий на весь світ, що мене не вбили на Майдані, а загинуло стільки молодих.
Бог дав нам незалежність. Далі все залежить від нас. Роблю те, що можу. Добре, як є соратники. Немає – все одно робитиму.
Не люблю, коли говорять про самопожертву. Її не існує. Людина егоїстично кайфує від того, що робить. А всі навколо кричать, що жертвує часом, силою чи здоров'ям. На дні народження у Бориса Возницького (реставратор, директор Львівської галереї мистецтв. Помер у травні 2012-го у 86 років. – Країна) всі говорили тости про самопожертву і патріотизм. Підійшов і кажу: ну признайся, що кайфуєш від того, що робиш. Він засміявся.
Наша освіта не вчить – галочки ставлять. Якщо хотів щось освоїти, йшов до майстра, який уміє і є практиком.
Поганих людей видно, а добрих – ні. Тому закрився в собі. Писав книжки, малював. До Майдану був один на цілім світі. Там відчув щастя. Ми перемогли самих себе й зупинили навалу.
Я – алкоголік. Або п'ю, або ні. Зараз покинув надовго. Коли не бухаю, втричі швидше малюю.
Бог дав багато вчителів. Мистецтвознавець Павло Жолтовський усім казав правду в очі. У нього не було середини – лише чорне і біле. Малював його портрети. Годинами говорили про Україну. Володимир Вуйцик – неперевершений львовознавець і крутезний реставратор. Старший за мене, а за дівок мало не побилися. Були дві сестри, і він захотів молодшу, яка логічно мала бути для мене. Аристократ-інтелігент. Нічого ніколи не просив. Усім казав правду. Перед смертю бачився з ним. Він сказав: "Як добре бути пенсіонером – не треба платити за трамвай". Зовсім не мав грошей. Дуже хворів. Ніхто не допоміг ліками. А він не попросив.
Живу в раю. Все маю. От хтось каже: колись буде добре. Ми тут сидимо – нам погано? Чогось ліпше хочеш? А що таке – ліпше?
Часом приходжу на Байкове кладовище і сповідаюсь Лесі Українці. Розмовляю з нею про те, що відбувається в країні. Інколи – з іншими митцями. Це допомагає знайти нові сили.
П'ять разів був батьком. Родилися сини. Завжди хотів доньку. Коли з'явилася, божеволів від щастя.
В Авдіївці на стіні будинку намалював ікону. По тому району вже не гатять. Іншим разом малював Богородицю, а по мені стріляли. Один каже: вона і вберегла. А я думаю: може, снайпер був п'яний?
Не заздрю олігархам і мільйонерам. Більшість – самотні і залежні від багатства. Якщо втратять статки, то зникне сенс життя.
Важливо бути господарем над грошима.
Дитині треба давати лопату, а не гроші. З лопатою навчиться заробляти. А даси гроші – купить якусь дурничку.
Якби подарували палац, зробив би там арт-центр.
Не роблю копій. У них нема душі.
Не належу до жодної конфесії. Що таке церква? Кожен має свого Бога. Головне – віра. Церква має бути напряму до Бога. Не до Папи, Варфоломея, Кіріла. А по діагоналі: людина – Україна – Бог.
Бог любить сильних. Усе їм дає. Ненавидить нитиків і жебраків.
Люди не міняються. Зрадника виправити неможливо. Тому не зважаю на них.
Живу без телевізора.
Коли брешеш собі, брешуть і твої роботи.
Не пробачаю підлість і підставу. Пробачиш – ще сто разів підставлять.
Не існує критеріїв, якою має бути жінка. Жінка – не товар.
Що надихне більше, ніж боєць, який носить мою дерев'яну іконку під броніком? Вірить, що захищає сильніше за броню.
Найбільше боюся, щоб мені не перестали вірити.
2 
1
Коментарі