Якщо до влади прийдуть люди, які принесуть мир в обмін на гідність, – нас не буде. Народ, який не має честі, не матиме й хліба, – каже підприємець Владислав Кириченко
Ваше видавництво "Наш Формат" видало бестселер New York Times "Чому нації занепадають". Як оцінюєте Україну – вона занепадає чи розвивається? Що найбільше тягне вперед, а що – назад?
– Це не зовсім вдалий переклад. Він маркетинговий. Why nations fail дослівно перекладається: "Чому нації не відбуваються". Україна поки не відбулась як успішна держава і нація. На жаль, ми є прикладом того, як не треба робити. Нації, які не здатні генерувати критичну масу еліти, не відбуваються.
У нас паралельно йде багато процесів. У науці продовжуємо занепадати. В ІТ-сфері й агробізнесі вдається розвиватися. Якщо порахувати в сумі, ми завмерли біля точки неповернення. Висимо на тоненькій нитці над прірвою. Один неправильний крок – і катастрофа. Революція та війна як фактори, які могли щось змінити, торкнулися меншості. Більшість сприймає їх як дискомфорт, намагається відгородитися. У масі своїй українці зайняли позицію втечі від чергового шансу стати нацією.
Вибори 2019 року покажуть – відбудемось ми як нація чи ні. Якщо Юля скаже :"Дорогенькі, я вам мир принесу на тарілочці" – і ми за неї проголосуємо, це буде показово. Нас не буде, якщо до влади прийдуть люди, які принесуть мир в обмін на гідність. Народ, який не має честі, не матиме й хліба. Народ, який між приниженням і війною обирає перше, неминуче отримає й друге.
Наше суспільство поділене соціально, етнічно, мовно, конфесійно. Дуже строкатий бульйон.
Українці вижили як нація завдяки метровим чорноземам та хуторянській свідомості, яку мусимо тепер перемагати. Більшість народу уникала соціалізації у своїх хуторах, селах. Ті ж, хто прагнув соціальних ліфтів, хотів займатися адмініструванням, наукою, творчістю, – тікали, у тому числі й ментально, до Росії, Польщі, Австрії.
Однак нас, як і все людство, щось тягне вперед. Це ірраціональні мотивації, що відрізняють людей від тварин.
Якщо Україна не зникла з мапи світу за минулі 400 років, то шанс, що зникне за майбутні 100, – невеликий.
Що треба і можна було зробити обов'язково після Майдану, однак не зроблено?
– На хвилі революції і війни мав прийти наш Ататюрк (державний і політичний діяч Туреччини, який провів фундаментальні реформи. – Країна). Біда таких країн, як Україна, у тому, що шанс народити Рузвельта в нас мізерний. Що проблемніша нація, то менше вона здатна кристалізувати лідера, масштаб особистості якого відповідав би масштабові проблем, які треба вирішити. Хто міг урятувати Україну після Революції гідності? Людина, яка власноруч підбила два танки, навчалась у Гарварді, вільно володіє англійською, не крала, платила податки, створила успішне підприємство, має досвід адміністрування держустанов та бездоганну репутацію. Таких наразі на політичному горизонті не помічаю.
Є закон рівноконцентрації проблем у суспільстві. Якість науки, культури, освіти, війська приблизно однакова. Внутрішній валовий продукт у 2,5 тисячі доларів на душу населення в центрі Європи – це діагноз. Економіка є похідною від соціальної моралі й спроможності народу щось робити. Якщо в сорокамільйонній країні немає лауреатів Нобелівської премії, то не варто сподіватися, що керівником держави стане Лі Куан Ю (перший прем'єр-міністр Сингапуру, один із творців тамтешнього "економічного дива". – Країна).
Які три головні проблеми постреволюційної України? Як їх вирішити?
– По-перше, деградація соціальної моралі. У нас таке ж аморальне суспільство, як, наприклад, у Нігерії.
По-друге, погіршення освіти та похідної від неї професійної спроможності населення.
По-третє, відсутність політичної нації. Лі Куан Ю за 40 років виховав людей, які перед тим тягнули на п'ятий поверх свиней, коли їх переселяли з халуп. Там теж не було політичної нації.
Якби в нас був подібний сильний лідер, то років за 20–30 ці проблеми можна було б вирішити. Зараз виростає чергове покоління, яке не говоритиме українською. А що може склеїти націю, крім мови? Ще спільне бачення історії й ненависть до ворога. У Чехії та Ізраїлі мова раніше перебувала в значно гіршому стані. Чеською розмовляли селюки, а іврит був мовою Тори. Зараз в обох цих країнах переважна більшість населення говорить національною.
Якщо в нас що п'ять років мінятиметься влада, буде важко вирішити такі глобальні проблеми. Коли Олег Ляшко замінює Петра Порошенка, а його Юля – це не варіант. Історія не знає прикладів, як нація з третього ешелону перестрибнула в перший завдяки класичній демократії та невтручанню держави в економіку. Ліберали виступають за те, щоб макака і мисливець на рівних зустрічалися в лісі. У них рівні права, тільки та з хвостом, а той – із рушницею. У результаті макака позбувається свого нікчемного напівголодного життя, а мисливець отримує її шкуру. З точки зору ліберальної економіки – це нормально. Виживає сильніший. Однак із такою ідеологією Південна Корея ніколи б не стала гравцем першого ешелону. Китай демонструє по 12 відсотків росту економіки щороку не тому, що там панує демократія та вільний ринок.
Українці не сприймають авторитарного правління.
– Якби Янукович упроваджував справедливість та розвиток методами Лі Куан Ю, все було б для нього нормально. Він же займався дерибаном, а не розстрілював за крадіжки.
Не вірю, що наш народ самостійно зробить себе освіченим та моральним і сформує порядок денний сталого самовдосконалення. Для цього потрібний лідер.
Які досягнення України після Майдану вважаєте найціннішими?
– Українці вперше в історії не програли війну. Уперше в Київ не в'їхали парадом наші вороги. Але це не остаточна перемога. 2019 рік усе покаже. Вирішальним боєм будуть вибори. При всіх претензіях до Порошенка не бачу йому альтернативи. Юлія Володимирівна – найбільша загроза. Вона продасть усе заради своїх амбіцій.
Важко переконати народні маси, що є справжні позитивні досягнення. Українці влаштовані так, що їх хоч у дупу цілуй, вони все одно скажуть, що губи холодні.
Дороги будуються, безвіз отримали.
Бізнес менше кошмарять, відкати зменшилися, конверт-центри практично зникли. Патрульна поліція набагато краще, ніж колишні міліцейські свинорили.
Почалась українізація. Вона квола і повільна, але є.
Ситуація з армією покращилася. Волонтери вже не тягнуть все на собі, як спочатку. Аграрії, які не ловили ґав, отримують нормальний урожай. Тепер агробарони та програмісти – основні покупці квартир у мажорних київських новобудовах, а не прокурори та посіпаки Януковича.
Все почало рухатись у правильному напрямку.
Який найбільший провал відбувся за цей час? Чому?
– Ми втратили інформаційне поле. Віддали його зрадофілам. Народ дивиться "112 канал", "Україну", "Інтер" і впевнений, що все погано. Петро Олексійович обіцяв кожному депутату подарувати книжку спогадів Скоропадського. Той пише, що поразка в інформаційному сенсі була його основною помилкою. Не зміг створити потрібну пропагандистську машину.
Те, що нікого не ув'язнили, – теж провал. Якби було кілька гучних посадок, народ би все пробачив Порошенку. За що стояв Майдан? Чому Рінат Леонідович і кoмпанія почувають себе нормально? Революції досі не відбулося. Мають бути докорінні, фундаментальні перетворення.
Як війна змінила українців?
– Позитивні зміни сталися в головах меншості. Це відповідальні громадяни, які переймаються долею держави, не ховаються від воєнкома. Натомість число людей, які стирчать у Росії на гіпсокартонах, не сильно зменшилось. Тільки історія дасть відповідь, чи достатньо цієї свідомої частини українців, аби країна перейшла в іншу якість. Ті, кому зараз за 40, – перші, хто сформувався як бізнесмен у незалежній країні. Це моє покоління. Чесних людей серед них дуже мало. Ми вже не зможемо суттєво змінити державу. Це мають зробити ті, кому нині "30 плюс".
Ми стали менш провінційними?
– Провінційність зменшується. Підростає незалежне від російського впливу покоління. Моє в 20 років було задвірками Російської імперії. 20-літні зараз значно більше усвідомлюють себе українцями. Ще п'ять років тому вважалося, що українською мовою можна видавати тільки книжки про Богдана Хмельницького, нашу сумну історію та Голодомор. Що світоглядні праці варто читати російською або англійською. Ця ситуація починає мінятися. Однак точку неповернення не пройдено.
Для Росії повернути свої книжки на український ринок – питання принципове. Без державної підтримки українського інформаційного простору не варто сподіватися на перемогу. Демократія і вільний ринок у таких справах є другорядними. Ідеться про національну безпеку, а не економіку.
На Майдані люди гинули, в тому числі за європейські цінності. Що з ними зараз?
– Майдан стояв за цінності Європи сорокарічної давнини. Нині вона перебуває в плачевному стані. Її очікують страшенні проблеми, що виникли через перемогу ліберально-лівацьких ідей. Те, що добре працює в Америці, не дає очікуваного результату в Іраку.
