Свобода - це річ, про яку нормальна людина повинна не пам'ятати. Це як повітря. Коли воно є, ти його не помічаєш. А коли людині нема чим дихати, вона раптом згадує, що повітря - це коштовність. Пташки, які вміють літати, абсолютно не цінують політ. Вони просто роблять свою справу. А от у неволі розуміють, що таке літати.
На землі ми наче не в себе вдома. Раз я з литовським приятелем перетинав білоруський кордон, а там саме дорогу ремонтували. Табличка потішила: "Вибачайте за тимчасові незручності". Так і людське життя: вибачте за тимчасові незручності, далі, може, буде краще.
У Білорусі виросло покоління нормальних внутрішньо вільних людей, яким той ідіотизм, що влада робить на кожному кроці, не те що не перешкоджає, а додатково мотивує.
Є у вас Янукович. Можна його приймати. Це несвобода. Але нонконформіст, який має моральний обов'язок зробити щось супроти, так само невільний, тільки з іншим знаком. Треба жити так, ніби того Януковича не існує. Але часом тяжко забути про таких персонажів.
У Білорусі повітря естетизоване. Це допомагає, коли існуєш у тяжких акустичних умовах: читаєш, а тебе можуть не почути. Тоді, щоб звучати гучніше, більше резонуєш. Тебе мають почути з першого разу, бо другого може і не бути. Такою напругою дзвенить повітря в Мінську.
Сума твоїх недоліків і помилок колись сприйматиметься як твій авторський стиль
Поезія не повинна перетворюватися на рекламні слогани. Читачу треба залишати місце для фантазії.
Сьогоднішня школа не вчить людину любити поезію. Тому часом варто вивести поета на вулицю, підманути читача попсовою забавкою, а з нею в комплекті підсунути щось тонше.
Зрештою, сума твоїх недоліків і помилок колись сприйматиметься як твій авторський стиль.
Білоруська - це мова переважної меншості. Її не підтримує ні держава, ні громадяни. Бо вважають непрестижною. Мої старші колеги з публіцистичним пафосом у стилі шістдесятників казали, що треба частіше нею послуговуватися. Але у нас свобода сумління. Я не можу сказати "треба". Це ідіотизм. Бо ти вторгаєшся на приватну територію чужого сумління. Але ти можеш спокушати. А раптом російськомовна людина послухає текст білоруською, і захоче ще.
У білорусів партизанський підхід. Може вважати цю мову рідною, але не розмовлятиме нею, доки не впевнений, що співрозмовник - свій, і що не отримає за це по голові. Бо в нас за білоруську мову омонівці б'ють. Але коли раптом білорус чує її від когось іншого, то радісно переходить на білоруську й собі. Отака конспірація.
Білоруська мова вже давно виродилася в те, що українці називають суржиком, а ми - трасянкою: білоруська фонетика плюс мова телесеріалів. З іншого боку, за 30-40 років мова вдруге народилася як інтелектуальний продукт в устах студентів, митців, рок-співаків і поетів. Більшість цих людей походять із російськомовних сімей. Чомусь стається, що в 14-16 років вони переходять на білоруську. А ще є направду білінгви, які не зауважують, коли перескакують з білоруської на російську, і назад. Вони - вдячні слухачі й читачі. Слухатимуть і читатимуть не тому, що воно білоруське, а тому, що добре. Підозрюю, що на Сході України за таким же принципом читають Сергія Жадана. Не тому, що український, а тому, що класний. Це, мабуть, найцивілізованіший шлях популяризації.
Немає більш подібних націй, ніж українці й білоруси. Маємо посередині ще спільне Полісся, яке невідомо як поділити. Ви співаєте "Ой, чий то кінь стоїть", а ми "Ой, сивий кінь біжить". Один біжить, другий стоїть - ось і вся різниця. Маємо 86 відсотків спільної лексики. На цьому тлі решта 14 створюють родзинку, фішку.
Українці голосніше кричать, коли захоплені, вони на крихітку холеричніші, а білоруси ледь меланхолійніші. Українці трохи більше торгуються на базарі. Ми м'якіші й згідливіші. Часом мені здається, що українські хлопці й дівчата комунікабельніші. Білоруси сором'язливіші й стримані. Може, українській дівчині трохи легше вийти заміж. Це мої стереотипи.
Білоруси й українці мають спільну народну пісню "Про бідну босоту" і "Про бідну голоту", тільки ваша на вісім рядків коротша. Це означає, що терпцю у вас менше.
