Із часом Московська патріархія обмежиться лише етнічними росіянами або тими, хто принципово не бачать себе в іншій церкві. Немає логіки українцям перебувати під впливом ментально й ідеологічно чужої структури, – каже релігієзнавець Олександр Саган
15 грудня Україна відзначатиме другу річницю Об'єднавчого собору представників Київського патріархату, Української автокефальної церкви та деяких ієрархів і священників Московського патріархату. Що можна назвати головним здобутком після утворення Православної церкви України?
– Вдалося стабілізувати ситуацію після Об'єднавчого собору. Маємо перспективу якісної зміни церкви. Громади переходять із Московського патріархату до помісної Православної церкви України. Цей процес, на жаль, трохи пригальмований через юридичні перешкоди. У тому числі з боку місцевої влади – деякі громади роками чекають перереєстрації.
Помісну Православну церкву України визнали на всеправославному рівні. Ми стали рівноправною церквою в сім'ї інших.
Чому створення власної помісної Православної церкви було важливе для України?
– Українські помісні церкви (УПЦ КП, УАПЦ) існували і до 2018-го. Питання стояло у визнанні Константинополем. Тому ми говоримо про те, що у грудні позаминулого року відбулося не створення, а саме набуття законної сили ПЦУ. Це остаточно довершило політичне становлення України як незалежної держави. До того моменту наша країна була надзвичайно вразлива. Мали відкритий, неконтрольований канал духовного й ідеологічного впливу на українців. Після отримання томоса вплив Російської православної церкви в Україні різко зменшився.
Православні України отримали сатисфакцію визнання, є рівноправною частиною вселенського православ'я. Православні українці, які не належать до Московської патріархії, тепер можуть на рівних учитись у релігійних установах за кордоном, брати участь у світових православних і міжконфесійних заходах. Раніше Московська патріархія могла вимагати, як це було в деяких європейських країнах, розриву контрактів на служіння в католицьких храмах, які укладали громади, наприклад Київського патріархату. Мовляв, останній – "неканонічний". Таке було, наприклад, в Іспанії.
Тож визнання автокефалії ПЦУ має два аспекти. Політичний – для національної безпеки. І церковний – дає українському православ'ю змогу розвиватися і зростати на рівні з іншими.
24 жовтня Православна церква Кіпру визнала автокефалію Православної церкви України. Зробила це четвертою з 15 православних після Вселенського й Олександрійського патріархатів і Церкви Греції. Щось може прискорити визнання?
– Якщо враховувати протидію РПЦ, результат оптимальний. Московський патріархат уже діє на рівні істерики. Розриває євхаристійні відносини з церквами, які визнають ПЦУ. Починає проводити політику експансії на території цих церков. Не варто забувати, що самої Московської церкви не визнавали 141 рік. На тлі цього чотири впливові й авторитетні церкви за два роки – це хороший темп.
Усі помісні православні церкви визнають нашу ПЦУ. Але маємо почекати та провести для цього роз'яснювальну роботу. Думаю, що навіть сама Московська патріархія прийме колись таке рішення – коли демократизується політика Російської Федерації та православна церква перестане бути політизованою структурою.
Помісна Православна церква України зі свого боку може прискорити визнання?
– Не варто робити це штучно. Інші помісні православні церкви мають знайти внутрішній консенсус у питанні визнання ПЦУ. Найголовніше, що маємо робити, – гарно подавати себе, поширювати інформацію про діяльність та об'єктивну історію ПЦУ. Наприклад, у своєму останньому інтерв'ю глава Кіпрської Церкви архієпископ Хризостом говорить, що лише недавно дізнався про те, що Московська патріархія грубо порушила всі приписи Константинопольської патріархії щодо Київської митрополії. 1686 року Вселенська патріархія погодилася на релігійний протекторат Москви над Києвом. Але тоді висунули чіткі умови. А саме: поминання Вселенського патріарха, збереження давніх традицій Київської митрополії, в тому числі й щодо виборності митрополита, тощо. Всі ці факти грубо спотворені московськими істориками. Є навіть версія, що нібито Константинополь продав Київську митрополію за 200 червінців.
Тому нам потрібно велику увагу приділяти поширенню правди та своєї позиції серед представників інших церков і бажано доступними для них мовами. Поки що це залишається нашим найслабшим місцем на тлі потужного лобізму Російської церкви. Проте Москва все одно програє, бо визнання ПЦУ – це об'єктивний процес, який спинити неможливо. Адже невизнання ПЦУ з боку більшості православних церков, які отримали такі томоси від Константинополя, фактично означає заперечення власних автокефалій.
