"Дуже люблю жінок, — 73-річний художник Іван Марчук у своїй майстерні по вул. Пушкінська, 43в намагається обійняти й поцілувати. — Але все життя на першому місці у мене був живопис. Я досі хочу жінки як нормальний чоловік. Та й поміч мені треба. Молоду не хочу брати, бо чекатиме, щоб я скоріше вмер".
Майстерню Іван Степанович придбав 1992-го.
— Ремонт треба робити, — показує на руду від води стіну. — Ще як Омельченко був, трохи підлатали. А теперішній владі нічого не треба. Он Ющенко обіцяв мені музей, але для нього обіцянка — цяцянка. Мені потрібна гарна майстерня, щоб розвісити всі картини. Але шкода купувати за власні гроші.
Однокімнатна квартира Марчука розташована за кілька кварталів від майстерні.
— Як жив на Бориспільській, то часто лишався ночувати на роботі. А тепер додому рукою подати. Недавно ремонт зробив. Найняв дизайнера, наче нормальна жіночка прийшла. Поставила модерну кухню, в якій немає жодної шухлядки. У кутку лишилося 90 сантиметрів до кінця стіни. Оце вчора замовив у хлопців шафку з шухлядками. Буду тримати там книжки і ліки. У спальні ліжко поставила на десятьох. Треба тільки знайти, з ким там спати. Але туалет і ванна вийшли гарні. Тепер щоранку по півгодини приймаю контрастний душ.
У Каневі на Черкащині художник має дачу.
— 20 років ходив пішки від Трипілля до Канева, шукав собі хатину. Насилу знайшов. Газ до хати не підводив, там тільки влітку можна жити. У шортиках вибіг босий із хати, попірнав і назад — малювати. Торік у Каневі купив ще двокімнатну квартиру.
У вихідні Іван Марчук їде збирати горіхи.
— Їх у мене росте 15 штук. Якось виходжу на вулицю, а горобчик до мене підлітає і каже: дай. Часто в ботанічному саду годую синичок. Горобці і пшоно люблять, а синички-аристократки — тільки горіхи. Раз іду по вулиці, а в кишені тримаю щастя. Дивлюся — іде файна дівчина. Я до неї: "Сонечко, хочеш на одну секунду стати щасливою?" "А што такоє?". Я з кишені витяг синичку — і їй у руки. Ох, вона і верещала. Пташки цілуватися зі мною не люблять. Вже двічі за губу кусали.
До Канева їздить машиною "Опель Астра".
— Я поганий шофер, люблю їздити вночі, коли всі сплять. Раз в"їхав у гаражні двері і не знаю, що робити. Вийшов на дорогу, дивлюся — із машини виходить чоловік. Збрехав йому, що давлєніє підскочило. Соромився признатися, що їздити не вмію.
Іван Степанович був одруженим три місяці.
— У день весілля знав, що жити із цією жінкою не буду. От, коли корову ведуть на убой, вона плаче, але все одно іде. Дурний був, як та корова, тому й попав у зашморг. У мене багато шанувальниць. Часто приходять і кажуть — у вас така аура. Але я жодній не запропонував лишитися. Всі вони не такі, як мені треба. Хочу, щоб жінка була файна і цікава. Цікава — це та, яку завжди хочеться малювати.
Якщо малюю день, полотно має мене кормити тиждень. Якщо тиждень — півроку
Художник має доньку 31-річну скрипальку Богдану Півненко. Музикознавці називають її "Паганіні у спідниці".
— Донька в мене красуня. Часто приходить, говоримо про все на світі. Зараз поїхала на гастролі до Голландії. Її запрошують за кордон, але не хоче покидати Україну.
Пригощає кавою. Наливає собі у чарку 50 г коньяку. Сідає у крісло, накрите смугастою ганчіркою. На стіні за його спиною висять кілька автопортретів.
— Портрети покинув малювати 1982-го. Себе люблю зображати, заглядаючи наперед. На цьому мені 150 років. Дуже тонка робота, бо промальовував кожну зморшку.
Іван Марчук поділяє свою творчість на дев"ять періодів. Нещодавно розпочав 10-й.
— Коли був молодим, сказав собі: "Як не вдасться створити щось нове у живописі, візьму граблі, сокиру і поїду назад у село. Художники привикли — мазонути і все. А я на свою голову придумав нову техніку. Її секрет нікому не розкриваю.
Свої картини продає рідко.
— Мої покупці — тільки багаті люди. При Совєтах картину міг купити і лікар, і літератор. Якщо малюю день, полотно має мене кормити тиждень. Якщо тиждень — півроку, — показує чотири пейзажі. На них смітник біля сільської хати. — Це хата мого сусіда. Він — єдиний мешканець Канева, який не викидає сміття у посадку, а збирає на дворі. Мені подобається всяке старйо малювать. Полотно "Моя біла хата" хоче купити донька Соломії Павличко. Порадив їй не просити, знаю — не стане грошей.
Каже, на Андріївському узвозі в столиці продають картини "під Марчука".
— Намагаються копіювати мою техніку, але в них паскудно виходить. Раз іду Подолом, дивлюся — якусь мазанину продають. Внизу підписано, що то робота Марчука. Я до продавщиці: "Це ви малювали?" А вона — ні, мій чоловік Іван Марчук написав.
Іван Степанович працює щодня по 10 год. Вихідних не влаштовує.
— А що мені на вихідних робити? От якби прийшла файна молодиця і сказала: "Івасю, тобі треба сьогодні відпочити. Давай прогуляємося", то і під дулом пістолета не працював би.
12 років жив за кордоном. 1989-го емігрував до Австралії, потім працював у Канаді та США.
— Коли приїхав до Нью-Йорка, найперше піднявся на 102-й поверх. Так високо я ніколи не був. 2001-го на моїх очах той будинок рухнув. Вирішив повертатися, та й за жінками сумував. Думав — приїду на Хрещатик, буду всіх жінок цілувати. В Америці такого робити не будеш. Там зразу — до суду.
Їсти собі не готує.
— У кафе рідко ходжу. Я їм, як горобчик. Люблю курагу, родзинки, вівсянку і квашену капусту. Чай і каву п"ю тільки з медом. Щоранку роблю 30-хвилинну зарядку в ліжку. Потім приймаю контрастний душ і йду працювати. В обід обов"язково дрімаю кілька хвилин. Раніше займався йогою. Але не виходило сідати в позу лотоса, то покинув.
2 
1
Коментарі
1