У вас Майдан відбувся з першого разу, а в нас ні - замало людей вийшли з себе й зірвалися з котушок. Доведеться ще трохи почекати.
Щодня усвідомлюю, що всі країни-сусідки розвиваються, а ми стоїмо на місці. Ця втрата часу мене дратує. Особливо - відтоді, коли народилася дочка.
Може, я людина неперебірлива. Мені досить почитати хороші книжки й поїхати в улюблене місце з дорогими людьми. Без усього іншого я можу обійтися.
Мрія - це завжди щось більше за матеріальний її еквівалент. Коли людина марить про велосипед, для неї це щось крилате й недосяжне - це колісниця Геліоса. А як тільки його отримуєш - колеса, залізяччя.
Коли мені було років 6, побачив радянський мюзикл про мушкетерів із Боярським у головній ролі. Саме тоді в крамницях з'явився набір пластмасових шпаг. Страшенно мені ті шпаги хотілося. А мама не купувала - не з економії, боялася, щоб я око собі чи іншим дітям не виколупав. Тепер дивлюся на ті шпаги й не розумію сам себе.
Удруге поцілунок, цукерка, сигарета й ковток міцного плодово-ягідного напою так уже не смакують. Це потужна одноразова зброя психічного ураження
Я був влюбливий хлопчик. Мріяв знайти дівчинку, яка стане моєю дружиною. У дитсадку ми з однією лежали на сусідніх розкладачках, нам було років по 5, я дозволяв собі гладити її руку. Поки одного разу вихователька не надавала мені по руках і не поставила в якусь темну комірку. Я відчував себе борцем за світлі ідеали кохання.
Я був молодим студентом і складав свої перші віршики. До Мінська приїхав зірковий російський поет Євгеній Рейн, давній друг Йосипа Бродського. Зустрівся він і з мінськими молодими авторами. Всі трошки почитали, метр щось прокоментував, здається, заснув посередині вечора, і всі розійшлися. Наступного дня організатори мені сказали: "Ніхто більше не сподобався, а твої вірші метра дуже вразили, перепитував, як тебе звати". Ото йду я собі й міркую: "Треба ж, я!" І тут я послизнувся на ожеледиці, пролетів кілька метрів і так трахнувся всіма місцями об лід, що вирішив: не варто дозволяти собі самозакоханих думок. Пам'ятаю про ті синці весь час.
Не замислююсь, наскільки реалізований. Є просто речі, які мені робити цікаво, і які нецікаво. Цікаво братися за складне, що не кожен зможе. Це драйв: вдасться чи ні. Наприклад, позмагатися в слемі з потужними суперниками, коли облажатися дуже легко. Раз мені захотілося вперше в житті стати на ковзани. Став і поїхав, не вдарився.
Недавно з дружиною переглядами фільм "Бум" із юною Софі Марсо у головній ролі - про те, як підлітки дорослішають. У її віці я дуже переймався - вдасться чи ні 13-річним дітям закрутити вечірку потай від батьків. А це раптом ловлю себе на думці, що переживаю за дітей як батько. Оце показник, що переходжу в іншу вікову категорію. Мені приємно почуватися батьком 5-річної доньки. Цікаво подивитися на себе, коли матиму 5-річну онуку.
Кілька днів тому з компанією молодих літераторів їздили в табір для дітей-інтелектуалів. Виступаємо, їх у залі 300, вони абсолютно адекватно реагують на натяки й алюзії, сміються у потрібних місцях, а не там, де непристойне слово. Радісно розкупили торбу книжок, яку ми привезли. У цій ейфорії ми перебували весь день. Вертаємося назад електричкою. Сіли скраю на вільні місця: якась скринька і сидіння на три персони. Мені випала скринька. Розмовляємо, бачу, до мене йде якась дівчина. Зупиняється і дивиться на мене. Я автоматично потягнувся давати їй автограф, а вона запнулася, і просить: "Шановний, ви не можете підвестися, бо сидите на ящику зі сміттям. А я хочу сміття викинути". Отак буває: щось про себе самозакохано надумав у ейфорії, а виявляється - сидиш на сміттярці.
Найкраще - унікальне й чудове - тоді, коли вперше й неочікувано. Вдруге поцілунок, цукерка, сигарета й ковток міцного плодово-ягідного напою так уже не смакують. Це потужна одноразова зброя психічного ураження.
Буває закохаєшся в 11 років, і хочеться головою об стінку розбитися, щоб потрапити в похід з тією дівчинкою. А пізніше зустрічаєш і розумнішу, і наче привабливішу, а битися головою об стінку вже не хочеться.
3 
1
Коментарі