— За життя мене проклинали тисячі разів. Коли мама взнала, як я людей на бабки кидала, то мене на поріг не хотіла пускати, — говорить Валентина Поліщук із Рівненщини.
2000 року вона возила на роботу до Італії українських заробітчан. За це брала по $1 тис. із кожного.
— Обіцяли золоті гори — гарні заробітки, безкоштовне житло і харчування, а допомагали лише з візою, — згадує Валентина Іванівна. — Автобус відвозив заробітчан у місто чи село в Італії та висаджував серед вулиці. Дехто їхав на заробітки за останні гроші, хтось на позичені. Залишався без родини і без копійки в чужій країні. Таку схему збагачення придумали з першим чоловіком Льонькою. Одного разу стукають уранці у двері. Відчиняю, а на порозі мати одного з хлопців, якому ми наобіцяли золоті гори. Він із розпачу й безвиході під Римом повісився. Мати за ніч посивіла. Мене кляла, на чому світ стоїть.
За півроку мене почала розшукувати міліція. Навіть через Інтерпол шукали. Ким я тільки не була. 12 разів міняла прізвище. Звалася і Ольховською, і Паніною, і Давидючкою. Тепер ношу дівоче — Поліщук. Мала півсумки паспортів. На одних фотографіях я руда, в перуці, на інших чорна із зеленими лінзами. Боялась, як міліція спинить, то не знатиму, який документ показати. Фото зі мною навіть на стовпах у Києві клеїли. Думала зробити пластичну операцію, але побоялася, що лікар може мене здати. Підстриглася під хлопчика, пофарбувалася з брюнетки у блондинку. Навіть родичі мене не впізнавали.
Утекла до столиці. В Києві можна все життя прожити й не знати, як виглядає твій сусід за стіною і скільки у нього дітей. Квартиру міняла кожні два-три місяці. Жила на Борщагівці, Оболоні, Русанівці й Солом'янці. Біля квартири моєї мами постійно чергувала міліція, але я додому не верталася. З друзями і кумами обірвала всі зв'язки.
Потім мене внесли в базу зниклих безвісти. Сусіди розказували, що мати в чорній хустці стала ходити і в церкві свічки за мене ставила, як за покійницю. Бо я їй у труні приснилася. Чотири рази на рік панахиду замовляла. Так і померла, мене не побачивши. Нікого так не шкода, як мами. Їй я життя потріпала найбільше.
Валентина лікує рак шлунка в одній зі столичних приватних клінік.
— Льонька в Чехію втік, але на кордоні його затримала міліція. Відсидів сім чи вісім років. Я ще більше затаїлася. Раз у двері стукають. Відкриваю — два сержанта. Я руки за спину закинула. А вони: "У ваших сусідів квартиру обікрали. Будете понятою". Я зблідла, оніміла, сказала, що дуже хвора й закрила двері.
З квартири виходила тільки в магазин. Раз на районі Славіка зустріла. На четвертому побаченні запропонував руку й серце. Я заміж виходила як Ольховська. Коли в Києві стало небезпечно, лишила чоловікові записку і втекла в Москву. Ми досі не розлучені. Раз приходив до мене в лікарню. Живе із жінкою, старшою за нього на дев'ять років. Мене пожалів, але простити не може.
Валентина проходить черговий курс хіміотерапії.
— Шансів, що виживу, — один зі ста. Іноді такі болі мучать, що морфій прошу вколоти. І висповідалася. І борги, кому могла, віддала. Справи проти мене закрили за терміном давності. Дві квартири маю в Києві, але мені нічого не треба. Жалко, що дитинки не народила. Помру, і даже на могилку ніхто не прийде.
11 
1
Коментарі