Москва готується до виходу з Мінського процесу, каже письменник і публіцист Олег Романчук
Пишете, що українську державу маємо лише за формою, а за змістом – російську. Невже нічого за 25 років не змінилося?
– На жаль, ні. Ліні Костенко належать терпкі слова: "Україною правлять люди, які її не люблять, і яка їм чужа". У війську все ще далеко від ідеалу. Свідомі люди постійно говорять про це владі. Але нинішня влада є неукраїнською за своєю суттю. Це видно з того, яку вона провадить культурну політику. Як стверджує російський політтехнолог Єфім Островський, у сучасному світі ресурси мови й культури є важливішими за ресурси території. Це дуже добре розуміють Сергій Лавров із Путіним. В Україні ж такого розуміння немає. Яскраве свідчення цього – все те, що відбувається в нашому інформаційному просторі. Як-от популярне гасло на тлі українського прапора – "Україна єдина, Страна одна". Це віддає шизофренією.
Хіба це не ознака толерантного підходу?
– Яка тут толерантність? Солідарний з українським мовознавцем Юрієм Шевчуком. Він каже, що за допомогою таких маніпуляцій відбувається ментальне роздвоєння. Мова й культура транслюють смисли. Часом – дуже підступні. На телеканалі К1 є передача "Лучшее из КВН". Це ж пряме виконання великої місії Кремля. Показують, що ми "единый народ". Хоча фільми про ментів зникли з українського ефіру, але навіть "Бриллиантовая рука" є не менш небезпечною. Переконує, що ми всі – "братья, одинаковые, живем в одних и тех же хрущевках". Недарма Путін апелює, що Росія й Україна – єдиний народ. Мовляв, у нас "общее культурное пространство, так что же нам делить". У підсумку, українські телеканали ведуть війну проти власної країни. Варто лише згадати, що "Інтер" показав на Новий рік привітання російських артистів, яким в'їзд в Україну заборонений. За таке ліцензію треба відбирати. Це ж рафінований елемент війни в культурному просторі.
Коли в Україні розпочалась інформаційна війна?
– Це був 1991-й. Тоді в Росії популяризувалася комп'ютерна гра – "Війна проти України". Починалась із захоплення Севастополя, Криму і так далі. Подібних речей було дуже багато. Окрема тема – військові ліцеї в Україні. Вихованці ліцею Богуна, що в Києві, зростали на кадетських засадах. Тобто в рамках російської військової традиції. На совєтських фільмах про війну або ж картині Міхалкова "Сибірський цирюльник". Але це – майбутні українські офіцери. І це – класичний елемент інформаційної війни. Як і розповсюдження антиукраїнської літератури, журнальної продукції.
Українські телеканали насаджували мовну, культурну й історичну матрицю Росії. А потім уже з'явилися "зелені чоловічки" на певних територіях. Досі в Україні на офіційному рівні не визнали, що йде війна з Росією. У нас – АТО. Значить, інформаційної війни теж немає. Є лише інформаційні операції. Як випадок із "розіп'ятим хлопчиком". Це вплив будь-якими способами на мислення людей, свідомість, підсвідомість.
Нині ситуація змінилася?
– Потік антиукраїнської макулатури з Росії зменшився, але не зупинився. Найстрашніше, що російська окупація йде з телеекранів. Якби в Україні був свій Черчилль, то покликав би до кабінету Пінчука разом із Коломойським. Грюкнув би кулаком по столу і сказав: розумію, хлопці, що матимете економічні збитки, якщо відмовитеся від російського медіа-продукту, але в нас – війна. І безлад цей треба припинити. От анонсувалося, що з 1 вересня на IСTV буде лінійка українських детективних телесеріалів. Вони дійсно з'явились, але всі на "общепонятном" – російською мовою. Такого бути не повинно.
В України є своя культурна програма?
– Перший президент Чехословаччини Томаш Масарик сказав геніальну фразу: я – чех, отже, повинен мати культурну програму. Так само й українці. Ми зобов'язані мати таку програму. На жаль, її ще не існує. Та й про що ми говоримо? Нинішній очільник Адміністрації президента Борис Ложкін 2013 року отримав найвищу нагороду від Ради Федерації – почесну грамоту. По суті "за просування російської мови". Адже володів медіа-холдингом, який представляв російські медіа. Та й Петро Порошенко 2005-го, очоливши Раду нацбезпеки й оборони, пообіцяв зупинити процес закриття російських шкіл, відновити у вишах групи з російською мовою навчання, а також створити телевізійний канал і радіостанції для російськомовного населення. До того ж у нас є брак науково-популярної літератури. Можливо, якби діти на Донбасі читали її, то нині не мали б там такої ситуації.
Хіба можна навчити патріотизму?
– Звісно, це складне завдання – навчити бути патріотом. Тут величезна роль сім'ї. Але й держава може багато що. Ми ж бачили відеосюжети, як зараз на Донбасі 10–15-річних навчають "патріотизму". Вони зазомбовані пропагандою. Начепили на себе георгіївські стрічки й з автоматом у руках готові відстоювати цінності так званої "Новоросії". Мали б менше проблем, якби раніше провадили нормальну державну політику патріотичного виховання. Розуміючи, що в нас дуже непевний сусід.
