"Сестра Валя втратила сина в АТО, — пише 46-річна Наталія Володимирівна з Львівщини. — Пройшли два роки. Вона майже не виходить з хати, рідко встає з ліжка. Жити не хоче. У неї лишилися донька і два внука. Але втрату молодшого сина пережити не може. Їй ще нема 60 років. Дуже подалася, поставила на собі хрест. Боїмося лишати її без нагляду, аби нічого із собою не зробила".
Вкладає у конверт фото сестри Валентини. Вона має коротке кучеряве волосся, голубі очі. На шиї золотий ланцюжок із іконкою. Листи коментує київський біоенергетик Мирослав Олійник. Запалює свічку, кладе долоню на знімок.
— Валентину поверне до життя народження правнучки. Наречена старшого онука вагітна. Восени справлятимуть весілля. З втратою дитини не змириться ніколи. Якщо не обстежите серце, інфаркту не уникнути.
"18 років тому ми з чоловіком усиновили сина Андрія, — пише 47-річна Анастасія Павлівна із Волині. — За весь цей час не виникало слушної нагоди розказати йому, що ми не рідні батьки. Бо завжди любили його, як свою кровинку. Після школи він вирушив вчитися до університету в Польщу. У травні приїхала його рідна мати, про існування якої ми не здогадувалися. Під час усиновлення нас запевнили, що батьки вмерли. Шукає зустрічі з ним. Ігнорує прохання не втручатися у нашу сім'ю. Я боюся, що син приїде на канікули і довідається правду".
— Вам нічого хвилюватися. Рано чи пізно правда стане відома, але на ваші стосунки із сином це не вплине. З рідною матір'ю він не захоче підтримувати контакт. Може розгніватися, що не зізналися про все раніше. Але це ненадовго. Зрозуміє, пробачить і цінуватиме ще більше.
"Дружина Наталія тяжко захворіла, — розповідає у листі Іван Миколайович із Бориспільського району Київщини. — Куди не звертаємося, ніякого покращення. Щодня стає все гірше, а ми не знаємо, що робити".
Надсилає фото Наталії. Вона у зеленій кофтині з довгим рукавом. Носить окуляри.
— Покажіть дружину закордонним медикам, які деякий час практикуватимуть у Києві. Може знадобитися пересадка. Не відмовляйтеся від допомоги родичів. Зголосяться охочі профінансувати лікування та операцію.
"На новому цвинтарі копали дядькові могилу, а вирили чужі кістки, — пише 38-річний Ігор Леонідович із Одещини. — Старожили кажуть, що тут було колись кладовище. Останки ми не зачіпали. Поклали поряд із дядьковою домовиною. Але через кілька днів після похорону зі мною почали траплятися нещастя. З компанії, на яку працюю, пішов ключовий інвестор. Уперше за сім років почали затримувати зарплату. Я зламав ногу, син узяв без дозволу мотоцикла і на ньому потрапив в аварію. Дружину в маршрутці обікрали. Недавно сниться мені сон, ніби старий чоловік б'є мене ціпком по спині і кричить, що я непроханий гість. Проснувся з думкою, що то покійник, кістки якого ми знайшли".
— Не накручуйте себе. Потривожили прах ненавмисно. Поставте у церкві свічку за упокій. Не це є причиною ваших невдач у бізнесі. Хочете заробляти більше, зважтеся на перехід в іншу компанію.
13 
1
Коментарі