— Завжди хотіла переїхати в Ізраїль, але батьки були проти. Знайомі, які поїхали раніше, казали, що там дорого й потрібно багато працювати, — розповідає 36-річна Наталія Гройсман із Вінниці. Шість років живе в ізраїльському місті Хадера.
Коли помер батько і раптово захворіла на рак мама, відчула страх за свою родину. Зрозуміла, що хоч і добре заробляю, але раптом хвороба повернеться — я безсила. Тут бракує моєї зарплати, а медицина неякісна.
Моя родина має єврейське коріння, тому громадянство отримали, як прилетіли, в аеропорту. Там же відкрили сімейний банківський рахунок. Від держави дали безкоштовне таксі в будь-який куток країни.
Місто обирала ретельно. Ізраїль, хоч і невеликий, але розтягнутий півночі на південь. Іноді, щоб доїхати з одного кінця в другий, треба 6 годин. А у столиці жити дорого.
Вирішила їхати в місто Хадера. Воно тихе, спокійне і має залізницю. Нею за 1,5 години дістаюся до Тель-Авіва, де працюю.
Орендувала квартиру в будинку без ліфта. Потім зрозуміла, що це помилка. В Україні сходи зручні, зі сходовими клітинами. В Ізраїлі — круті і вузькі. Друга помилка — квартира без кондиціонера. Це справжнє пекло. Із серпня до жовтня стоїть 40-градусна спека. Але найбільше помилилася з контрактом, що підписала. Через незнання мови згодилася на каторжні умови. Після виїзду мала зробити ремонт і знайти нових мешканців. Власник трапився вередливий. Бракував усіх квартирантів, яких приводила. Тому майже півроку довелося оплачувати дві квартири.
Головне — знайти кваліфіковану роботу й витримати півроку. Далі закріпишся. Спочатку була нічним експедитором на складах. Сканером прораховувала всі товари. Знати мову не вимагали. Пропрацювала кілька місяців, але пішла через низьку оплату. Потім звернулася в кадрове агентство, яке пропонувало багато вакансій. Коли прийшла, виявилося, що робота є лише на заводі. Не погоджувалася на неї через бруд. Але пообіцяли, що знайдуть чисте робоче місце. Відправили в цех, де працювали 40 жінок. Переважно українки й дагестанки. Робота на перший погляд нескладна. Спеціальним апаратом приварювала лінзи до чохлів, які використовують в операційних. Але норми виробітку були досить високі. Щоб вписатися, треба було бігати. Останньою краплею став жіночий колектив. Там були плітки, постійна ворожнеча. Звільнилася посеред робочого дня. Думала відпочину, але вже за три дні знайшла нове місце.
Потрапила в офіс із російськомовними працівниками. Перше питання, яке поставили на співбесіді, чи я не родичка прем'єра. Виявилося, мій керівник із Вінниці. Мене взяли. Дипломів тут не питають. Головне, проявити себе на роботі. Якщо бачать, що погано працюєш — звільнять.
Працюю в проекті медичного туризму. Привозимо на обстеження людей із країн колишнього Союзу. Зустрічаю пацієнтів з України. Тішуся, коли діагнози українських колег не підтверджуються. Найчастіше люди їдуть з онкозахворюваннями.
В Ізраїлі люблять торгуватися і роблять це під будь-якими приводами. Можна виторгувати кредит у банку під нижчі відсотки.
Я навчилася торгуватися лише з кабельною фірмою. Дзвоню їм і кажу, що відмовляюся, бо конкуренти пропонують кращі умови. Поки що спрацьовує.
На відміну від України, тут досі користуються чековими книжками. Виписують рахунки на рік уперед. А важливі документи приходять факсом.
У кожній квартирі є бомбосховище
— Пережила місяць потужних обстрілів ракетами в Тель-Авіві. Це найстрашніше, що є в Ізраїлі. Ми працюємо у великому приміщенні. Намагаємося не панікувати, коли лунає сирена. Усі працівники сходяться до бомбосховища, що є на кожному поверсі. Страшно, коли сигнал застає в дорозі. Тоді слід лягти на підлогу, накрити голову руками й чекати, — розповідає Наталія Гройсман.
— У нових квартирах є бомбосховища. Спеціальні кімнати мають металеві ставні на вікна та броньовані двері. із броньованими стінами. Якщо бомбосховища немає, бронюють спільні коридори між квартирами. Досі перед очима сусіди в трусах і ми заспані й перелякані.
Безпека в країні на високому рівні. Кожен громадянин має відслужити в армії, навіть дівчата. По місту помітні військові зі зброєю. Найбільше — в п'ятницю, коли їх відпускають додому. Можна їхати в електричці з автоматом на колінах. Цих людей тут цінують і поважають.
Найважче купити житло. Квартира в невеликому місті коштує 300–400 тисяч доларів. У столиці житло обійдеться понад мільйон доларів. Щоб узяти кредит, треба зібрати половину цієї суми одразу.
1 
1
Коментарі