четвер, 26 лютого 2009 20:22

Анатолій Дімаров прожив із дружиною 60 років

Автор: фото: Наталія ЧУБЕНКО
  На стіні у київській квартирі Анатолія Дімарова камені-мінерали, зібрані в горах. Поруч із письменником сидить дружина Євдокія Несторівна
На стіні у київській квартирі Анатолія Дімарова камені-мінерали, зібрані в горах. Поруч із письменником сидить дружина Євдокія Несторівна

Лауреат Шевченківської премії, письменник Анатолій Дімаров, 86 років, зустрічає на порозі своєї київської квартири в туфлях. Пропонує одягти свої капці.

— Бачиш, Дусю, які до мене дві наречені прийшли? — показуючи нас із фотографом 84-річній дружині Євдокії Несторівні.

Веде до портрета, на якому Дімарови зовсім молоді, після одруження. Портрет намальовано з фотографій.

— Сфотографуйте килим із конем, він там як живий, — каже Євдокія Несторівна. — Це подарунок президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва.

Даю письменникові його ж книгу "І будуть люди", видану 1977-го. Прошу  підписати.

— Цю я заберу, а дам нову, доповнену, — підписує том у блакитній обкладинці. — Цензура ж майже 300 сторінок викинула про голодомор і колективізацію, а я їх відновив. Роздав уже півтори сотні. Через цей роман мене п"ять років ніде не друкували, не давали й копійки заробить. Несторівна працювала доцентом у політехнічному інституті. Жили на її зарплату. І вона хоч би дорікнула!

Шафи в квартирі заставлені книгами, з них 15 томів Льва Толстого, цілий ряд "Большой советской энциклопедии". Письменник показує книгу спогадів "Прожити і розповісти".

— Я пишу про своє життя до 70 літ. Про те, що в батька було сто десятин землі. Перша дружина в нього вмерла. Моя мама — друга дружина — говорила про неї, як про святу. Залишилося від неї два сини. Братів і батька я влітку не бачив. Вони робили як прокляті й ночували в полі. Батька оголосили взірцевим хазяїном, приїжджали делегації вчиться в нього. А потім розкуркулили. Уночі батько вирядив старших синів на Донбас, бо знав, що прийдуть. Мамі сказав: "Бери, Манічка, дітей і йдіть рятуйтеся". Вона з молодшим Сергієм на руках, я з клуночком позаду пішли в чорний світ. Мама стала вчителювати. Прізвище з Гарасюта поміняла на дівоче Дімарова. Мала його в суді відстоювати, підмовила знайомих із Миргорода. Адже дружину куркуля і дочку священика до школи і близько не підпустили б.

— Мама нас одружила, — сміється Євдокія Несторівна. — Вона сказала: "Скільки я ще ночами не спатиму?"

— Я б із задоволенням гуляв іще років десять, — продовжує Анатолій Андрійович. — Мені соромно було розписуватися. Бо там сиділи ті, що мене розводили. Уперше одружився після серйозної п"янки. Уранці прокинувся, поруч лежить "молода", а над нами люди стоять, вітають. Мусив женитися. У шлюбі з рік був. Дружина Галя бігала в редакцію, била вікна від ревнощів. Жити з нею, все одно що з інопланетянкою. У суді казала, що не хоче розводу, а собі завела вже майбутнього чоловіка — офіцера.

Від першого шлюбу в Дімарова є донька Наталя, 64 роки. Замолоду вона написала в Спілку письменників листа — цікавилася, чи не помер тато. Сподівалася на спадщину.

— Ти не відповів на того листа? — питає Євдокія Несторівна.

— Ні. Я ж умер.

Дімаров сідає за стіл.

— Із Дусею познайомився за два роки після того шлюбу. Це було в Луцьку. Несторівна працювала в учительському інституті. Із нею була подруга Юля, закохана в мене. І ось ця Юля запросила мене на іменини, сіла по праву руку. А я на праве вухо глухий — ще в другому класі оглух, бо бродив у крижаній весняній воді. А Дуся сіла зліва. Чую: розумне щось балака, дурниць не клеїть. Юля совалася, казилася, я на неї — нуль уваги. Додому провів Дусю.

Ще в другому класі оглух, бо бродив у крижаній весняній воді

— Війна викосила найкращих, залишилося сміття, кар"єристи, з якими і поговорити ні про що. А Дімаров воював, партизанив, — каже Євдокія Несторівна. — Мене полонив дотепністю, але мене коробила його фривольність. Привчала його, щоб був солідний, а не поводився гир-гир. Якось ішли до театру. Його, видно, так допекло, що підійняв мене угору ногами перед самим театром і давай розгойдувати. Улітку раз кинув із високого берега в Стир, а я ж панічно боялася води, де не видно дна. То вставить клізму в чобіт — вода так і чвиркне аж попід шию!

— Бачите, який у неї характер? Інша порвала б, а моя дружина має почуття гумору. Мене витримать дуже трудно: у чотири години вставав і працював, уночі схоплювався разів десять, записував.

Дзвонить телефон. Анатолій Андрійович відповідає.

— Це знайомий. У нього два коти: Буш і Бен Ладен. Сваряться між собою, кожний мітить свою кімнату. Дусю, давай одного візьмемо собі, ось на це крісло покладемо.

— Не люблю я котів, — сердиться дружина.

— Ти вже жарти перестала розуміти?

— Як приймати його жарти? Раптом приходить до нас чоловік, мені відразу не сподобався. Виявляється, "злодій у законі". Толя видавав його писанину.

— По рекомендації Рильського, — наголошує Дімаров. — Цей злодій мені потім сказав: "Скажіть вашого головного ворога, і я його із вдячності заріжу". Я, дурень, відмовився. Хай би зарізав літературного критика Лазаря Санова, який зробив мене антисемітом номер один, — регоче.

— Ревнували одне одного?

— Якось наснилося, що дружина мене зрадила. І такий ясний сон — до деталей! Нормальна людина прокинулася б і подумала, чи це на добро, чи на багатство? А я сказився, три дні сприймав той сон як дійсність! Жінку не міг бачити. Як Дусю ревнувати, коли вона і мертвого розговорить? Їздила на курорти — я курорти ненавиджу. На чорта вони мені, коли я в гори їхав, колекцію свою збирав, — показує мінерали на полицях і стінах.

— На його твори писали відгуки романтичні жінки, — усміхається Євдокія Несторівна. — Скаржилися, що їх ніхто не розуміє. Він пожалів одну і відповів. Вона приїхала вся в чорному. Анатолія не було вдома, написала йому записку: "Дорогий Анатолію, ви пишіть, пишіть. Н". Після того Толя більше нікого в листах не втішав. Я Толю не ревнувала, знала, що він не здатний на зраду. А скільки провокацій було від його друзів: дзвонили, висилали фотографії оголених дівчат із підписами: "Помним тебя". Він же напідпитку любив цілувати жінок, коли збирається компанія. Кажу: не лізь! Він не слухався, поки не потрапив на таку, що сказала: "Тьху!". Усе, відрізало.

— Тобі пощастило, що мені горілка не йде. Я добре п"яним був пару раз у житті. Перший напився, через що одружився на Галі. Другий — у Львові, коли святкували Старий Новий рік у редакції. І ось їду в трамваї з сином і дружиною. І тут почав чіплятися до іншої: моя жінка не ревнива, я вас проведу — і стрибнув за нею в двері. 5-річний Сергій заявив: "Я ніколи не питиму горілки!" І правда, виріс байдужим до спиртного. Я ж ходив п"яний між будиночками кегебістів і кричав "Бий кацапів!" Як мене не посадили?!

Нині Сергію Дімарову 58 років. Він уже дід.

— Правнук Максимко цікавиться муміями і фараонами. Йому привезли дитячий саркофаг погратися, — розповідає Анатолій Андрійович. — Я спитав, що думає робити після садочка? "Женитися", — відповів.

— Із 1991 року в мене вийшло п"ять книг, за які ні копійки гонорару не одержав. Недавно зламав руку, але пішов із дружиною на базар. Думаю, хоч у лівій щось понесу. Стою, чекаю, поки поторгується, раптом хтось тиць у долоню щось крижане. Глянув — 25 копійок. Я їх віддав дружині — мій перший за роки незалежності гонорар.

1922, 17 травня — Анатолій Гарасюта народився на хуторі Гараськи  Миргородського р-ну на Полтавщині. Згодом узяв прізвище матері — Дімаров

1924, 7 листопада — Євдокія Лубинець народилася у селі Зазірки під Глуховом Сумської області

1941 — Анатолій поранений і контужений на фронті, за два роки — ще одна контузія

1948 — одружилися в Луцьку, за два роки народився син Сергій

1981 — удостоєний Шевченківської премії за роман "І будуть люди"

1988–2003 — живуть на хуторі Мохнач у Чорнобаївському районі на Черкащині, заводять господарство, сіють пшеницю

Зараз ви читаєте новину «Анатолій Дімаров прожив із дружиною 60 років». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути