Ніжуся в Євпаторії над морем: сонячно, прибій раз по раз на ноги приємно хлюпає, аж дружина мружиться. I тиша, спокій, тільки мулла над мечеттю звіддалеку чутний. I тут зненацька над нами:
— Чи не бажаєте винця, панове?..
Не по-російськи-татарськи-караїмськи, а чистою нашою, на Кримському півострові!
Дивлюся: поруч в ошатному одязі літній чоловік. У темних старомодних окулярах, з ношею неважкою під пахвою. Нахилився над нашим килимком, над ліниво розкиданими по нім картами:
— Вина? Кримського, з найкращих сортів винограду! Бажаєте?.. "Масандри", га? Найсмачнішого з усіх, що вам запропонують! В одному бокалі весь аромат Криму! Скуштуйте, насолодіться, і ви не встоїте перед спокусою припастися на вечір літриком чи й трьома. А вино!.. Можна пригублювати його, немов поцілунки, поки не запаморочиться від ніжних дотиків, поки губи не ниють. 12 гривень за літр, будь ласка.
Тридцять років тому Володимира Юрченка ледве не заарештували за власноруч переписаний гімн "Ще не вмерла Україна"
Пробую вино — і справді мов мед. А дружина не втримується й запитує чоловіка, який виставляє зі своєї полотняної торбинки вже третю півлітрову пляшечку й кладе до нашої, целофанової: чи, бува, він не артист, бо так гарно приспівує про свій товар.
Він дістає з кишені фотознімок, на якому троє головних героїв із "Весілля в Малинівці" — відомого радянського фільму. Усередині Михайло Водяной, який Попандопуло в тій комедії зіграв. По боках ще двоє хлопців, схожих, наче брати. І таки:
— Це ось мій брат Костянтин — Костя. А ліворуч ваш покірний слуга — Володимир Миколайович Юрченко, — і вклоняється. — Свого часу був заслуженим артистом Української РСР, поки не відібрали в мене те звання. Потім став таким же заслуженим в РРФСР. Знаєте, як воно розшифровується?.. А я забув.
Одначе, чому пан отаман Гриціян Тавричеський, якого зіграв наш знайомий у "Весіллі в Малинівці", на пляжі вино продає? Своє, мабуть, домашнє?
— Куди ж там, своє, — відповідає. — Пенсії не вистачає, кочегаром на заводі виноробному підробляю. Вже котрий рік. Вином нам і платять. От я його ціле літо й вожу — як не до Ялти, де в дітей ночую, то до Феодосії, а сьогодні ось до Євпаторії приїхав. Працюю через два дні — на третій. Часу повно, мов на складі. Завтра додому — ви в мене все купили, що мав, — до Красногвардійська поїду. А потім, за день, на роботу.
Засиділися ми з ним над прибоєм, попиваючи винце. За мій рахунок, звісно. Хіба пан отаман не дасть себе пригостити своїм же?
— Від мене відмовилися 1975-го, — розповідає пан Володимир. Говорить голосно, аж люди оглядаються, і водночас м"яко. Декламує вірші, вставляючи їх до теми, мов колись Юрій Нікулін анекдоти. Каже, що сам їх пише.
— Того літа вони мене позбавили звання "заслуженого". За що?.. Так і записали: "за український буржуазний націоналізм". Бачте, їм не подобалося, що я нашу мову люблю, що співаю на весь голос, колядую. Одного дня їм терпець урвався.
Сіли ми з Драчем, хильнули по чарчині, от як зараз оце з вами. Теж не мали чим закусити
Згодом, уже в Києві, ми розвідали, що Володимира Юрченка тридцять років тому ледве не заарештували. Його помешкання обшукали, знайшли заборонену книжку — "Доктор Живаго" Бориса Пастернака. Але найстрашніше — власноруч переписаний гімн "Ще не вмерла Україна", який слугував закладкою.
— Я тоді тільки починав учити українську мову, бо доти її взагалі не знав. Розмовляв тільки російською, адже народився й виріс не в Україні. Прийшов у цей непевний світ я 1936 року Божого у Туреччині. Тоді Батумі, яке нині є столицею грузинської Аджарії, належало туркам. Тож я справжній "турецькопідданий". По школі приїхав до Києва навчатися. Відчував, що саме тут маю мешкати і працювати. Вступив до консерваторії.
Коли пан Володимир нарешті навчив мене пити вино "так, як треба", зовсім споночіло. Дружина пішла до квартири, яку ми зняли на вулиці Революції (не Помаранчевої) — за 13 баксів на добу. Схолодніло, хвилі стали високими.
— На замітці я в них був уже давно, ще з 1960-го, коли з комсомолу попхали. Виключили за те, що впіймали на колядках. Тоді в нас славне товариство у вертепі було: Тичина, Сосюра, Рильський, Бажан, Корнійчук? Ми співали на квартирі — то в того, то в іншого, то в гуртожитку, перевдягалися і веселилися. Запрошували дівчат. Співали таких колядок, яких нині вже ніхто й не пам"ятає.
І тут пан Володимир як затягне на все море коляду "Тут же, тут же, тут же, тут же, тут?". Він відспівав усю пісню, а мені мурашки забігали по спині: ну й голос у чоловіка!..
— Чомусь з комсомолу погнали лишень мене. Досі не розумію, чому, — мовить він і запиває пісню червоним. — Я неабияк перелякався. Тоді це значило чимало. Скоро міг приспіти й арешт. Я побіг до Драча, до Івана. Він у 60-му в Боярці комсомольським лідером був. Сіли ми з ним, хильнули по чарчині, от як зараз оце з вами. Теж не мали чим закусити. Тут, у вас, хоч креветки залишилися.
— Беріть?
— Дякую. Драч і каже: "А воно тобі треба?" І додав ще кілька ласкавих слів, щоб мені не так тяжко було... А згодом поперли мене, собаки, ще й з консерваторії, з п"ятого курсу.
— З п"ятого?!..
— Плюнув я на все та й поїхав з Києва. Пристав до Українського музично-драматичного театру в Сімферополі. Об"їздив з ним увесь тодішній Союз. Потім поселявся в іще кількох містах. У Кривому Розі навіть дали квартиру. Стали запрошувати в кіно. Грав не тільки пана отамана, а й, приміром, Котовського в стрічці "На світанку"? Пізніше працював у Хабаровську, в театрі оперети. Головні партії виконував.
І знову пан Володимир як затягне — цього разу із "Запорожця за Дунаєм", на всю Євпаторію, перекрикуючи мусульманського муллу на старій-старій мечеті, що за сквериком. І татарський мулла, і Володимир Юрченко завершили свої арії водночас.
І тоді ми допили вино.
Світлична живе економно
Світлана Світлична, 65 років, у фільмі "Діамантова рука" зіграла яскраву білявку, котра зваблювала героя Юрія Нікуліна. Коли її звільнили з театру, приятелька влаштувала безробітну акторку торгувати взуттям. — Брала лише долар згори, за день продавала десять пар, — розповідає Світлана. А якось вона наважилася подзвонити в двері забезпеченого сусіда й напросилася до нього в домогосподарки. — Я дивилась за чистотою: прибирала, мила, прала. Мити металопластикові вікна — одне задоволення. Не те що наші: доки розґвинтиш — руки обдереш. Світлична навчилася жити економно. Їй вистачає 200 доларів на місяць. Але недавно сталося диво. Світлана знялась у фільмі Ренати Литвинової "Богиня" — першому за 15 років! Зароблені гроші актриса розподілила нехитро: купила собі шубу з норки, а решту поклала в банк під відсотки.
1 
1
Коментарі