четвер, 28 травня 2020 16:19

"Життя складається з маленьких перемог. Великі мені не потрібні"

Мама – Ільба Галина, тато – Остап Роп'яник. Тому мене назвали ІГОР.

15-річним надіслав своє фото на кіностудію імені Довженка. Хотів показати, який я гарний і що підійду їм на всі головні ролі. А мені прийшли умови прийому в інститут Карпенка-­Карого. Поки дійшло до вступу, я вирішив, що цікавіше бути оператором. Не пройшов. Сказали готуватися на наступний рік: знімати, фотографувати, організовувати виставки. Так захопився, що вступив на журналістику.

На Святвечір 1945 року сім'ю матері запакували в товарняк. Вона дивилася у віконце в вагоні, як у хатах мерехтіли свічки. Розуміла, що люди сідають вечеряти. На столах – кутя, пампушки, вареники. А вони голодні чекали, коли їх повезуть у Сибір. Поїзд рушив наступного дня. Їхали місяць. Усіх скинули в лісі. Моя баба померла в березні. Дід – у липні, на Петра і Павла. Мати копала йому могилу під сосною. Через рік утекла додому.

  Ігор Роп’яник, 63 роки, художник, журналіст. Народився 25 жовтня 1957 року в Станіславі – тепер Івано-Франківськ, де живе донині. Батько Остап Роп’яник – співак, брав уроки в Соломії Крушельницької. Мати Галина Ільба в юності – зв’язкова УПА, двічі була на засланні в Сибіру. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах "Прикарпатська правда", "Рідна Земля", "Галичина", "Тижневик Галичини", Газета.If.ua. Художньої освіти не має. Почав малювати студентом. Мав персональні виставки в Україні, США та Великій Британії. Частину грошей із продажу картин переказує на допомогу онкохворим, лікарням і воїнам АТО. Дружина 62-річна Галина – фармацевт. У травні відсвяткували 40 років спільного життя. Син 38-річний Тарас працює директором гарячої лінії Львівської ОДА. Донька 35-річна Христина – педагог. Має чотирьох онуків. Щороку видає газету "Родинні вісті", де пише новини з життя сім’ї. Слухає класичний рок та інструментальну музику. Не любить фантастики в кінематографі й літературі. Улюблені страви – борщ, вареники, хліб із салом і часником. Колекціонує старожитності, марки, монети, значки. Хобі – фото, садівництво, подорожі та гірські лижі
Ігор Роп’яник, 63 роки, художник, журналіст. Народився 25 жовтня 1957 року в Станіславі – тепер Івано-Франківськ, де живе донині. Батько Остап Роп’яник – співак, брав уроки в Соломії Крушельницької. Мати Галина Ільба в юності – зв’язкова УПА, двічі була на засланні в Сибіру. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах "Прикарпатська правда", "Рідна Земля", "Галичина", "Тижневик Галичини", Газета.If.ua. Художньої освіти не має. Почав малювати студентом. Мав персональні виставки в Україні, США та Великій Британії. Частину грошей із продажу картин переказує на допомогу онкохворим, лікарням і воїнам АТО. Дружина 62-річна Галина – фармацевт. У травні відсвяткували 40 років спільного життя. Син 38-річний Тарас працює директором гарячої лінії Львівської ОДА. Донька 35-річна Христина – педагог. Має чотирьох онуків. Щороку видає газету "Родинні вісті", де пише новини з життя сім’ї. Слухає класичний рок та інструментальну музику. Не любить фантастики в кінематографі й літературі. Улюблені страви – борщ, вареники, хліб із салом і часником. Колекціонує старожитності, марки, монети, значки. Хобі – фото, садівництво, подорожі та гірські лижі

Після заслання мати жила в батьків її шкільної товаришки Ірини, яка померла у 15. Ірин тато Володимир Козловський – мій хрещений. Він машиніст потяга, вчився у Відні. Був майстром на всі руки. В його будинку я народився. Часто чую, що в нього вдався.

Вдруге матір судили, коли вже була заміжня. Мою старшу сестру народила в тюремній камері. Там Оксана зробила перші кроки і сказала перше слово – "мама". Про це не розповідали, аж доки Україна не стала незалежною. Але я здогадувався.

Тато прожив до 92 років. Майже не мав зморщок. Пильнував себе, добре одягався, користувався кремами й парфумами. Артист же. Дружина каже, що гени мені дісталися від батька.

У дитинстві мали на стіні мапу, а поряд – розклад гастролей батьків. Мама з татом їхали на два-три місяці, ми з сестрою залишалися самі. Писали їм. Звірялися за графіком, щоб листи доходили саме в те місто, де зараз виступають. Пізніше залишався вдома сам. Якось учителька викликала батьків до школи. Відповів, що вони поїхали з сестрою. Не повірила. Потім розповідала матері: "Приходжу до вас у неділю, а Ігор у фартушку готує собі їсти".

У нашій сім'ї був культ листування. За два роки в армії написав батькові 365 листів. Він мені стільки ж. Зберігаю всі.

Усе, що відкладаю, витрачаю на подорожі. 15 років тому, на срібне весілля, друзі подарували нам із дружиною великий географічний атлас. Побажали, аби ми нарешті зупинилися з будовами, городами, домашніми клопотами й почали подорожувати. Ми тицьнули пальцем у мапу – і вже наступного місяця були в Парижі. Відтоді – жодного року без мандрів. Восени об'їхали автомобілем 10 країн. Протягом одного дня купались у трьох морях у трьох державах.

Щастя все-таки у грошах. Мав би більше – допомагав би більшій кількості людей.

Найгірша риса нашого народу – заздрість. У 1990-х купив газонокосарку. Дехто з сусідів почав дивитися на мене косо. Спеціально пасли корів на газоні перед своїм будинком.

За 63 роки ніхто не чув від мене жодного лайливого слова.

Ми не повинні очікувати, що нас візьмуть в Європу. Маємо стати європейцями.

Уперше закохався в однокласницю. Це було тихе, несміливе почуття. А от перше серйозне – моя дружина Галя. Познайомилися, коли мені було 20.

У жінці хочу завжди бачити жінку. Чоловічі манери в них дратують.

У нас із дружиною смаки й думки в усьому збігаються. Рідко сперечалися, ніколи не сварилися. "Дивись, яка гарна дівчина йде", – інколи кажу їй. Не ревнує. Розуміє, що оцінюю як художник.

Я бачив українських емігрантів в Америці, Франції, Великій Британії. Хоч як добре вони там жили б, мають глибоку рану на душі. По очах видно: тужать.

Релігія – традиція, яка дає відчуття єдності родини та поколінь. Жити потрібно з Богом у серці, а не щодень показово ходити до церкви.

Facebook – моя фізкультура для мозку. Розповідаю про своє життя. Це спосіб не тільки спілкування, а й заробітку. Раніше картини могли місяцями висіти в галереї, доки знаходився покупець. А виставлю у Facebook – одразу забирають.

З роками в мене більшає справжніх друзів. Але швидше біжить час. От тільки ялинку викинув, а вже думаю, де нову взяти.

Не варто боятися нажити собі ворога. Своїх недоброзичливців за все життя можу порахувати на пальцях однієї руки. Ці люди мені неприємні.

П'ять років зводив будинок. Більшість робіт виконав сам. Стоїть понад два десятиліття. Подарував доньці. А сам повернувся в дім, де народився.

Міг би зробити в житті значно більше. Та чи варто перетворювати його на каторгу?

Щастя – це мати свободу.

Шкодую, що не все в батьків устиг розпитати. Почав писати книжку про їхнє життя і розумію, що є чимало білих плям.

Хочеться ще пожити. І з парашутом стрибнути.

Старий – не той, хто зморщився у 70, а хто скис у 30.

Збоку видається, що все було просто. А мене ледь з університету не вигнали, у КДБ тягали, друкуватися не давали.

Життя складається з маленьких перемог. Великі мені не потрібні.

Зараз ви читаєте новину «"Життя складається з маленьких перемог. Великі мені не потрібні"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути