— До 18 лет я был обычным разгильдяем, каких сотни в Феодосии, — розповідає 25-річний Андрій Шадрін, військовий із Дніпра. — Закінчив російську школу, пішов у технікум на програміста, вчив англійську. З осені по весну ходив на пари, влітку — сезонні заробітки, пиво, танці, дівчата.
Андрій Шадрін — єдина дитина в родині.
— Звичайна російська сім'я, — каже. — Дід був комсомольцем, начальником цеху військового заводу. Затятим комуністом і водночас співвласником приватного підприємства, тобто буржуєм за комуністичною класифікацією. Батьки народилися в Росії. Мати купила диплом, працює на керівних посадах. Батько — роботяга. Для них чужі західні цінності, де людина є фахівцем, щось створює, постійно розвивається. Досі керуються російською моделлю життя, де все засновано на особистих зв'язках, а не законі.
Я народився у Феодосії, сприймав себе громадянином України. Знав, що у місті є якийсь російський казачий рух. Ходили клоуни в папахах і медалях, регулярно пиячили й вихваляли Росію. Не надавав цьому значення.
У 14 років Андрій поїхав на зимові канікули в Москву.
— Побачив цей 20-мільйонний гадюшник, — говорить. — У самому центрі Москви стоїть переповнена урна зі сміттям, у радіусі 20 метрів кишать щурі. Всі сприймають це за норму, проходять повз. Апокаліптична картина. На околицях міста можна фільми жахів знімати. І це — столиця країни, у велич якої сліпо вірять мої батьки і їхнє оточення. Тоді вирішив — це точно не моє, не хочу бути його частиною. Свою долю пов'язував з Україною. Або з Європою. Тоді вона здавалася землею обітованою.
Влітку Андрій Шадрін працював на сезонних роботах у Феодосії — офіціантом у кафе, продавцем солодощів.
— Щоліта місто заповнювали туристи з російських Сиктивкара, Сизрані, Рязані. Неосвічені, але поводяться, наче господарі життя, яким усі винні. Могли ображати просто так, вилити сік на футболку. Колись черговий росіянин напився, залишив 5 тисяч рублів чайових. Наступного дня протверезів, прийшов вимагати назад. Готовий був задушити половину персоналу.
У грудні 2013 року третьокурсник Андрій Шадрін поїхав на Революцію гідності в Київ.
— Збрехав матері, що їду на весілля друга, — каже. — На Майдані мене побила поліція. Вирішив, що революція не варта скаліченого здоров'я, і повернувся додому. Стежив за подіями в інтернеті.
Уранці 20 лютого прокидаюся, читаю новини — невідомі люди захопили Раду міністрів Криму. Треба щось робити, думаю, бо все можна втратити. Почав носити морпіхам з 1-го Феодосійского батальйону сік із цигарками. Це було для них великою підтримкою. У батальйоні служили звичайні сільські хлопці з материка. Дивувалися, що місцевий пацан їм допомагає. Потім був референдум (13 березня 2014 року російські окупаційні війська зігнали місцевих на так званий референдум, на якому кримчани начебто проголосували за приєднання регіону до Росії. — ГПУ). Після нього зрозумів — треба виїжджати з Криму. Росія тут нічого доброго не побудує. Буде чергове Придністров'я чи Північна Осетія. Невизнана чорна діра.
Мої батьки — боягузливі сєпари. Не вистачає сили волі вийти навіть на мітинг. Казав їм — зробіть щось для цієї країни. Принесіть нашим військовим каву, цукерки. Ті ж сидять у батальйоні, а навколо скупчуються російські військові, бомжі, алкаші. Концентрація неадекватних людей зашкалює.
2014 року Андрій уперше посварився з батьками.
— Вони — прихильники "русского мира". Світ змінився, а вони застряли в минулому. Хочуть у Радянський Союз, його спадкоємцем вважають сучасну Росію. Настільки вірять у повернення до Союзу, що готові ламати долі інших людей, зокрема і своїх дітей. Їхні однодумці з Донецька ладні вбивати за цю ідеологію.
Навесні 2014 року Шадрін виїхав до Києва.
— Поїхав учитися. Мати постійно говорила, що там погано, мене обов'язково поб'ють за російську мову. Але їдь і вчись на халяву. Відправляє єдиного сина до страшного ворога — бєндєровцев, але коли ті вчать безкоштовно, то треба їхати.
Андрій підписав контракт із батальйоном "Дніпро-1". До 2015 року приховував це від батьків.
— Як дізналися, зчинили скандал. Кричали, що мене пічкають наркотиками, я втратив розум, став наркоманом. Це при тому, що в мене покращилася фізична форма, набрав 15 кілограмів. Потім намагалися сприйняти цей факт, усвідомити, що 18-річний чоловік прийняв рішення бути громадянином своєї країни. Не вийшло. Наслухався гидоти про себе і службу.
2016 року Андрій Шадрін востаннє бачив матір. Вона приїхала до нього у частину в Дніпро.
— Прямо заявила: з армії в тебе є три шляхи — в труну, дурку чи в'язницю. Відповів, що не хочу її бачити. Посадив на "Бла-Бла-Кар" (сервіс приватних перевезень. — ГПУ) до Перекопа (місто на в'їзді в Крим. — ГПУ). Їдь, кажу, цілую. Все.
З 2016 року Андрій не спілкується з батьками, колишніми друзями. Не їздить на дні народження, свята.
— Не можу постійно вислуховувати, що я — ідіот і наркоман. Прийняв рішення і жодного разу про це не пошкодував. Якщо моє сімейне життя полягає в постійному осуді й гнобленні, то навіщо мені така родина? Батьки не стали мені ворогами. Просто токсичні, як і всі росіяни. Отруюють моє життя, знищують віру в мої прагнення.
У мене вийшло повністю відгородитися. Боляче. Але не шкодую. У житті і діях з'явилося більше свободи.
Андрій Шадрін втратив зв'язки з більшістю друзів у Криму.
— Вони поділилися на дві категорії. Ті, які гарно вчилися, чогось прагнули — не підтримали окупацію, виїхали з Криму. З ними підтримую зв'язок. Один друг виїхав у Дніпро, працює, ми нормально спілкуємось. Інший став програмістом в Одесі. Одногрупники-двієчники й маргінали кричали "Расєюшка, прийди". Зараз воюють за Росію. На Кавказі, в Сирії. Це — їхній вибір.
Шадрін не планує повертатися до Криму.
— Живу як 25-річна людина, яка потрапила у важкий історичний час, — каже. — За вісім років не зміг відновити втрат, яких завдала окупація. Зазнав моральних, психологічних, матеріальних збитків. Сприймаю це спокійно. Тоді Україна була слабша, не могла нічого вдіяти. Це логічно — 23 роки розвалювали все, що могли. У 18 років я змушений був розгрібати те, що нагорнули до мене. Але я не вибирав, де народитися. В ці обставини мене поставило життя. Побував у Німеччині, працював за кордоном, поспілкувався з іноземцями. Зрозумів, що у будь-якої моделі західного світу є плюси й мінуси.
Знає дві іноземні мови
Андрій Шадрін народився 20 листопада 1995 року в кримській Феодосії. Батько — експедитор, мати — підприємиця. Після школи вступив у Феодосійський професійний технікум на спеціальність "Розробка програмного забезпечення". Улюбленим предметом була математика.
Після третього курсу покинув технікум, переїхав до Києва, перевівся до коледжу при Київському національному економічному університеті. За кілька місяців поїхав добровольцем у батальйон "Дніпро-1". Пройшов найгарячіші точки російсько-української війни — Іловайськ, Піски, Верхньоторецьке, Жолобок, Авдіївку. З 2016-го — бойовий медик у 93-й окремій механізованій бригаді "Холодний Яр".
Улюблена цитата "Мені вам нічого запропонувати, окрім поту, крові і сліз", — слова Вінстона Черчилля, британського прем'єра у 1940–1945 роках.
Хобі — кулінарія, історичні реконструкції. Улюблена страва — запечений свинячий ошийок з овочами. Знає російську, українську, англійську, німецьку мови, вивчає французьку.
Неодружений.
2 
1
Коментарі