Історії України та Росії тісно переплітаються. Які нитки нас ще з'єднують, а які вже обірвали?
– Нас ще дуже багато чого тримає. Перше – це релігія. Зокрема, православна церква. Ми досі не обірвали зв'язок із Москвою. А це небезпечно для цілісності держави. Адже відбувається полювання за душами. Порошенко мав би всіляко налагоджувати стосунки із Вселенським патріархом, аби домогтися створення єдиної Помісної православної церкви в Україні.
Друга "нитка" – історія. Досі Москва нав'язує нам комплекс меншовартості.
Ще один з'єднуючий фактор – мова. Росія вкрала в України близько 50 тисяч слів. Позбиткувалися над нашим правописом, як могли. Та нашу мову ґвалтують і сьогодні. Вже наші сучасники. Зокрема журналісти. В Україні досі так і не вдалося затвердити нормальний правопис. За літеру "ґ" йшла справжня війна.
А політичний зв'язок із Кремлем досі міцний?
– Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1998 року не денонсовано. Ще донедавна ми постачали деталі для російської військової техніки.
Яке майбутнє чекає на таку залежну країну?
– В одному з інтерв'ю в Сергія Параджанова запитали, яким бачиться йому майбутнє України. Спершу він не хотів відповідати. Але потім сказав: ніяким не бачиться. Прикра відповідь із вуст геніального кінорежисера. Він багато років прожив в Україні. Може, до кінця й не зрозумів українську душу, але чимало що побачив. Минула чверть століття. Повертаюсь до цієї сентенції. Якась частка правди тут є. Хоча я і залишаюсь похмурим оптимістом. Країна сьогодні конче потребує лідера. Але бракує соціальних ліфтів. Для молоді. Для фронтовиків, що відзначилися в боях. Аби вони посідали вищі посади. І керували країною. Тоді в нас був би шанс на краще майбутнє.
Хто сьогодні формує порядок денний в Україні?
– Це точно не президент. Є команда, якою він обклався. Вони генерують і втілюють ідеї. Той самий Ложкін, до якого є багато запитань. У нас були потенційні лідери. Як-от Михайло Сирота, який прославився в конституційну ніч 1996 року. Він загинув у автокатастрофі. Костянтин Морозов – перший міністр оборони. Фінансист Вадим Гетьман. Його 1998-го застрелили в ліфті київського будинку, де мешкав. Не зуміли ці люди прийти до влади. Теперішню соціально-політичну, економічну систему не перезавантажувати треба. Її треба кардинально перезасновувати. Для цього має бути тверда політична воля, яку, на жаль, президент не демонструє.
Тобто все знову впирається в лідера.
– Звісно. Під час Другої світової війни уряд Великої Британії вирішив у зв'язку з потребами армії урізати фінансування культури. Дізнавшись про це, тодішній прем'єр-міністр запитав: а за що ж ми тоді воюємо? Кошти повернули. А вислів Черчилля став класикою жанру. Нині в Україні бачимо протилежні речі. Культурою ніхто не займається. У спецслужбах – маса проколів. Час від часу спеціальні структури констатують витік інформації. Значить, десь сидить "кріт", і не один. Серед українських політиків, у силових структурах чимало агентів впливу. Можливо, в Україні має бути автократичний режим правління. На певний час. Бо розхристана демократія може погано закінчитися.
Уже Крим анексували, а на Донбасі заправляють терористи.
– Спецоперація щодо захоплення Криму планувалася давно. Секрет Полішинеля. Водночас там ніхто не просував українську культуру. Тільки ослабла влада в Києві – і день "А" настав. Те саме – з Донбасом. Москва зацікавлена, аби це утворення гнило, послаблювало Україну. Кремль не може допустити, щоб ми стали успішними.
Україна вибрала дипломатичний формат вирішення конфлікту з Росією. Але сьогодні слово "Мінський" у багатьох викликає лише іронічну посмішку.
– Всі розуміють, що ці домовленості не відображають українські інтереси. Коли на зустрічах порядкують Кучма й Медведчук, коментарі зайві.
Яка ймовірність того, що Путін вийде з Мінського формату?
– Дуже висока. І російська сторона, так чи інакше, готується до наступу. Тільки-но ворожі сили почнуть обстріл наших позицій з реактивної артилерії, верховний головнокомандувач мав би оголосити воєнний стан. Нині ж панує розслаблення. Мовляв, у нас – мир. Але Сирія для Москви – це тимчасовий маневр. Основне для неї – Україна. І це питання дипломатично не розв'язати. Хіба що в Росії відбудеться заколот, і Путіна фізично усунуть.
Захід готовий повномасштабно підтримати Україну у відкритому протистоянні?
– Самій Україні у цій війні буде надзвичайно складно діяти. Але на велику підтримку Заходу не варто розраховувати. Там агентура Кремля добре попрацювала. Наш головний стратегічний партнер – США. Якщо говорити про Європу – то це Скандинавія, Велика Британія. Передбачити дії Путіна неможливо. Тому треба бути готовими до всього й насамперед покладатися на власні сили. І, звісно, формувати державницьке мислення. Не за допомогою російських серіалів.
3 
1
Коментарі