Смішно звучить, але наш джокер у тім, що ми такі нещасні й бідні, що до нас не стоїть черга з сирійських мігрантів. Україна, Білорусь, Польща, країни Балтії будуть останнім островом християнської цивілізації між Європою та Росією. Бо перша перестане бути християнською через два покоління, а друга – ще швидше.
У нас з'явилася національна еліта? За рахунок чого може підвищитися її якість?
– Критичної маси досі немає. Ні економічної еліти, ні інтелектуальної. Наш показник ВВП на душу населення доводить, що суспільство деградує.
Національна еліта – похідна від середньої якості популяції. А про яку якість можна говорити, якщо в країні немає жодного нормального університету? Він має входити до світових рейтингів, вести наукову діяльність. Те, що називаємо університетами, – це просто фабрики видачі дипломів.
Чого очікуєте від президентських і парламентських виборів 2019 року? Вони оновлять правлячий клас?
– Хто має шанси на перемогу? Юлія Володимирівна, Полковник (Анатолій Гриценко. – Країна), який чомусь так і не очолив добробат, Ляшко, Вакарчук, Зеленський і всякі Рабіновичі. Жодного з цих кандидатів не бачу в президентському кріслі. Тому хочу вірити, що Порошенко продовжить свою каденцію. Але візьметься за розум й посадить для порядку десяток-другий своїх поплічників.
А на парламентських виборах хотілося б побачити нові обличчя.
Чому так упав рейтинг Петра Порошенка? За яких умов могло бути інакше?
– Він обіцяв вершити справедливість, але нікого не посадив. Програв інформаційну війну. Олії у вогонь додає те, що він є олігархом. Народ їх не любить. Юлія Володимирівна – теж олігарх, але вміло це приховує.
Українську мову після Майдану чути частіше – на вулицях, у магазинах, у кафе, у державних установах. Могло бути краще? Що тут має робити держава?
– Серед притомних людей української стало більше. Серед селян – навпаки. Вони русифікуються підсвідомо. Це самолегітимізація. Тікають від воєнкома, намагаються відсунути від себе цю війну. Слухають шансон і реп, вважають москалів братами. І таким чином виправдовують свою бездіяльність, підкреслюють, що не мають стосунку до того, що відбувається на Донбасі. Це наш соціально-психологічний феномен – легітимізація свого рагулізму. Людина, яка втекла від військового комісара в Москву на заробітки, переконуватиме себе, що росіяни – братній народ.
Однак серед молоді мовна ситуація покращується. Цей процес почався років десять тому, ще до війни.
Держава повинна прийняти нормальні закони. Має бути політика ефективної українізації. Без неї не сформувати політичну націю. Ми втратили Донбас і Крим, бо не було українізації.
Законопроект "Про державну мову", який пропонують зараз, непоганий. Однак він занадто м'який. Я не дивлюся телевізор. Та якби дивився, то мене дратувала би ця мовна шизофренія. Ваша бабуся слухає "Русское радио" – хай. Я хочу мати канал, щоб не перемикати його, коли там буде частка російського продукту. Він має бути на сто відсотків україномовний. Наприклад, 30 російськомовних каналів і 70 україномовних. Я як україномовний споживач маю право на свій канал і не хочу, аби там звучала російська. Не прошу щось заборонити. Прошу підтримувати українське. На рівних нам важко конкурувати. За російською піснею або книжкою стоїть у 20 разів більше ресурсів.
Чи стали більше купувати українських книжок? Які наклади зараз вважають великими?
– Ситуація змінилася на краще. Близько 60–65 відсотків продукції видається українською. До революції й війни було навпаки. Знаю випадки, коли двомовні видавництва друкують твір англійського автора у форматі дві книжки українською, одна – російською. Споживач вимагає більше україномовного продукту.
Дитячі книжки мають великі наклади. Їх можуть видавати і по 100 тисяч екземплярів. У бізнесових видань, на яких спеціалізується "Наш Формат", тиражі значно менші. Треба як мінімум три тисячі, аби видавництво вийшло в нуль. Адже платимо за права, перекладаємо. Буває, що не перетинаємо цю позначку в три тисячі. Та є книжки, які видаємо десятками тисяч, наприклад "Атлант розправив плечі". "Чому нації занепадають" мала наклад понад 30 тисяч.
У Росії видають чотири книжки на людину в рік. У нас – одну. Має бути державна політика, аби виправити цю ситуацію. Треба формувати розкішні бібліотеки з сучасними книжками. Пропагувати читання. Проводити конкурси серед дітей. Треба зробити нормальний інститут книги замість тієї бутафорії, яка є зараз. З повноваженнями й гідним бюджетом. Поки в нас не почнуть читати, хоча б як у сусідів, нічого в країні не зміниться. Ті, хто не читає, у сучасній економіці виконують роль тупих біороботів.
Якась книжка вразила за останні роки?
– "Скоропадський. Спогади 1917–1918". Він як історична особистість мав мало часу. Не встиг українізуватися. Хотів будувати українську державу. Був правим – землевласником. Виступав проти "отнять и поделить". А Петлюра з Винниченком хотіли діяти саме так. Скоропадський – представник українського народу, але в той же час не провінціал і селюк. Йому не пощастило з народом так, як, наприклад, Маннергейму (державний та військовий діяч, президент Фінляндії. Ініціатор створення укріплень, які мали захистити державу від агресії СРСР. – Країна). Фіни готові були вийти за свою країну. А українські селяни тоді хотіли "отнять и поделить", тому гасло більшовиків на них чудово впливало. Власної національної ідеї ми не мали.
Іде п'ятий рік війни. Хто в ній перемагає і чому?
– Наша перемога в тому, що на танках ніхто не в'їхав у Київ. Ми тягаємось із державою, яка має в 15 разів більший валовий внутрішній продукт. Армію відновлюємо з попелу. 2014 року її не було. Все порізали і продали. Неможливо за такий період відновити військову індустрію. Порівняно з 2014-м ситуація в рази краще. Однак до хорватського варіанту нам ще далеко (4 серпня 1995 року Хорватія розгорнула наступальну операцію "Буря". За 84 години відновили конституційно-правовий порядок на всіх захоплених сербськими сепаратистами територіях, окрім східної Славонії. – Країна).
Військовим шляхом повернути окуповані території не зможемо. Для цього треба перемогти Російську Федерацію, а я в це не вірю. Крим може повернутися тільки після розвалу РФ. Путін його не віддасть. Будь-хто інший, хто буде після нього, теж не прийме такого рішення. Навіть найліберальніший ліберал. Бо це не підтримає російський електорат. Для них Крим – сакральна річ.
Зможемо зробити Донбас і Крим українськими? Чи вони так і залишаться окремішними?
– Недавно до мене приїжджав московський професор. Навчав на волонтерських засадах студентів одного з наших університетів сучасних методів практичної біохімії. Потім подався до нас у дитячий табір і волонтерив там із справжніми, а не по УБД, героями війни. Біля сільського генделя звернув увагу на людей у фуфайках "Роснефть" і "Сургутнефтегаз". Вони повернулися із заробітків у Росії. І їх нічого не бентежило. Давайте перш із такими розберемось, а потім думатимемо, що робити з Донбасом. Українізуємо Харків, Одесу та Дніпро з Полтавою – для початку.
ЛНР і ДНР – місцевість індустріальних помиїв. Три мільйони тамтешніх жителів не сприйматимуть нас позитивно навіть в обмін на ковбасу і дотації. Треба лишити ці території як резервації. Відловлювати тут "вату" і відправляти туди. 95 відсотків тих, хто там живе, за будь-яких умов голосуватимуть за "Опозиційний блок". Їм не треба жодної України. 1991 року вони підтримали незалежність, бо сподівалися на дешеву ковбасу. Не варто намагатись інтегрувати їх у наші обійми будь-якою ціною. Навіщо нам ця гігантоманія? Японія в чотири рази менша за Україну, але набагато успішніша. Чому не можемо відмовитись від цих територій? Бо це буде якийсь дурний прецедент? Там живуть люди, які сповідують інші цінності. Навіщо вони нам? Боїтеся, що на Донбасі буде Абхазія чи Придністров'я? Вони вже там є. Де юре – це наша територія, де факто – Сектор Гази (Палестинська автономія у складі Ізраїлю. – Країна).
Крах Росії неминучий?
– Якщо РФ розвалиться, нас сильно прикидає її уламками. Розмір катастрофи важко уявити. Західні країни обережні з Росією, бо усвідомлюють масштаб біди. Це ядерна зброя, реактори, 140 мільйонів людей.
Хтось із ваших знайомих виїхав з України після Майдану?
– Знаю тих, хто після Майдану пішов на війну, а потім поїхав із країни. Це були топ-менеджери серйозних корпорацій. Їм би вистачило мізків працювати міністрами або заступниками міністрів. Але вони не змогли знайти гідної роботи в Україні.
У чому наша, українців, головна слабкість? І чим ми сильні?
– Слабкість полягає в триєдності, про яку говорили на початку: деградація соціальної моралі, освіти та відсутність політичної нації. Сила – наше вміння пристосовуватися. 400 років намагалися знищити українців як народ, але ми все ще ходимо по землі і нас – 40 мільйонів. Це – феномен. Ми дуже живучі. Інші вже давно зникли б.
3 
1
Коментарі
2