— Я не запізнювалася, тільки коли нікуди не йшла, — каже киянка 30-річна Мар'яна Дудар. — З часів навчання в університеті невчасно приходила на пари, побачення, родинні зустрічі. То вирішила вдягнути нову спідницю, а вона непрасована. Поки це зроблю, собака проситься гуляти. Було, заспала, а дорогою на роботу помітила, що забула телефон.
Мар'яна у студентські роки підробляла в манікюрному салоні.
— Навчалася в центрі міста, а салон — на Дарниці, добиратися більше години, — говорить. — Не встигла вчасно приїхати. Клієнтка мене ледь не розірвала. Кричала. Власниця Анжела пригрозила звільненням, а потім увела штрафи за запізнення. Пів зарплати в мене пішло на таксі, аби не було неприємностей на роботі. Звільнилася.
Рік тому запізнилася на автобус у Варшаву. Після цього перевела годинник на 15 хвилин уперед, ставила таймер на смартфоні, що повідомляв про час виходу. Тиждень це діяло. Далі — ні. Таймер машинально ставила на паузу.
Почала писати план на день і вказувала навпроти кожного пункту, за скільки треба зробити.
Кожен раз без запізнень сприймала як перемогу. Та це все призводило до стресу. Я змінила стиль життя. Уже рік на вихідні ні з ким не домовляюся на певний час. Щоб не заганяти себе. У будні прив'язки по зустрічах маю лише там і тоді, де стовідсотково буду. Наприклад, о 17:40 неподалік метро Тараса Шевченка, біля якого працюю.
— Дня не було, щоб я не запізнився, — розповідає 29-річний Ігор Шутяк з Києва. Мене дратували люди, які приходять завчасно. Тоді моя затримка для них виглядала більш серйозною, ніж є насправді.
Усе змінилося після року роботи в австрійській науковій лабораторії.
— Спізнився на зустріч з ініціатором мого стажування. Коли він дзвонив переконатися, що я їду, — я збив виклик. Соромно було казати, що треба ще 30 хвилин. Приїхав, а там нікого. Керівник почекав хвилин 10. Наступну зустріч не призначав, виклав усе, що хотів сказати, в електронному листі.
У таких ситуаціях на мене щоразу дивилися, як на крадія. Запізнення там вважають посяганням на особистий ресурс.
Треба була консультація з оформлення документів австрійського зразка. Домовився з науковцем Віденського університету. На все треба 30 хвилин, попередив він. Я запізнився на 15. Австрієць приділив мені рівно чверть години. Сказав, йому треба їхати. Попросив прийти за тиждень, щоб дозаповнити решту документів. І слухати не хотів, що мені до його кафедри їхати довше години, двома видами транспорту.
В Австрії запізнення сприймають як дрібне шахрайство. На пояснення реагують нервово й нестримано.
Був затор і аварія, до того ж я переплутав вулиці. Пояснюю це власнику приватної лабораторії. А він: "Зовсім-зовсім не цікаво. Це не стосується співпраці".
Було соромно. Щоб уникати такого, почав раніше прокидатися, виїжджав за годину до зустрічі. Переважно приходив раніше.
36-річний Віктор Сагун із Житомира позбувся непунктуальності за два тижні.
— Років 10 тому перекупив у родича квартиру за хорошою ціною. Гроші позичив. Щоб віддати, мусив працювати таксистом з 22:00 до третьої ночі. Зранку на 9:00 мав бути на роботі, — розповідає. — Почав запізнюватися і на роботу, і в дитсадок з дочкою. Приводжу раз її, а там уже всі поїли і йдуть надвір. Моя дитина лишилася без сніданку.
Запізнення почастішали і почали виливатися мені в копійку. Не змінив вчасно банківської картки — змушений був зняти гроші з кредитки з відсотками. Не знайшов часу купити страховку на машину — довелося заплатити штраф. Поліція мене і не зупинила б, якби не запізнювався на роботу й не перевищив швидкості.
Важко порахувати, скільки переплатив за подарунки родичам, дітям і дружині, які купував в останній момент. Пішов до психолога. Пройшов тести, тиждень ходив на бесіди. Сказала, що я завис у зоні комфорту.
Змінив роботу на більш високооплачувану в Києві. Там треба було раніше приходити і більше працювати. Переїхав із сім'єю на зйомну квартиру. Схуд у перші два тижні на 5 кілограмів. А коли адаптувався, помітив, що перестав запізнюватися.
7 
1
Коментарі