— Начал писать, потому что постоянно слышал тяжелые истории. Люди приходят к нам с горем, — говорить 39-річний Павло Белянський. Має фірму з виготовлення цвинтарних пам'ятників. Навесні презентував книжку "Я працюю на кладовищі". До неї ввійшли 34 історії з життя автора.
Зустрічаємося у кав'ярні на площі Перемоги у столиці. Одягнутий у лижні утеплені штани й чорний светр.
— У нас не прийнято ходити до психологів, — каже Павло. — Діляться наболілим із родичами, друзями чи незнайомцями. Коли на мене почали вивалювати особисті проблеми, став виплескувати їх в соцмережі, й легшало.
Якось до мене приходить скромно одягнений чоловік зі старою пластиковою валізою. Сідає, відкриває її, дістає фарбовані пінопластові деталі. Складає на столі модель. Запитує, скільки коштуватиме такий пам'ятник із граніту в десять разів більший?
Вартість вийшла майже в 30 тисяч доларів. Він бере телефон, дзвонить. Йому щось істеричне кричать у слухавку. Він спокійно кладе телефон і просить перерахувати, якщо зробити пам'ятник більший.
Порахував — 50 тисяч доларів. Він знову дзвонить. Пояснює: "Це моя дружина. У неї ноги віднялися, не ходить. А можна ще дорожче?" І я починаю поводитися непрофесійно — намагаюся відмовити.
Чоловік відкриває дипломат, починає спокійно складати конструктор назад. Додає, гроші в нього є. З дружиною продали будинок. Збирали на квартиру синові, а потім він загинув. "Але ми квартиру все одно йому купимо. З вами чи без вас", — каже чоловік і йде.
Я написав цю історію в соцмережі. Від себе додав — та візьми ці гроші, віднеси в Охматдит. Врятуй якусь дитину. Побудуй дитячий майданчик у себе у дворі на пам'ять про сина. Багато потім критикували мене.
— У мене не всі історії сумні, — продовжує Павло. — Якось замовники попросили виправити цифру на гранітному пам'ятнику. В даті смерті було написано 200. Потрібно було прибрати нуль і зробити 2014.
З'ясували, чому так. Жили дід і баба. Перший помер 2000-го. Родичі замовили подвійний пам'ятник, щоб бабі на майбутнє. Бо так дешевше. Вона заперечувала. Однак вигравіювали її ім'я, дату народження. Потім подумали: немолода вже, протягне шість-сім років. Рік її смерті написали 200. Залишили місце для останньої цифри. Баба прийшла, плюнула в цей пам'ятник. Мовляв, не дочекаєтеся. І дожила до 2014-го.
Я сказав родичам, якщо лише цифру прибирати, залишиться глибока яма. Потрібно всю сторону полірувати. Заново набивати напис і портрети. Вийшло дорожче, ніж розраховували спочатку.
Надгробки воїнам робить без націнки
Павло Белянський народився на Луганщині в поселенні Шахта №9 — тепер Вальянівське. Батьки — військові у відставці. Закінчив хіміко-технологічний університет у Дніпрі. За спеціальністю не працював. Під час навчання був кореспондентом обласної газети. До відкриття власного бізнесу робив у фірмі, яка продавала ритуальну продукцію.
— Часто звертаються люди, які ховають загиблих у зоні АТО бійців, — розповідає Павло. — Принципово не заробляємо на пам'ятниках, меморіальних табличках для загиблих на війні. Просимо сплатити собівартість.
Чоловік має 7-річну доньку й сина, 13 років. Про особисте життя розповідає неохоче.
— Якось їхали з донькою в тролейбусі, — говорить Павло. — Там людно було, всі тісно стоять. Проїжджаємо по вул. Мельникова повз кладовище. І вона кричить: "Тату, дивися, твоя робота". "Та не всі ж там мої", — відповідаю. Люди навколо мене почали розступатися. Стало просторо стояти. Рідні ставляться до цвинтарної роботи як до звичайної.
2 
1
Коментарі