60 студентів із зони антитерористичної операції навчаються у "Львівській політехніці"
— Правильно говори "г", м'яко. Слухай: "гроші", "взагалі", — каже на вулиці студентка університету "Львівська політехніка" 19-річна Аліна однокурсниці Ірині. Та перевелася з Донецької національної академії будівництва та архітектури до Львова.
Дівчата о 16.00 повертаються з пар додому. Разом винаймають квартиру на вул. Сахарова недалеко від центру міста. Показують дорогу до студентських гуртожитків на вул. Лукаша, що повертає за рогом і веде вгору. Тут в одному з корпусів оселилися студенти, які переїхали із зони АТО. Таких є 60.
Після лекцій 19-річна Анастасія Шпорта з Маріуполя на Донеччині залишає в кімнаті рюкзак. Ліжка тут двоповерхові. Дівчина відчиняє міні-холодильник. Іде на кухню з лотком яєць та каструлею.
— Сюди приїхали з мамою, вітчимом і молодшою сестрою, — розказує Анастасія. Вона навчається на другому курсі в Інституті архітектури "Львівської політехніки". — На державне відділення не пройшла по конкурсу. Було 130 місць на 230 людей. Заплатила більш як 4 тисячі гривень за півроку навчання. Маємо заощадження, але вони швидко розходяться.
Кидає яйця в киплячу воду.
— Вдома ми жили в трикімнатній квартирі. Тепер у Львові за неї й однокімнатки не купиш. Мама працювала бухгалтером у філіалі приватної фірми. Його закривають, працівників звільняють. Мама активно шукає роботу, але поки що результати не дуже. Треба ще й сестру підіймати. Їй наступного року вступати.
Анастасія вимикає газ.
— Приїхала складати контракт. Неправильно зрозуміла в деканаті, припхалася на чотири дні раніше. Додому не хотіла повертатися. Комендант гуртожитку питає: що трапилося? Розповіла йому про свою проблему. Той тільки рукою махнув: залишайся. Цей час жила безкоштовно. Тепер за місяць плачу 180 гривень.
В Анастасії дзвонить мобільний. Витягає його з кишені джинсів.
— Так, мама, ввечері зайду, — вимикає. — Щодня ходжу до мами їсти. Вона поставить тарілку на стіл, і біжить у кімнату новини слухати. У Маріуполі бабуся з дідусем залишилися. З друзями важко стало спілкуватися, бо політика тепер — перша тема. Багато з них підтримують Росію. Родичі між собою пересварилися. Моя тітка їхала з Маріуполя, бо біля її будинку літали снаряди. Роботодавцю написала дві заяви — одну на відпустку за власний рахунок до 1 вересня. Друга — заява на звільнення, якби раптом не повернулася. Поїхала з чоловіком до Києва, там шукають роботу.
Маріупольці знають, як виглядає Санкт-Петербург і Москва. Кажуть, що Маріуполь таким стане. Мама інколи приходила з роботи, її просто трусило. Дивувалася: як можна бути такими тупими.
У нас більшість людей працюють на заводах. Молодь перші п'ять років ще щось хоче. Після 10–15 років тяжкої праці перетворюються на сіру масу. Йде хтось вулицею, виплюнув жуйку й пішов далі. Ніколи не чула, щоб у магазині хтось сказав: "Дякую за покупку".
На кухню зі сковорідкою в руках зазирає другокурсник 20-річний Денис Остапенко з Луганська. Анастасія знімає з плити страву, іде в кімнату. Запрошує приєднуватися до обіду. Залишаємося з Денисом на кухні.
— Коли я звідти їхав, по місту валялися трупи, — хлопець спирається на підвіконня. — Але там не можна було ідентифікувати, хто це — людський фарш. Був нестерпний сморід. Гроби з терористами й мирними жителями стояли на подвір'ї обласної лікарні — близько 80. Інколи їх ховали за будинком престарілих, але вже й там нема місця.
Туди не повернуся. Центр Луганська обтягнули колючим дротом, поставили охорону на вході. Посеред міста зробили вішальницю для бандерівців — то було моторошно. Викрадали людей, викрадали автівки. Почали захоплювати банки, грабувати інкасаторів — так наповнювали бюджет "ЛНР".
Луганськ — 40-й день без світла й води. Але люди якось виживають, в деяких магазинах є продукти. Ціни дуже завищені, на бензин — 60 гривень за літр.
Луганськ або залишиться депресивним регіоном, як Придністров'я, або ж відійде до Росії.
Я навчаюся на держзамовленні, ще стипендії не отримував. Маю певні заощадження, але треба буде підзаробляти. Як перевестися до Львова, ще в лютому цікавився.
Коридором іде 22-річний Євген Сьомаш. Він перевівся на п'ятий курс із Таврійського національного університету в Сімферополі. Навчається в Інституті економіки та менеджменту "Львівської політехніки".
— Що там у тебе? — вітається з ним за руку Денис.
— Поки відклав. Кажуть, що мене не можуть прийняти, і все. Чому мене в Криму взяли без проблем? Хоча я тут плачу вдвічі більше. Це я паралельно здобуваю другу освіту заочно, — пояснює Євген. — У Криму вчився стаціонарно на факультеті менеджменту й зовнішньоекономічної діяльності. Заочно — на факультеті державної служби. Заочне навчання хотів продовжити у Львівській національній міжрегіональній академії. Тут кажуть, що у Криму були порушені норми вступу. Наче мене не могли взяти на післядипломку без диплома про вищу освіту й річного стажу.
У політех без проблем взяли на державну форму, бо в Криму я теж так навчався. При собі мав тільки залікову книжку. Стипендія залишилася.
Тут — наче риба у воді. Принципово говорю українською. У Криму 99,9 відсотка викладачів це сприймали адекватно. Два рази мені робили зауваження. Одній викладачці зацитував 10-ту статтю Конституції "Державною мовою в Україні є українська мова", і все змінювалося. Інша казала, що говорити українською — неетично.
У дверях з'являється комендант. Просить допомогти дівчатам на першому поверсі перенести меблі.
— Один із моїх товаришів, за національністю — росіянин, перевівся в Київський торговельно-економічний університет. Казав: "Я добре знаю Росію, тому більше туди не хочу", — спускається сходами Євген. — У місцевих кримчан дах поїхав по повній. Усе, що погане зроблено, — від України. Все хороше — від Росії. Труднощі пояснюють так: просто зараз перехідний період. Згодні жити гірше, аби був "русский мир".
Кажуть: ми до вас їдемо, бо у вас — Європа. Думаю: як же тоді живете ви?
15 та 16 вересня в Національний університет "Львівська політехніка" додатково прибули 15 студентів із Донбасу. Вони відвідують лекції як вільні слухачі.
— Їм позачергово надаємо місця в гуртожитку. Хоча зараз на одне місце припадає два студенти, — каже заступник директора студмістечка "Львівської політехніки" Ігор Якубовський, 45 років. — Деякі батьки студентів із Західної України обурюються, чому так. У нас вперше такий наплив студентів-східняків. І не лише з Донбасу. Також є з Дніпропетровська, Херсона, Миколаєва, Одеси. У попередні роки звідти приїжджали двоє-троє студентів. Одна мати зі Сходу довго дивувалася, чому в наших гуртожитках не стоять пластикові вікна. Я промовчав. А більшість кажуть: ми до вас їдемо, бо у вас — Європа. Думаю: як же тоді живете ви?
Раніше студенти з Донбасу могли собі дозволити в гуртожитку пити, курити наркотики. Та цього року сюди приїхали лише свідомі хлопці й дівчата.
2 
1
Коментарі