На які церкви має найбільший вплив Російська православна церква? Що йому можна протиставити?
– Патріарх Кирило (предстоятель РПЦ. – Країна) заявив, що ніколи не визнає Православної церкви України. Адже Київська держава й церква для них – витокова історія. Сама ж Московська церква, так вона називалася до початку XVIII століття, утворена лише 1448-го шляхом розколу Київської митрополії і самопроголошення автокефалії.
РПЦ відкрито тисне, використовуючи економічні й політичні важелі, на інші православні церкви. Чого варта одна лише історія з тиском на Елладську церкву, де лобістами московських інтересів були навіть грецькі міністри. Фактично Кремль проводить політику релігійної експансії. Це суперечить розумінню поняття "помісна церква". Росіяни відкрито впливають на чужі канонічні території. Наприклад, у випадку з Олександрійською патріархією, яка визнала ПЦУ в листопаді торік. Так от, Москва почала приймати під свою юрисдикцію і фінансувати священників цієї церкви ще в січні 2019 року. Така агресивна політика дещо лякає інші помісні церкви. Не всі можуть жорстко дати відсіч. На деякі РПЦ має ще й фінансові важелі тиску. Тож вони поки що не поспішають із визнанням Помісної церкви України, щоб не наражати себе на протидію МП.
Світ змінюється, можливості Москпатріархії – теж. Тому рано чи пізно визнання ПЦУ всіма помісними церквами відбудеться – це відповідає канонам і давнім традиціям православ'я. Усі помісні церкви, крім п'ятьох, згаданих ще в постановах Вселенських соборів, отримували томос про автокефалію з рук патріарха Константинопольського. Тому ми йдемо правильним канонічним шляхом.
"Об'єднавчий собор українських церков у грудні 2019 року обрав митрополита Епіфанія канонічним митрополитом Київським і всієї України. Ухвалив статут Церкви України. Відтоді нова автокефальна церква є єдиною канонічною Православною церквою на території Української держави. Константинополь вже не розглядає Онуфрія як канонічного митрополита Київського, йдеться в листі Константинопольського патріарха Варфоломія від 30 жовтня. Що це означає на практиці?
– Цей лист підтверджує тезу дворічної давності, яка звучала перед Об'єднавчим собором. Тоді було чітко сказано, що з жовтня 2018-го, після Синодального рішення Константинополя, скасовано акт 1686 року про тимчасове входження Київської митрополії під юрисдикцію Москви. Усі православні клірики, які діють в Україні, опинилися на канонічній території Константинопольського патріарха. Усіх їх він як Предстоятель церкви, згідно з канонами, запросив на Об'єднавчий собор. Але була умова: хто не прийде, той самоусувається від ПЦУ та перебуває на чужій канонічній території. Тому після Об'єднавчого собору Онуфрій, за православними канонами, перестав бути правлячим православним митрополитом Київським, а став просто митрополитом у Києві. Лист Варфоломія підтверджує статус-кво. Служителі Московського патріархату є священниками чужої церкви, які діють на канонічній території ПЦУ. Верховна Рада України ухвалила закон, за яким Українська Православна церква зобов'язана змінити назву – повинна чітко вказати свою юрисдикційну належність, як це й було в її Статуті до 2007 року. Тобто мають іменуватися Українською православною церквою Московського патріархату. Проте юристи УПЦ МП старанно блокують реалізацію цієї законодавчої норми.
Близько 600 громад перейшли з-під юрисдикції УПЦ МП до ПЦУ за два роки. 2018-го розраховували на більше чи навпаки – результати перевершують очікування?
– Зараз цифра дещо більша, але важко назвати точно. Багато документів щодо переходу громад блокуються в судах. Частина не вийшла навіть з органів державних установ. Деякі громади хотіли перереєструватися ще 2019 року, проте досі не можуть завершити почате. Перехід – бюрократизований. Правила прописані туманно. Цим користується Московський патріархат, зокрема оскаржує правомірність і правочинність деяких зборів, шукає зачіпки у протоколах голосування. РПЦ в Україні подає протести ледь не на кожний перехід, намагаючись через суд зупинити його. Де це не вдається, створює паралельні громади.
2018-го очікували, що буде значно більше громад, які перейдуть. Адже навіть листа до Константинопольського патріарха щодо необхідності надання автокефалії підписали 12 ієрархів Московського патріархату. А на Об'єднавчий собор дійшли тільки двоє, що лише засвідчує силу тиску й залякувань, які застосували проти цих людей. Але не варто втрачати оптимізм. Із часом Московська патріархія в Україні буде обмежена лише етнічними росіянами або тими, хто принципово не бачать себе в іншій церкві. Адже немає логіки в тому, щоб українці, маючи свою визнану православну церкву, перебували під впливом ментально й ідеологічно чужої структури.
Чи має перехід парафій до ПЦУ регіональне забарвлення?
– Так, і це можна пояснити ще й політикою місцевої влади, яка часто блокує навіть проведення зборів вірян. Проте є покращення. Наприклад, жовтневе дослідження Центру Разумкова показало, що ПЦУ достатньо потужно зростає. Два роки тому 20 відсотків православних ототожнювали себе з Помісною церквою України. Сьогодні – понад 30 (32,2% відносять себе до ПЦУ, 21,9% – до УПЦ Московського патріархату, 0,8% – до інших православних церков, 43,1% заявили, що вони просто православні. – Країна). Дослідження показало несуттєве посилення позиції Московського патріархату вперше за 10 років. Це пов'язано з інформаційною кампанією. УПЦ МП має медійні канали, якими доносить свої ідеї і спотворює образ Помісної церкви України. А підтримка ПЦУ та необхідності автокефалії у ЗМІ фактично зникла.
ПЦУ – це переважно центр і захід України. Але є чітка тенденція до того, що ідея помісності поступово зрушилась із заходу в центр. Із часом вона переходитиме Дніпро й охоплюватиме схід і південь.
На території Донецької та Луганської областей, що підконтрольна уряду, до ПЦУ перейшла лише одна громада, свідчить Релігійно-інформаційна служба України. Як можна зацікавити людей у тих регіонах?
– Для багатьох стає шоком відкриття реальної історії православ'я в Україні та РФ. Вони живуть московськими імперськими міфами. Коли цим людям розказують, що росіяни фактично захопили Київську митрополію, що сама Московська митрополія не була визнана понад 140 років, їхнє ставлення змінюється. Головне – донести правду до людей, а вони вже нехай вирішують. РПЦ в Україні сформувала потужну інформаційну завісу, через яку складно пробитися. Це можуть робити науковці, вчителі, товариства поширення освіти серед громадян. Це наше велике стратегічне завдання. Наприклад, три роки тому я прочитав лекцію про Помісну церкву та її необхідність в Україні у прифронтовому Краматорську. Сама ідея такої лекції багатьом видавалася фантастичною. Я був готовий до того, що прийдуть 10–20 проукраїнських активістів. Натомість був повний зал місцевого будинку культури, майже 250 осіб, маса запитань. Із задоволенням розібрали брошурки, які я привіз. У людей немає об'єктивної інформації – ми повинні їм її надати. А тоді можна буде побачити зовсім інші тенденції, ніж нинішні.
Щойно створена Православна церква України має великі шанси стати сучасною церквою – побудувати діалог із суспільством і вести його зрозумілою для нього мовою. Чи є бажання в ПЦУ стати модерною, давати власну оцінку нагальним проблемам, як‑от пандемія, фейки й маніпуляції, війна на Донбасі, популізм, булінг і дискримінація тощо?
– Церква та суспільство часто живуть у паралельних світах, перестріваючись лише на великі свята. ПЦУ готова мінятися, відмовлятися від середньовічних, застарілих речей, які не працюють. Прийняли новий Служебник, працюють богословські комісії з інших напрямів церковного життя. Як на мене, необхідні зміни і щодо вшанування деяких свят і святих. Адже, наприклад, навіть у Київському патріархаті довгий час поминали Андрія Боголюбського, який спалив Київ і викрав наші святині. Нині ці зміни вносять. Входження у сферу вселенського православ'я дасть можливість нам активніше включитися в богословські дискусії, залучити молодь до всесвітніх рухів тощо.
Проте такі зміни потребують часу й розуміння, а отже, детального роз'яснення. Нині тривають об'єднавчі процеси, переходи громад. Тому, як на мене, не варто робити різкі кроки. Наприклад, щодо календарної реформи. Це могло б внести розбрат в саму церкву, де досі триває "притирання" представників колишньої Київської патріархії та Української автокефальної церкви. Треба всім іще звикнути до нового Статуту. Зробити все можливе, щоб історія з амбіціями експатріарха Філарета не повторилася (досі вважає себе главою ним же ліквідованої УПЦ Київського патріархату. – Країна). Реформи наростатимуть у міру посилення єдності всередині церкви.
Хто в Україні чинить найбільший опір ПЦУ?
– Тут ключовим фактором назвав би велику економічну підтримку УПЦ МП у протидії переходам громад. Є люди, які проплачують суди, наймають релігійних тітушок для залякування вірян. Громади, які переходять із МП, часто роблять це без священників. Адже тим платять за відмову від переходу. Наприклад, олігарх Вадим Новинський ніколи не приховував свого фінансування РПЦ в Україні. Це не заборонено, проте в такій формі, як це відбувається, така діяльність спотворює реальне волевиявлення людей.
Політики блокують будь-які необхідні та передбачені законом заходи протидії антидержавній діяльності УПЦ МП. Сотні кліриків Російської православної церкви в Україні транслюють відверто антиукраїнські ідеї. Закликали вірян не йти в армію та ухилятися від призову 2014 року, коли почалася війна з Росією. На жаль, лише одиниці священників-сепаратистів отримали судові вироки. Більшість із них покарані умовно. Проте така фактично безкарність породжує нові злочини проти людей і державності.
Позиції ПЦУ зазнали змін із приходом до влади Зеленського?
– Нині держава фактично самоусунулася від підтримки Помісної церкви. У ЗМІ є багато спекуляцій, що за часів попереднього президента нібито відбулося втручання держави у справи церкви. Проте допомога ідеї помісності, яка була надана з боку держави, цілком вкладається в чинні норми законодавства. А статті 29–30 профільного закону навіть спонукають держоргани до такої діяльності. Крім того, йдеться про чіткий аспект національної безпеки. Питання Помісної православної церкви – ключове у справі виживання незалежної України в умовах війни. Московський патріархат не лише трактує її як громадянську, але й всіляко допомагає розвитку сепаратистських настроїв у країні.
Після президентських виборів це питання взагалі було зняте. Сподіваюся, з часом влада зрозуміє, що українська церква в Україні має стати пріоритетна. Без цього не буде політичної незалежності. Історія всіх помісних православних церков підтверджує це.
Митрополит Кримської єпархії Православної церкви України Климент звернувся до генерального секретаря ООН Антоніу Ґутерреша через утиски української церкви на окупованому Росією півострові. Кількість проукраїнських релігійних громад там зменшилася з 49 2014 року до шести на сьогоднішній день. Чим може зарадити міжнародна спільнота?
– Досі це питання не має вирішення. Громади не можуть існувати без людей. Мені особисто митрополит Климент розповідав, що, наприклад, на богослужіння в їхні храми приходили офіцери ФСБ і на відео знімали присутніх. Потім цих людей звільняли з роботи, на них відкривали кримінальні справи тощо. Вірян на окупованій території залякують. І вони бояться ходити у храми ПЦУ. Релігійного та дипломатичного вирішення цього питання немає. Росія не дослухається до жодної постанови щодо свободи совісті на півострові. Така ж проблема й на окупованому Донбасі.
Предстоятель ПЦУ Епіфаній заявив, що український народ поки що не готовий до перенесення святкування Різдва з 7 січня на 25 грудня. Чому важливо це зробити?
– 7 січня Різдво святкують лише чотири православні церкви. Інші провели календарну реформу ще на початку ХХ століття. У нас вона теж відбудеться. Але це треба робити толерантно, через роз'яснювальну політику. За одне-два покоління ситуація вирішиться сама собою. Є позитивний досвід церков, де офіційно дозволили святкувати Різдво і 25 грудня, і 7 січня. Старше покоління відзначало в січні, молодше – у грудні. У Греції намагалися все змінити одним указом. Незгодні створили окрему церкву, яка нині називається "старостильники". Тож для таких змін має бути суспільна згода, що виникне за послідовної роз'яснювальної роботи. Напрацьовувати її потрібно не один рік. Але все одно це умовні речі, віра – не дата. Давні традиції неможливо зламати одним декретом – їх можна замінити новими традиціями.
13 
1
Коментарі