— Пам'ятаю, як Гія йшов Хрещатиком із заліпленим ротом і плакатом у руках. Люди не приєднувалися, ховали очі. Розуміли: навіть постояти біля нього — небезпечно. За кілька місяців до смерті написав заяву генпрокурору, голові Верховної Ради та президентові про переслідування й погрози. Вручив листа спікеру Плющу. Той відмовився брати: "Живи так, щоб за тобою не стежили", — розповідає журналістка 64-річна Наталка Чангулі.
Іде, спираючись на палицю, до церкви Миколи Чудотворця Набережного у Києві 22 березня. Тут відспівуватимуть журналіста Георгія Ґонґадзе. Його вбили 17 вересня 2000-го. 16 років тіло тримали в центральному столичному морзі.
Близько 9.00 лаковану труну з тілом виймають із чорного катафалку. Віко вкрите грузинським і українським прапорами. Заносять через центральний вхід до вівтаря. Біля покійного стоять дружина 43-річна Мирослава Ґонґадзе та доньки-двійнята 18-річні Соломія й Нана. Георгій був парафіянином цієї церкви. Тут хрестив дочок.
Через кілька хвилин під'їжджає автомобіль народного депутата 55-річної Юлії Тимошенко. Вона з букетом червоних троянд прямує до храму. Швидко виходить назад. Багато киян із квітами — кладуть їх біля труни. Моляться. За годину в приміщенні збираються до сотні осіб. Новоприбулі чекають біля входу.
— Гію вбили, бо був безкомпромісний. Не могли ні купити, ні залякати, — продовжує Наталка Чангулі. — Добре, що його поховають, а не триматимуть у морозильнику. Люди тепер зможуть прийти на могилу.
Близько 11-ї підходить колишній голова Верховної Ради 72-річний Олександр Мороз із червоними трояндами. Біля нього — охоронець.
— Тіло довго не ховали, бо в мами Георгія були сумніви. Не могла змиритися з думкою, що сина забрали, — говорить Олександр Олександрович. Біля нього збираються люди. — Хто підводив до вбивства Ґонґадзе з боку високого керівництва, має встановити суд. Де ще в світі є приклади, щоб 16 років розслідували очевидну справу?
Із чорного позашляховика виходить співак 41-річний Святослав Вакарчук. Говорити відмовляється. Одразу йде в церкву.
О 12:45 політолог 42-річний Євген Глібовицький, кум Ґонґадзе, зачитує з листка заяву Мирослави:
— Рідні Георгія Ґонґадзе відчувають полегшення в тому, що його тіло буде поховане. Справа Ґонґадзе не припиняється. Замовники його вбивства рано чи пізно мають бути засуджені. Верховенство права — правильний шлях для кожної країни. А утвердження демократії і свободи слова — найкраща пам'ять про Георгія.
Глібовицький прямує до церкви. Туди по черзі заходять народні депутати — Володимир Парасюк, В'ячеслав Константиновський, Ігор Мосійчук, Ірина Геращенко. Також правозахисник Володимир Чемерис, політолог Олександр Палій, екс-нардеп Степан Хмара.
Колишньому народному депутату 51-річному Тарасові Чорноволу журналісти хвилин 15 не дають пройти до церкви.
— Якось Георгій сказав: "Я — грузин за національністю, але готовий віддати життя за Україну". Так і вийшло, — говорить Тарас В'ячеславович. — Якщо теперішня влада розкриє справу Ґонґадзе, то політичних убивств в Україні більше не буде. І ми перегорнемо цю ганебну сторінку. Поки ж не розкрили не тільки вбивство Гії, а й убивство мого батька. Це все — щаблинки однієї драбини.
О 13:55 четверо чоловіків із чорно-білими пов'язками виносять труну з церкви. Попереду неї люди кидають червоні гвоздики й пелюстки білих та пурпурових троянд.
Мирослава Ґонґадзе йде за труною, схиливши голову. Дочки — у затемнених окулярах. Всі троє ховають обличчя під крислатими чорними капелюхами. Позаду — родичі, друзі покійного. Процесія розтягується на кілька десятків метрів. Присутніх до 400 осіб.
Труну закопують у дворі церкви біля хреста "Пам'яті новомученикам землі української — жертвам тоталітарного комуністичного режиму ХХ століття". Плачуть нардепи Сергій Лещенко, Світлана Заліщук та Олена Притула — колега Георгія.
