4 травня у Києві на Байковому кладовищі поховали оперного співака Дмитра Гнатюка. Помер минулої п'ятниці у столичній лікарні "Феофанія". Місяць тому відсвяткував 91-річчя.
— Бачив Дмитра Михайловича наприкінці березня, — розповідає ректор столичної музичної академії імені Чайковського 70-річний Володимир Рожок зранку біля Національної опери. Тут прощаються з Дмитром Гнатюком. — 28 березня був у нього на дні народження. Гостей прийшло восьмеро. Тоді Дмитро Михайлович уже почувався зле. Скаржився, що важко ходити, постійно болять ноги. Але перед гостями заспівав разом зі мною "Два кольори". Сказав: "Володимире Івановичу, як гарно на цьому світі". Замовк, а через кілька хвилин додав: "Але всьому приходить кінець". Наступного дня ліг у лікарню. Лікарі хотіли відрізати йому ногу, бо там утворився тромб. Та до операції не дожив. Помер через проблеми із серцем.
Поблизу театру збирається з сотню людей. О 10:30 під'їжджає білий мікроавтобус. Водій гукає охоронця. Разом допомагають вийти з машини вдові Гнатюка 88-річній Галині Макарівні. Вона — філолог. Викладала у Київському університеті, працювала в Інституті мовознавства. За нею з автівки виходить син, мовознавець Андрій Гнатюк, 65 років. Очолює кафедру іноземних мов Київського університету. Адміністратор театру проводжає родичів покійного у приміщення. Охоронець зачиняє за ними двері. Інших людей не впускає — тривають приготування.
На майданчику перед входом із букета жовтих і синіх гвоздик знімає обгортку соліст Чернівецької обласної філармонії Іван Дерда, 52 роки.
— Дмитро Іванович був товариський, з усіма міг знайти спільну мову, — розповідає. — На сцені співав громоподібним голосом, а з людьми розмовляв тихо й лагідно. Любив розповідати бувальщини й анекдоти. Одного разу розказував мені про актора Миколу Яковченка. Коли він тільки робив перші кроки на сцені, Яковченко його запитав: "Дмитре, ти знаєш, що таке справжнє мистецтво?" Той почав відповідати, що це — глибокі підходи, творчий процес, важка праця. "Скажу тоді, що таке мистецтво насправді, — перервав Яковченко. — От ти бачив, як комар пісяє? Ні? А мистецтво — це ще тонше".
Із концертами Гнатюк об'їздив увесь світ. Розказував про Індонезію: "Виступали там перед якимось племенем. Так їм сподобалися українські пісні, що на знак пошани вирішили подарувати мені дитину. Довго відмовлявся, але вони й слухати не хотіли. Казали: "Це — найбільший вияв нашої поваги. Своєю відмовою ви можете нас образити". Але я таки викрутився. Сказав, що заберу подарунок, коли повертатимусь".
До театру під'їжджає чорний катафалк із портретом Дмитра Гнатюка на боковому склі. Шестеро чоловіків у чорних костюмах і білих рукавичках заносять труну в театр. Ставлять посеред сцени. Попрощатися з покійним вишиковується черга. Тягнеться аж до виходу. Через кілька годин тіло везуть ховати на Байкове кладовище.
Співав для Сталіна і Мао Цзедуна
Дмитро Гнатюк народився у селі Старосілля — нині Мамаївка Кіцманського району на Буковині. Тоді це була територія Румунії.
— Якось із батьком їхали в Чернівці на підводі, — згадував Дмитро Михайлович. — Кілометрів за 10 від нашого села з машини, що промчала повз нас, висипалися гроші. Тато зупинив коня, і ми почали все збирати. Вийшов десь мішок грошей. Батько сказав: "Треба віддати їх тим, хто загубив". Він таки знайшов тих людей. Вони хотіли нам за це віддячити, але батько відповів: "Живіть собі в любові та злагоді, а мені чужого щастя не треба".
Під час війни Гнатюк жив в евакуації у місті Нижня Салда Свердловської області. Там працював металургом. 1945 року вступив до Київської консерваторії. Під час навчання мав зустріч із Йосипом Сталіним.
— На його 70-річчя був солістом хору, — розповідав Гнатюк. — Після концерту мені сказали, що наступного дня маю виступати в Кремлі на прохання Сталіна. На неофіційному святі заспівав "Темну ніч". Після цього до мене підійшли Сталін із Мао Цзедуном. Сталін спитав, де навчаюся, і попросив заспівати на біс. Посадили за стіл. Хоча був голодний, у горло нічого не лізло. На прощання вручили дві сумки. В одній — напої, в другій — харчі.
Дмитро Гнатюк 37 років співав у столичній опері. Згодом був її директором і режисером. Тричі обирався депутатом Верховної Ради СРСР і раз — народним депутатом України. Завідував кафедрою оперної підготовки Київської консерваторії. Залишив роботу за чотири місяці до смерті.
4 
1
Коментарі
1