Біля могили на столі з глибокої миски в одноразові 50-грамові стакани насипають коливо (поминальна страва. — ГПУ).
Телеведуча і колишній народний депутат Ольга Герасим'юк прийшла з букетом троянд. Без макіяжу, очі заплакані.
— Після смерті Лесі Ґонґадзе (мати Георгія померла 30 листопада 2013 року. — ГПУ) було сімейне рішення поховати Георгія. Але почалася війна, тому ховають лише зараз, — говорить Ольга.
На парковці між церквою і медцентром чоловік із припухлими губами виганяє людей. Ті зайшли між машин подивитись на похорон.
— Через вас перекрыли всю улицу! Идите отсюда! Это — частная собственность! — кричить чоловік.
Наказує охоронцю замкнути ворота парковки.
— Така він людина, що зробиш, — пояснює охоронець і перепрошує.
Нардеп 51-річний Юрій Луценко одним з останніх встигає кинути дрібку землі в яму, прощаючись із покійним. Тримає білі й червоні гвоздики. Говорити відмовляється. Розповідає двом жінкам про парламентську кризу.
Починається дощ. Люди розходяться. Мирослава Ґонґадзе з дочками заходить у храм. Люди кажуть, що може приїде президент Петро Порошенко.
Детоньки, подайте милостыню за царствие небесное покойного, — просить жебрачка в драповому зимовому пальті й нових замшевих чоботах.
Простягає 200-грамового паперового стакана до всіх, хто виходить із воріт церкви. Люди кидають їй по кілька гривень. Наближається до Володимира Парасюка.
— Дай мне хоть несколько гривен! Я уже не говорю про доллары, евро, — хапає його за правий рукав пальта.
Помічниця Парасюка кидає жінці у стакан 20 грн.
Мирослава Ґонґадзе живе з дочками у США
43-річна Мирослава Ґонґадзе в Києві працювала на телебаченні. Після смерті чоловіка отримала політичний притулок у США. Живе з доньками Наною і Соломією в передмісті Вашингтона. Працювала редактором у видавництві, з 2004 року – продюсер української редакції "Голосу Америки", ведуча телевізійної програми "Час-Time".
У лютому 2005-го сказала: "повернеться в Україну", якщо "будуть покарані не лише виконавці, а й замовники вбивства" її чоловіка.
Отримав 26 осколкових ран
Георгій Ґонґадзе народився 21 травня 1969 року в Тбілісі, столиці Грузії. Мати Леся Теодорівна — стоматолог, батько Руслан — дисидент, кінорежисер. Батьки розлучилися. Мати переїхала в Україну.
Після школи вивчав англійську в Тбіліському інституті іноземних мов. Служив два роки в Афганістані. 1989-го переїхав до Львова. Продовжив навчання на факультеті іноземних мов тамтешнього університету ім. Франка. 1990-го одружився з Мар'яною Стеценко. Познайомився за рік до того на фестивалі "Червона рута". 1991-го поїхав у Грузію, де брав участь у громадянській війні. У цей час Георгія покинула дружина.
1993 року в Сухумі знімав документальний фільм про війну. Під час одного з обстрілів його тяжко поранили. Отримав 26 осколкових ран. Кілька осколків залишилися в правій руці.
Повернувся у Львів. Зняв кілька документальних фільмів. Працював на місцевому телеканалі. 1995-го взяв шлюб із Мирославою Петришин. Вона навчалася на юридичному факультеті університету ім. Франка. Подружжя переїхало до Києва. За два роки народилися дочки-близнючки Нана і Соломія.
Працював на телебаченні й радіо. Був прес-секретарем у штабі кандидата в президенти Наталії Вітренко.
У квітні 2000 року створив інтернет-видання "Українська правда". Воно критикувало президента Леоніда Кучму та його оточення. У редакцію телефонували з погрозами. Георгій помітив, що за ним стежать. Звертався через це в Генпрокуратуру.
16 вересня 2000-го зник. Згодом з'ясували, що його вбили.
7 експертиз тіла, знайденого під Таращею на Київщині, провели з 2 листопада 2000 року. По одній — у Росії, Швейцарії, США, по дві — у Німеччині й Україні. Фахівці більш ніж на 90% упевнені, що зразки належать Георгієві Ґонґадзе. За результатами першої експертизи в Мюнхені, це — останки іншої людини.
2 500 свідків допитали у справі Ґонґадзе за перші два місяці після його зникнення.
4 
1
Коментарі